Выбери любимый жанр

Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Автор неизвестен - Страница 2


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

2

От вам казка, мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.

Бійка вовків із свиньми

Здибався вовк з пацюком та й каже вовк до пацюка: «Я тебе маю з’їсти». Пацюк каже до вовка: «То моя річ». Тогди скочив вовк до пацюка та й до карку; а пацюк вовка за ноги. Як зачав торгати, взяв під себе, ледве вовк вирвався. Як ся вирвав та й каже: «Чекай, я тобі покажу; я собі закличу кілька вовків, та й ми тебе роздерем». А пацюк каже: «Ну, ну, добре». Тогди вовк як завив. Прибігло д нему з десять вовків та й кажуть: «Чо потребуєш?» — «Тут я казав пацюкові, що маю його з’їсти, а він мене як лапнув попід спід, попід черево, я ся ледве вирвав». Кажуть вовки пацюкові: «Ми тебе зараз роздерем». А пацюк тогди каже: «Що вам з мене одного? Я прикличу зараз ще хоть зо штири». Пацюк як зафутів, то прибігла д нему ціла бурса свиней. Та й кажуть свині до пацюка: «Що потребуєш?» А пацюк ся відзиває до них: «На мене напала лиха дзвір і хоче мене з’їсти. Може, би ви нас розсудили?»

Свині тогди як зачали за вовками гнати, як злапали двох вовків, як зачали їх рвати, то ті решта вовки як утекли та й кажуть одні до других: «Ци треба нам такими дурними бути, щоби нас один пацюк десятьох змудрував? Нам ся на то не було дивити, що він казав, що «Я вам прикличу штири, абисте мали що більше їсти» — треба було нам його розірвати і з’їсти. Отже, тепер, вовку, ми тебе маєм з’їсти, що ти не знав, як ся застосувати».

Бравий заєць

Іде заєць, зирк — аж стоїть бутель горілки… Напився до нестями, ліг та й спить.

Аж ось іде лисиця. Зраділа вона, що і напитися можна, і закусити є чим. Але, добре напившись, вона теж повалилась спати.

Іде вовк. Напився і теж заснув.

Сплять вони собі.

Нарешті першим прочуняв заєць. Подивився навкруги та й каже: «Усе чисто пам’ятаю… Але як цих двох убив — ніяк не можу зрозуміти!..»

Бузько і жаби

Жаба квакала від ранку до вечора. Та побачила бузька і зараз замовкла та сховалася в ставі.

— Не ховайся, золота співачко! — каже бузько. — Я приходжу здалека, бо хочу послухати твого солодкого голосу.

— Ти прийшов, бузьку, здалека, — відповіла обережна жаба, — не щоб слухати мого голосу, тільки щоб з’їсти мого м’ясця!

Приємно говорить підхлібний, але мудрий не слухає того.

Бузько і лис

То раз лис запросив до себе на празник бузька та й налляв на дві тарілки квасного молока, їсть сам і бузька припрошує. Бузько би рад молока з’їсти, але не годен, бо має довгий дзьоб, та й потарахкає трохи по тарелі, але нічого не годен їсти. Але гадає собі: «Чекай, лисе, я тебе так само пригощу». І вже по тім трактаменті подякував лисові та й просить його, аби він прийшов до нього. І забрався і пішов. Лис сів коло другої тарілки, їсть молоко і з бузька сміється, що так його змудрував.

Але не за довгий час зібрався лис, йде до бузька. Приходить. Звіталися. Зачинає його приймати бузько в гості. І кладе на стіл дві фляшки такі, як то є від вина бутильки, повні печеного м’яса. І бузько їсть і просить кума їсти. Лис рад би м’ясо з’їсти, але що зробить, коли не годен дістати. А бузько сам їсть, бо він має довгий дзьоб, та й з фляшки по кавалку виймає.

А лис посидів трохи, видить, що нічого не зробить, забрався та й пішов, та й мислить собі: «Добре ти мене потрактував, ще ліпше, як я тебе!»

І вже більше не кумалися.

Ведмежа лапа

Сидить лисиця і їсть рибу. Назустріч їй ведмідь: «Здоров, кума! Де ти рибки наловила?» — «Он там на річці; піди й собі налови».

Ведмідь пішов на річку, опустив хвіст у воду і приговорює: «Ловись, рибко, маленька й велика». А лисиця своє: «Мерзни, мерзни, ведмежий хвіст». А ведмідь говорить: «Що ти, кумо, там говориш?» — «Я говорю: ловись, рибко, маленька й велика».

Сидів, сидів ведмідь, став тягнути хвіст; тягне, тягне — ніяк не витягне. І говорить: «От багато риби начіплялось на хвіст».

