Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 66

• Предыдущая
• 66/88
• Следующая

Свято-Троїцький Мотронинський монастир, урочище Холодний Яр на північ від Чигирина, Україна, 28 березня 1768 року.

Весь ранок Максим був геть неуважним. Найбільшою його помилкою стало те, що під час прибирання церкви він… пропустив один зі свічників!!! Так-так, саме так: пройшов поруч і навіть не помітив, що свічник суцільно утиканий недогарками ще після вчорашньої вечірньої служби, та густо залитий патьоками розплавленого воску!..

Можливо, ця помилка зійшла б Максимові з рук, та на лихо нечищений свічник під час заутрені потрапив на очі отцеві настоятелю… Зрозуміло, ігумен Мельхіседек міг відрізнити потемнілі від кіптяви вчорашні недогарки (навіть запалені знов!) від сьогоднішніх. Незважаючи на те, що отець настоятель прекрасно розумів причину такої недбалості, вгадати наслідок було неважко: жорстока догана послушникові, позбавлення сніданку, та ще і три години стояння на колінах з читанням «Отче наш» і «Богородиці».

– Отче наш, що єси на небесах… – нашіптували губи Максима, але всі помисли його були зосереджені на дні вчорашньому, коли в тихій Божій обителі з'явився гість, із приводу якого отець ігумен невдоволено пробурчав:

– От же ж принесла нелегка! Тільки братію під час посту бентежити…

Втім, дуже незабаром з'ясувалося, що збентеженню піддалася аж ніяк не вся братія, а один-єдиний послушник Максим Залізняк: саме йому незваний гість – козак Йосип Шелест, передав братерський привіт від отамана Тимошівського куреня Василя Коржа й товаришів по Запорозькій Січі, а також по дніпровських рибних промислах. Щоб справді не вводити у спокусу всю братію, ігумен погодився звільнити Максима від його обов'язків на один день, аби тільки старі товариші змогли досхочу наговоритися.

Отож між обіднею й вечірнею послушник і довідався про таке, що волосся на голові встало дибки! Виявляється, козак виконував особисте доручення кошового отамана: разом з іншими гінцями об'їхати всіх колишніх запорожців і призвати їх назад на Січ, щоб звідти вдарити по вкрай знахабнілим полякам. Зрозуміло, курінний отаман Василь Корж не преминув підказати Йосипу Шелесту, що в Мотронинському монастирі збирається прийняти постриг Максим Залізняк – лихий козак і відмінний товариш… От і дістався гонець сюди, у Холодний Яр.

– Але що ж змусило кошового оголосити загальний збір?!

– Сидячи грибом у товстих монастирських стінах, ти навіть уявити не можеш, Максиме, до якого паскудства все дійшло! – мовив Шелест у відповідь на здивоване запитання послушника. – Ти не знаєш, як бешкетують кляті ляхи, як пригнічують вони нещасну Украйну! І що надумали, собаки: організували в Барі якусь Конфедерацію!!! А все заради того, щоб за допомогою своїх нечестивих підручних – орендарів-жидів і христопродавців-уніатів – остаточно викорінити козацьку націю…

Щоб відсапатися, Шелест відсьорбнув криничної води просто з глека, що стояв в узголів'ї ліжка послушника. Більш міцні напої в монастирі не дозволялися (зрозуміло, за винятком червоного церковного вина для причастя!), однак Максимові здалося, що від цього ковтка запорозький посланець буквально сп'янів, бо одразу ж зірвався на збуджений лемент:

– Забули вже, сучі діти, як у часи Хмельниччини наші хоробрі витязі цей самий Бар спалили! Шкода тільки, що потім його назад відбудували, але нічого: доведеться нагадати ляхам, хто щирий господар на багатостраждальній землі українській!!! Нічого, нічого: знову ми той Бар візьмемо і вже цього разу каменю на камені не залишимо! Згадаєш моє слово, Максиме: по камінцях фортецю розтаскаємо, розкидаємо, крівцею ляською землю вмиємо, сіллю засиплемо – і щоб навіть трава на тім місці не росла більше! Нам би тільки всіх товаришів вірних під корогви війська запорозького поставити!..

До вечора Йосип Шелест живописав у найчорніших тонах розгнуздані бешкетування польських шляхтичів, кожен з яких міг із простої примхи розорити й без того вбоге господарство, скалічити селянина, збезчестити дівчину або поглумитися над жінкою. Важку для серця бесіду перервало гудіння монастирського дзвона, що закликав братію до вечірні. Послушник вибачився, залишив колишнього товариша у своїй убогій келії, й відправився на загальний молебень. Повернувшись до себе, сказав гінцеві наступне:

– Я весь вечір благав Господа Бога про рішення, тому що вперше у житті не знаю, як учинити. Козацьке серце підказує мені, що варто залишити тиху обитель і повернутися на Січ, щоб зі зброєю в руках постояти за віру православну, за честь нашу, ляхами клятими зганьблену…

– Ну, так у чому ж річ?! – здивувався Шелест. – Давай підемо звідси завтра ж!

– Стривай, я ще не все сказав, – зупинив Максим колишнього товариша. – Отже, серце підказує, що треба розпрощатися з тихим монастирським життям. Але ж я дав обітницю слухняності, от у чім річ! Якщо піддамся голосу серця, вийде, що проміняв я скромний монастирський подвиг, здійснюваний на славу Божу, на життя лихе!

– Максиме, Максиме, що ти верзеш?! – знову не втерпів запорожець. – Служити во славу Божу можна не тільки в стінах тихої обителі, але й зі зброєю в руках захищаючи віру нашу від ворожих зазіхань!

– Ні, це буде зрадництво обітниці…

– Яке таке зрадництво?! Ти про що, Максиме?! А коли завтра уніати нечестиві відпишуть монастир цей собі у володіння – що тоді буде?!

– Не відпишуть! Єпископ Переяславський Гервасій такого ніколи не дозволить!

– А якщо єпископа твого р-р-раз і приберуть – тоді як?!

– Та хто ж його прибере?! – здивувався Максим.

– Ляхи приберуть за наклепом тих таки уніатів!!!

– Не бувати цьому!!!

– Ой, Максиме, Максиме, не приведи Господи тобі переконатися в істинності слів моїх, яким ти зараз не віриш!

– Зате тобі приведи Господи переконатися в тому, яким необгрунтованим страхам піддався ти й усі запорожці, разом узяті!!! – гаркнув Залізняк.

– Максиме, ти при своєму розумі?! – здивувався Шелест.

– Це ви там, на Січі збожеволіли незрозуміло з чого!!! Перелякалися, немов баби, прости Господи, і помчали інших лякати тим, чого й близько немає!..

У такому ж дусі їхня лайка тривала до глибокої ночі. Кілька разів у келію послушника заглядали ченці й просили гучною суперечкою не вводити братію в спокусу. Скінчилося тим, що колишні товариші полишили межі монастиря, щоб накричатися досхочу на вільному повітрі. Дійшли до узлісся, тут присіли на повалене дерево. Незважаючи на вогкість березневої ночі, продовжували суперечку, доки щербатий місяць не здійнявся над верхівками дерев.

– Ну що ж, Максиме, якщо так – піду я, чого вже там… – смутно мовив Йосип Шелест, коли всі аргументи з його боку були вичерпані.

– Підеш?! Куди ж це ти зібрався посеред ночі?! – стрепенувся Залізняк.

– Та у Чигирин же! Там на мене кінь вірний чекає, скочу в сідло – і знову в путь, щоб інших козаків з насиджених місць знімати.

– А навіщо ти коня в Чигирині залишив?

– Та тому, Максиме, що в монастир на прощу пішки ходять, а не верхи їздять! Молодий ти ще й багато чого не розумієш, хоча вже й послушником став…

– Ні-ні, так не годиться! Іти одному вночі через ліс глухий!..

Гість лише криво посміхнувся: що для запорожця якийсь ліс, нехай навіть нічний?! Однак на душі в послушника було неспокійно, тому він продовжував наполягати:

– І все-таки давай повернемося назад у монастир, там переночуємо, а ранком і підеш далі виконувати доручення кошового.

– Ні, Максиме, не повернуся я в монастир!

– Чому?

– Негоже ночувати там, де тобі не радіють.

– Та з чого ти взяв, начебто я тобі не радий?!

– Якщо б ти дійсно зрадів, то пішов би за мною негайно, а так!..

Із цими словами Шелест махнув рукою, звився на ноги, і хоча послушник усіляко намагався втримати його, попрямував по стежці в лісову хащу.

– Стривай, не гнівись, Йосипе!.. – у розпачі крикнув Залізняк.

– Ні, Максиме, я не гніваюсь. Просто ти вибрав тихе самітницьке життя – то навіщо ж я тобі заважати стану?! А тому прощавай…

• Предыдущая
• 66/88
• Следующая