Елементарні частинки - Уельбек Мішель - Страница 2

• Предыдущая
• 2/62
• Следующая

Джерзінські мешкав на вулиці Фремікур уже років десять; він звик до неї, тут було затишно. У 1993 році він відчув потребу в товаристві якоїсь живої істоти, щоб вона вечорами зустрічала його з роботи. Його вибір припав на білу канарку, створіння вкрай полохливе. Канарка співала, особливо вранці. Одначе спів її не здавався аж надто веселим; та й чи може канарка радіти? Радість — відчуття сильне й глибоке, емоція чистого захоплення, що цілком заволодіває свідомістю; її можна порівняти зі сп’янінням, зачарованістю, екстазом. Якось він випустив птаху з клітки. Від страху вона випорожнилася на канале, а потім стала кидатись на ґрати клітки, шукаючи вхідних дверцят. За місяць він спробував знову. Цього разу бідолашна пташка випала з вікна; якось пригальмувавши своє падіння, вона дивом зачепилася за балкон сусіднього будинку навпроти, п’ятьма поверхами нижче. Мішель був змушений чекати, коли повернеться хазяйка, прикро сподіваючись на те, що в неї немає кішки. Він з’ясував, що дівчина працювала редактором у журналі «Двадцять років», що мешкала вона сама та пізно поверталась додому. Юшки в неї не було.

Настала ніч. Мішель забрав крихітне створіння, що тремтіло від холоду і страху, припавши до бетонної стінки. Потім він ще кілька разів зустрічав ту редакторку, здебільшого коли виносив сміття. Вона кивала головою, мабуть, бажаючи показати, що впізнала його; він, зі свого боку, теж кивав у відповідь. Врешті–решт цей випадок дозволив йому зав’язати з нею добросусідські стосунки. Отже, все вийшло якнайліпше.

З його вікон можна було побачити з десяток будинків, тобто десь понад три сотні помешкань. Коли вечорами він повертався до себе, канарка починала насвистувати і щебетати; це тривало хвилин п’ять–десять, потім він змінював їй корм, воду, підстилку. Але того вечора його зустріла тиша. Він підійшов до клітки: канарка була мертва. Її маленьке біле тільце, що встигло вже захолонути, лежало на бочку на підстилці з гравію.

Він поснідав з пластикового коритця зубаткою з кервелем, що він його купив у супермаркеті «Монопрі–Ласуха», запивши досить посереднім вином «Вальдепеньяс». Повагавшись, він поклав мертву пташку в целофановий пакет, туди ж сунув пляшку пива, як баласт, і кинув усе це у сміттєпровід. А що він мав ще зробити? Відправити месу?

Він не знав, де кінчається цей не надто широкий сміттєпровід, а проте цілком широкий, аби пропустити тільце канарки. Втім, уві сні йому привиділися гігантські сміттєві цистерни, повнісінькі кавових фільтрів, равіолі у соусі та одрізаних статевих органів. Величезні дзьобаті хробаки, такі ж завбільшки, як і сама пташка, роздирали її тіло. Вони відривали їй лапки, шматували кишки, викльовували очі. Він схопився серед ночі, весь тремтячи; було близько пів на другу. Проковтнув три пігулки ксанаксу. Так закінчився перший вечір його свободи.

14 грудня 1900 року у повідомленні Берлінської академії під назвою «Zur Theorie des Geseztes der Еnergieverteilung»[1] Макс Планк уперше ввів поняття «квант енергії», яке мало зіграти вирішальну роль у майбутньому розвитку фізики. Між 1900 та 1920 роками зусиллями головним чином Ейнштейна та Бора ця концепція більш–менш хитромудрим способом була узгоджена з попередніми теоріями, але вже на початку двадцятих ці погляди були цілком спростовані.

Якщо Нільс Бор і вважається справжнім автором квантової механіки, то не тільки через власні відкриття, а, передусім, дякуючи виключно творчій атмосфері інтелектуального творення, вільного пошуку істини та дружби, яку він умів створювати навколо себе. Інститут фізики в Копенгагені, заснований Бором у 1919 році, привітно відчинив двері молодим вченим, з якими були пов’язані основні сподівання європейської науки. Тут навчались Гайзенберґ, Паулі, Борн. Будучи лише трохи старшим за них, Бор годинами міг до найменших подробиць обговорювати їхні гіпотези, унікально поєднуючи філософську прозорливість, привітність і суворість. Майже маніакально педантичний, він терпіти не міг ані найменшої приблизності у тлумаченні результатів експериментів, але в той же час жодна нова ідея не здавалася йому апріорі безглуздою, жодна класична концепція не була для нього непохитною. Він любив запрошувати студентів до свого заміського будиночка в Тісвільді; там у нього гостювали і вчені, зайняті в інших галузях науки, політики, представники мистецтва; розмови велись невимушено, переходячи від фізики до філософії, від історії до мистецтва, від релігії до повсякденного життя. Такого ще ніколи не було з часів розквіту грецької культури. Ось у такому незвичному контексті між 1925 та 1927 роками були розроблені основні поняття Копенгагенської школи, які здебільшого спростовували попередні категорії простору, часу та причинності.

