Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 5

• Предыдущая
• 5/66
• Следующая

— Звісно! — зітхнув Більбо і похапцем сів.

Але його ослінчик кудись подівся й він опустився просто на камінну решітку, з гуркотом зваливши лопатку та коцюбу.

— Цить! — гримнув Ґандальф. — Нехай Торін говорить!

І Торін почав так:

— Ґандальфе, ґноми та пане Торбине! Ми зібрались у домі нашого друга та спільника, цього незрівнянного і доблесного гобіта – хай ніколи не витреться хутро на його ногах! Хвала його вину й елю! — він зробив паузу, щоб передихнути і почути від гобіта чемну відповідь, але компліменти не справили належного враження на бідолашного Більбо Торбина, який розтулив був рота, щоб запротестувати проти титулу «доблесний», а надто проти «спільника», але не зміг видушити зі себе ні звуку, такий він був збентежений.

Тож Торін повів далі:

— Ми зібралися, щоб обміркувати наші плани, нашу тактику, стратегію, засоби та задуми. Незабаром, іще вдосвіта, ми розпочнемо нашу довгу подорож – подорож, із якої дехто з нас (а можливо, й усі ми за винятком нашого друга і порадника, хитромудрого чарівника Ґандальфа) може ніколи не повернутись. Це – урочиста мить. Наша мета гадаю, добре відома всім. Для вельмишановного пана Торбина та, мабуть, для одного-двох молодших ґномів (гадаю, я не помилюся, назвавши, наприклад, Кілі та Філі) ситуація, що склалася, може потребувати короткого пояснення…

Це був Торінів стиль. Він був поважний ґном. Якби його не зупинили, він би, мабуть, продовжував у тому самому дусі, доки б аж знемігся, і при цьому так і не сказав би присутнім нічого нового. Але його брутально перервали. Бідолашний Більбо вже не міг терпіти. Почувши «може ніколи не повернутись», він відчув, як до його горла підкочується крик, який одразу ж вирвався назовні, наче свист паротяга, що вилітає з тунелю. Усі ґноми підхопилися, перекинувши стіл. На кінчику своєї чарівної патериці Ґандальф засвітив блакитний вогонь, і при світлі цього феєрверка всі побачили бідолашного маленького гобіта, котрий стояв навколішках на килимку перед каміном і тремтів, як напіврозтале желе. А тоді впав на підлогу, безперестанку волаючи: «Блискавка вбила, блискавка вбила!» – і це було єдине, чого тривалий час могли від нього домогтися. Тож вони підняли його, пе- | ренесли подалі, до вітальні, поклали на диван, залишивши поруч із ним якесь питво, і повернулися до своїх темних справ.

— Вразливий хлопчина… – промовив Ґандальф. — Схильний до кумедних чудернацьких нападів, але один із найкращих – і лютий, немов дракон, якому прищемило хвіст.

Якщо ви коли-небудь бачили дракона, якому прищемило хвіст, вам стане зрозуміло, що то було тільки поетичне перебільшення стосовно будь-якого гобіта, навіть щодо двоюрідного прадіда Старого Тука, Бикореви, який був таким гігантом (як на гобіта), що міг їздити верхи на коні. Це він атакував лави ґоблінів із Грім-гори у битві на Зелених Полях і зніс своєю дерев’яною палицею голову їхньому королеві Ґольфімбулю. Голова пролетіла сотню кроків у повітрі й закотилася до кролячої нори, тож завдяки цьому і битву було виграно, і водночас винайдено гру в ґольф.

Хай там як, а тим часом розніжений нащадок Бикореви приходив до тями у вітальні. Трохи перечекавши та хильнувши питва, яке залишили ґноми, він підкрався до дверей їдальні, геть зденервований. Говорив Ґлоїн, і ось що почув Більбо:

— Пхе! — то було якесь пирхання чи щось подібне. — Гадаєте, він годиться? Ґандальфові добре говорити, що цей гобіт лютий, але одного такого крику в мить збудження вистачить, аби дракон і його родичі прокинулись і перебили багатьох із нас. Думаю, цей крик був викликаний радше страхом, аніж збудженням! Правду кажучи, якби не знак на дверях, я був би певен, що ми помилилися хатою. Щойно я побачив маленького чоловічка, котрий підстрибував і сопів у дверях, як у мене з’явилися сумніви. Він схожий радше на бакалійника, ніж на зломщика!

Тут пан Торбин потягнув двері на себе й увійшов. Туківська порода перемогла. Він раптом відчув, що міг би обійтися без ліжка та сніданку, тільки б його вважали лютим. Як на «чоловічка, котрий підстрибував у дверях» це його насправді майже розлютило. Багато разів опісля торбинська його половина шкодувала про його тодішній вчинок і він казав собі: «Більбо, ти був дурнем, ти сам вибрав свій шлях і сам устрягнув у це».