А лисиця побігла на село, скликала мужиків та бабів: «Ідіть на річку ведмедя бити». Баби прибігли з лопатами і вилами, з топорами і почали бить ведмедя. Били, били і лапу одбили.

Ведмідь пішов у ліс, виламав велику палку і зробив собі костиль. Йде в село до баби і приговорює:

- Іду, бреду на сосновім костилі,

На дубовій палці.

Йде й приговорює:

— Усе село спить,

Уся вода спить,

А одна баба не спить,

На моїй шкурі сидить,

Моє м’ясо варить,

Мою шерсть пряде.

Підійшов ведмідь до дверей і стукає колодкою: «Отвори, бабо, оддай мою лапу!»

Баба злякалась, відкрила підпілля, погасила вогонь, відкрила двері і сіла на піч. Ведмідь увійшов і впав прямо в підпілля. Баба зачинила двері і пішла в село кликати мужиків. Мужики прийшли й почали бити ведмедя. Били, били і хвіст одбили.

Ведмідь без оглядки побіг у село; а баба стала жить-поживать і добра наживать.

Ведмідь і колодка

Іде собі ведмідь лісом та й нюхає, чи не знайде чим поживиться, бо їсти хоче — аж живіт підвело. Тільки чує — мед. Задрав морду, бачить: на дереві вулик, а під вуликом колодка на віжках висить.

Поліз ведмідь на липу. Доліз до колодки, а далі не можна — колодка не пуска. От він узяв та й одіпхнув її помаленьку лапою; вона трохи одвихнулась та й знов назад і вдарила його по голові.

Ведмідь одіпхнув її дужче; вона знов луснула його по голові, тільки вже дужче. Розсердився ведмідь та з усієї сили як штовхне колодку… А вона його як трісне — трохи він з дерева не покотивсь.

Розлютувався ведмідь; уже й про мед забув, тільки б йому ту гаспидську колодку подужати. От і почав він її з усієї сили одпихать від себе, а вона все його по голові та по голові. Бився він з нею, бився, аж поки зовсім побитий не впав додолу. А під деревом чоловік гострого кілля набив, ведмідь на нього й настромивсь.

Ведмідь і черв’як

Перед однією печерою, в якій ночував ведмідь, було одно велике дерево, що, ростучи та товстіючи, щораз більше заступало вхід у печеру.

Одного дня розлютився ведмідь на дерево й хотів його звалити. Побачив це черв’як із другого всохлого вже дерева та сказав ведмедеві:

— Ти думаєш, що звалиш його власною силою. Не можеш. Коли тобі перешкоджає, найди інше місце, заки я звалю це дерево.

Ведмідь розсміявся та став глузувати з черва:

— Краще мовчи, дурню! Як ти, такий малий, можеш звалити дерево, що я його не можу звалити?

— Поживемо — побачимо! — сказав черв, уліз у дерево, та ще й рік не минув, як він звалив його. Тоді кликнув на ведмедя та сказав йому:

— Ти дужчий від багато звірят, звалиш коня й вола, але з нас двох хто сильніший — ти, великий, чи я, маленький?

— Я сильніший, — відповів ведмідь, — але не міг звалити дерева відразу, бо тоді був ослаб. А так, як ти, валити цілий рік — то не штука!..

А черв’як сказав йому:

— Е, крутиш, мій ведмедю! Моя сила певніша, хоч і повільна. Бо недаром каже пословиця: «Мала капля лупає скелю».

Вибір королів між живиною

Зійшлася звірина і обирала з-межи себе на короля. Кого би то вибрати, хто найдужчий? З-межи них найдужчий лев, але бо й медвідь собі хтів бути, бо й він сильний. Пішли ся оба бороти. Заміг лев медведя, і лева поставили на короля.

Зійшлося множество і риби морської, зачали вибирати над собов короля, а хоць велькориб найбільший, але сом найшвидший і найдужчий, вибрали сома на короля.

Злетілися і птиці также вибирати над собов короля і зачали вибирати орла. А волове очко, що найменше, собі хтіло бути. І не могли ся полагодити. Каже орел: «Хто найвище з усьої птиці підлетить, той най буде королем».

Зачала ся зносити вся птиця, і орел знісся найвище. А волове очко сховалося орлові під крило і виділо, як він літав у повітрю. Як вже орел знісся високо, же не міг ся ані трошки вище знести, а волове очко підлетіло вище і сцінькотіло. Тогди узнала вся пташина, що таки орел най буде королем, бо волове очко не по справедливості підлетіло.

2
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело