Філософські трактати - Сковорода Григорий Савович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/7
• Следующая

- Любий мій бра­те! Чув я вже про те­бе з роз­мов, а те­пер маю щас­тя стріти те­бе. Зми­ло­сердься, за­верш мої біди, будь мені нав­чи­те­лем. Прав­ду ка­жу­чи, ме­не пра­ця зве­се­ляє, але до­во­диться весь час спітка­ти­ся, і се зни­щує мою нас­на­гу.

- Щиро шко­дую,- ка­же світло­окий,- що без­си­лий тобі слу­жи­ти, люб'язна ду­ше моя. Я по­до­рожній, що обійшов пі­шки всю зем­ну ку­лю. Но­ги ме­не скрізь но­си­ли лег­ко, але ка­м'янисті го­ри, що час­то стріча­лись мені, поз­ба­ви­ли ме­не ніг, і я, спи­ра­ючись на ру­ки, про­дов­жу­вав свій шлях, але за­раз втра­тив і ру­ки. Більше ані хо­ди­ти, ані повз­ти по землі я не зда­тен. Ба­га­то хто хотів ме­не ви­ко­рис­та­ти, але, поз­бав­ле­ний мож­ли­вості пов­за­ти, я був їм без­ко­рис­ний…

- За сим діло не ста­не,- ска­зав сліпий,- ти мені тя­гар лег­кий і жа­да­ний: візьму те­бе, скар­бе мій, на се­бе. Чис­те око твоє хай бу­де тіла мо­го вічним во­ло­да­рем і всіх моїх пут го­ло­вою. При­пи­ни му­ки безп­росвітної тем­ря­ви, що жорс­то­ко га­няє ме­не по по­рожніх шля­хах; я твій кінь, сідай на ра­ме­на мої і ке­руй мною, лю­бий мій па­не і бра­те!

- Сяду, бра­те мій, із за­до­во­лен­ням, аби до­вес­ти істи­ну: «Брат, що від бра­та має до­по­мо­гу,- як місто, твер­де і ви­со­ке, укріплюється, як но­во­зас­но­ва­не царст­во».

Нині ж пог­ляньте на див­не тво­ри­во: з двох лю­дей скла­де­на од­на, од­не об­лич­чя мандрівни­ка скла­де­не з двох спо­рідне­нос­тей без уся­кої міша­ни­ни, але й без розділу, взаємно існу­ючих. Іде не­бу­ва­лий по­до­рожній го­лов­ним шля­хом, ні пра­во­руч, ні ліво­руч не ухи­ляється, вправ­но пе­ре­хо­дить річки, ліси, ро­ви й яру­ги, пе­ре­хо­дить ви­сокі го­ри, всту­пає з ве­се­лим сер­цем у мир­не місто, об­ли­ває йо­го світле й за­па­ш­не повітря; ви­хо­дить спокійна юр­ба жи­телів, що ди­ха­ють ми­ром і лю­бов'ю, плес­ка­ють у до­лоні, а ген очікує на ґа­нку і вже прий­має синів у ніжні свої обійми вет­хий дня­ми Ураній.

Яків. От­же, що тобі ска­за­ти?

Григорій. Зго­лосіть го­лов­не ва­ше ба­жан­ня.

Яків. На­ше най­більше ба­жан­ня - бу­ти щас­ли­ви­ми.

Григорій. Хіба ж ти ба­чив звіра або пта­ха без сих ду­мок? Ска­жи ли­шень, де і в чо­му те щас­тя, яке шу­каєш? А без сього, рідний, ти сліпець: він шу­кає батьківський за­мок, але не знає, де він. Знає, що шу­кає щас­тя, але, не тям­ля­чи, де во­но, впа­дає в не­щас­тя. Пре­ми­ло­серд­на при­ро­да всім без ви­нят­ку відкри­ла шлях до щас­тя…

Афанасій. Стри­вай! Се сло­во, здається, схо­же на єресь - всім без ви­нят­ку!

Яків. Ма­буть, не за­ва­жай, па­не пра­вос­лав­ний мар­но­вір­ни­ку: все на­род­жується на доб­рий кінець. А доб­рий кінець - оце і є щас­тя…

 …Скільки ми вит­ра­чаємо праці на дрібні спра­ви, а час­то й за­дур­но, не раз і на шко­ду? Важ­ко зо­дя­га­ти і жи­ви­ти ті­ло, але потрібно, і не мож­на без сього. В то­му й по­ля­гає ті­лес­не жит­тя, і ніхто на сю пра­цю наріка­ти не му­сить, бо по­т­ра­пить у тяж­ке ли­хо, хо­лод, го­лод, спра­гу і хо­рості.