— Пробачте, — сказав він, — що я підслухав ваші слова. Не буду вдавати, що збагнув суть сказаного, а надто вашу заувагу про зломщика, проте мені здається, що я маю рацію, гадаючи (це він називав «триматися з гідністю»), ніби ви вважаєте мене ні на що не здатним. Я доведу вам протилежне. На дверях у мене немає ніякого знака (вони пофарбовані тиждень тому), і я цілком певен, що ви помилилися хатою. Щойно я побачив на ґанку ваші кумедні личка, як у мене з’явилися сумніви. Проте поводьтеся так, ніби все правильно. Лишень скажіть мені, що треба зробити, – і я спробую, навіть якщо мені доведеться вирушити звідси на Крайній Схід і вступити у бій із дикими зміями-перевертнями у Крайземній Пустелі Колись у мене був прапрапрадід, Бикорева Тук, так він…

— Так-так, але це було давно, — втрутився Ґлоїн. — Я говорив про вас. І я запевняю, що на ваших дверях таки є позначка – саме та, якою користуються (чи користувались у минулому) ваші колеги. «Зломщик візьметься за пристойну роботу, бажано ризиковану і за гідну винагороду», — ось як це зазвичай читається. Ви можете сказати «експерт із полювання за скарбами» замість «зломщик», якщо вам так більше подобається. Деякі так себе і називають. Для нас це одне й те саме. Ґандальф розповів нам, що в цих краях є відповідний фахівець, котрий терміново шукає роботу і влаштовує зібрання – тут, у середу, за вечірнім чаєм.

— Звісно, позначка є, — підтвердив Ґандальф. — Я сам зробив її. З дуже вагомих міркувань. Ви просили мене знайти чотирнадцятого учасника для вашої експедиції, і я обрав пана Торбина. Хай тільки хтось скаже, що я обрав не того чи привів вас не туди, – то й залишитеся при числі «тринадцять» і скуштуєте різних лих досхочу або повернетеся додому копати вугілля.

Він так сердито насупив брови у бік Ґлоїна, що ґном утиснувся у спинку стільця; а коли Більбо спробував розкрити рота, аби щось запитати, Ґандальф повернувся до нього і нахмурився ще дужче, настовбурчивши кошлаті брови, так що Більбо лише стиснув губи, клацнувши зубами.

— От і добре, — промовив Ґандальф. — Годі вже сперечатись. Я обрав пана Торбина, і цього має бути досить для всіх вас. Якщо я сказав, що він Зломщик, то він таки Зломщик чи буде ним, коли настане його час. У ньому закладено набагато більше, ніж ви можете здогадуватись, і далебі більше, ніж гадає він сам. Можливо, ви будете до кінця життя дякувати мені за нього. А тепер, Більбо, мій хлопчику, принеси-но лампу та присвіти нам трохи!

На столі, під великою лампою з червоним абажуром, Ґандальф розстелив шматок пергаменту, схожий на мапу.

— Це накреслив Трор, твій дідусь, Торіне, — відповів він на збуджені вигуки ґномів. — Це план Гори.

— Не думаю, що це нам дуже допоможе, — сказав Торін розчаровано, кинувши погляд на стіл. — Я досить добре пам’ятаю Гору та довколишні землі. І я знаю, де є Морок-ліс і Сухі Вересовища, де водилися дракони.

— Тут позначений червоним дракон на Горі, — докинув Балін, — але його буде досить легко знайти і без мапи, якщо ми тільки доберемося туди.

— Є одна деталь, якої ви не врахували, — сказав Ґандальф, — це таємний вхід. Бачите цю руну на західному схилі та руку над іншими рунами, яка вказує на неї? Вона позначає підземний хід до Нижніх Зал.

(Погляньте на мапу вкінці цієї книжки, і ви побачите там ці руни.)

— Колись він і справді міг бути таємним, — сказав Торін, — але звідки ти знаєш, що він лишився таким і досі? Старий Смоґ прожив там досить довго, щоб обстежити ці печери вздовж і впоперек.

— Так, але не міг скористатися ним довгі роки.

— Чому ж?

— Тому що хід занадто вузький для нього. «П’ять футів заввишки двері, троє пліч-о-пліч пройдуть крізь них», – кажуть руни, тож Смоґ не міг пролізти в такий отвір, навіть коли був маленьким дра-кончиком, а тепер, коли він пожер стільки ґномів і людей із Долу, – й поготів.

• Предыдущая
• 5/66
• Следующая