Джерзінські не вдалося створити навколо себе такого оточення. Всередині дослідницької групи, яку він очолював, панувала лише робоча атмосфера. Мікробіологи далеко не були поетами своєї справи, такими собі Рембо від мікроскопа, якими полюбляють їх уявляти собі чуттєві профани. Здебільшого то були чесні технарі, не відзначені особливою геніальністю: вони читають «Нувель обсерватер» і мріють про відпустку в Гренландії. Дослідження в галузі молекулярної біології не вимагають ані винахідливості, ані творчої наснаги; фактично, майже завжди це рутинна робота, для якої слід мати бодай якісь другорядні інтелектуальні здібності. Люди здобувають докторські ступені, захищають дисертації, тим часом як двох років спеціальної освіти та атестату середньої школи з лишком вистачило б, аби впоратися з приладами. «Щоб додуматися до ідеї генетичного коду, — любив повторювати Деплешен, завідувач біологічного відділу Національного центру з наукових досліджень, — щоб відкрити принцип синтезу протеїнів, треба й справді трохи попотіти. Утім, згадайте: першим, хто сунув ніс у цю справу, був Гамов, фізик. Але щодо розшифровки ДНК… Пхе! Розшифровуєш, розшифровуєш. Створюєш молекулу, потім іншу. Заносиш дані в комп’ютер, комп’ютер робить розрахунок усіх складових її ланцюжків. Посилаєш факс у Колорадо; вони створюють гени: В27, С33. Та ж сама кухня. Час від часу вдається вносити деякі вдосконалення в обладнання, зазвичай цього досить, аби мати в кишені Нобелівську премію. Все це рутинна робота, халтура, дитячі іграшки».

Першого липня після полудня стояла неймовірна спека; то був один з тих днів, що погано кінчаються: ввечері вибухає гроза, розлякуючи та розганяючи скупчення напівголих тіл. Вікна робочого кабінету Деплешена виходили на набережну Анатоля Франса. На протилежному березі Сени по набережній Тюїльрі прогулювалися на сонечку гоміки, бесідуючи попарно чи в гурті, позичаючи один одному рушники. Майже усі вони були в стрінгах. Їх зволожені кремом для загару мускули блищали на яскравому світлі, випуклі сідниці лисніли. Не припиняючи своїх розмов, дехто потирав крізь нейлонові плавки свої статеві органи або запускав туди палець, оголюючи лобкове волосся та кінчик фалоса. Коло вікна Деплешен прилаштував бінокль. За чутками, він і сам був гомосексуалістом; насправді ж, уже кілька років він був гарно вихованим світським п’яничкою. Ось такого полудня він двічі намагався помастурбувати, прикипівши до бінокля і вп’явшись очима у підлітка, який саме приспустив плавки, щоб вивільнений член почав своє хвилююче підняття. Але його власний, плаский, сухий і зморшкуватий, відразу обвис; тому він облишив це заняття.

Джерзінські прибув рівно о четвертій. Деплешен сам попросив його зайти. Він був заінтригований. Зрозуміла річ, якщо вчений бере річну відпустку, щоб поїхати попрацювати в іншій команді до Норвегії, Японії чи навіть до однієї з тих похмурих країн, де в сорок років люди часто–густо вчиняють самогубства, — тут це нормальне явище. Дехто — такі випадки почастішали за «часів Міттерана», коли жага матеріальної наживи досягла неймовірних розмірів, — ступали на ризикований шлях, створюючи комерційні підприємства, щоб дістати прибуток з тієї чи іншої молекули; декому таки вдавалося за досить короткий час зажити величезних статків, безсовісно перетворивши у статтю прибутку знання, здобуті за роки безкорисливих досліджень. Але те, як просувається Джерзінські, котрий не мав ані конкретних планів, ані мети, ані щонайменшого розсудливого виправдання, здавалося незбагненним. У сорок років він очолював дослідницьку групу, п’ятнадцять вчених працювали під його керівництвом; сам він підпорядковувався — й то лише теоретично — тільки Деплешену. Його група мала чудові результати, її вважали одним із найкращих наукових колективів Європи. То що ж, у біса, його не влаштовувало?

• Предыдущая
• 2/62
• Следующая