Але чи не лег­ше тобі жи­ви­ти­ся са­мим зіллям су­во­рим і при то­му ма­ти зла­го­ду й утіху на серці, ніж над розкішним сто­лом сидіти гро­бом по­вап­не­ним, пов­ним же­ро­ви­тої чер­ви, що день і ніч без­нас­тан­но гри­зе ду­шу? Чи не ліпше пок­ри­ти тіло най­зли­деннішою оде­жи­ною і з тим ма­ти сер­це, в ри­зу спасіння й уб­ран­ня ве­се­лощів одяг­ну­те, ніж но­си­ти зо­лот­кані ша­ти і тим ча­сом терпіти геєнний во­гонь у душі, що бісівською пе­чал­лю спо­пе­ляє сер­це? Яка утіха від статків чи від гар­ної обс­та­ви, ко­ли сер­це за­ну­ре­не в най­тем­ні­ший мо­рок нев­до­во­лен­ня…

Чому ж мені так важ­ко? Ко­ли хто втра­пив у рів чи прірву во­дя­ну, не по­ви­нен ду­ма­ти про важ­ко­ту, а про звільнен­ня. Ко­ли ста­виш дім, бу­дуй йо­го для обох час­тин сво­го єства - душі і тіла. Ко­ли вдя­гаєш і прик­ра­шаєш тіло, не за­бу­вай і про сер­це. Дві хліби­ни, два бу­дин­ки і дві одежі: два ро­ди всього є, всього є по двоє…

…Кілька іно­земців манд­ру­ва­ли по Індії. Вста­ли якось зра­н­ку і пи­та­ють у гос­по­да­ря до­ро­ги.

- Два шля­хи,- ка­же їм щи­ро­сер­дий дідок,- ось вам два шля­хи, що слу­гу­ють ва­шо­му наміру: один навп­рос­тець, а дру­гий манівця­ми. Рад­жу йти манівця­ми. Не поспішай­те - і прой­де­те далі, будьте обе­режні, не за­бу­вай­те, що ви в Індії.

- Батечку, ми не бо­ягу­зи,- ви­гук­нув один шту­кар,- ми євро­пей­ці, їзди­мо по всіх мо­рях, а зем­ля нам, озб­роєним, не страш­на.

Ішли во­ни кілька го­дин і знай­шли шкіря­ний міх з хлібом і та­кий са­мий з ви­ном, наїли­ся і на­пи­ли­ся дос­та. Відпо­чи­ва­ючи біля ка­ме­ня, про­мо­вив один:

- Чи не по­да­рує нам бог іншої знахідки? Здається, щось ба­чу на путівці по­пе­ре­ду, гляньте, он по той бік прірви щось чорніє…

Один ка­же: «Шкіря­ний лан­ту­шисько»; дру­гий га­дав, що об­горілий пни­ще; іншо­му ма­рив­ся камінь, іншо­му - місто, а ще од­но­му - се­ло. Ос­танній мав рацію: во­ни там посіли, на­т­ра­пив­ши на індійсько­го дра­ко­на,- всі за­ги­ну­ли.

Врятувався один, що був дурніший та обе­режніший. Сей за де­яки­ми оз­на­ка­ми і жах­ким пе­ред­чут­тям ли­шив­ся, на­чеб­то за нуж­дою, по сей бік гли­бо­чез­ної яру­ги і, по­чув­ши страш­не вит­тя вми­ра­ючих, швид­ко звер­нув набік, ствер­ди­в­ши сим ста­ро­дав­ню при­каз­ку: «Ма­тері бо­яз­ко­го си­на пла­ка­ти нічо­го».

Не пе­ре­чу: ся бай­ка не­муд­ра, але во­на точ­на по­до­биз­на жит­тя людсько­го.

На землі на­род­же­ний най­швид­ше пот­рап­ляє в не­щас­тя че­рез своє поспішли­ве на­хабст­во, і ска­жу на до­да­ток, що той, який не ра­диться, тер­пить най­більшу біду; міцні-бо для лю­ди­ни її сло­ва, і пот­рап­ляє во­на в по­лон гла­голів вуст своїх. Пог­ляньте на людську юр­бу і по­ба­чи­те, що не ли­ше літні, але й най­мо­лодші уле­щу­ють се­бе, що во­ни озб­роєні ро­гом од­но­ро­га, який ря­тує їх від не­щасть, і вва­жа­ють, що, як очам їхнім не потрібні оку­ля­ри, так і світло й по­ра­да не потрібні їхньому сер­цю.

Ся дум­ка зро­би­ла їх не­обач­ни­ми, на­хаб­ни­ми на шля­хах своїх і впер­ти­ми.

А що, ко­ли мій муд­ра­гель-мо­ло­ко­сос зро­биться двох чи трьох мов па­пу­гою, по­бу­ває у вельмож­них ком­паніях і у слав­них містах, ко­ли озб­роїться ариф­ме­ти­кою і ге­омет­рич­ни­ми ку­ба­ми, прой­шов­ши че­рез де­сят­ки лю­бов­них та гро­ма­дянських історій і про­ковт­нув­ши пев­ну кількість ко­пер­ни­ко­вих пілюль? Тоді Пла­то­ни, Со­ло­ни, Сок­ра­ти, Піфа­го­ри, Ціце­ро­ни і все ста­ро­давнє зда­ються йо­му ме­те­ли­ка­ми, що над зем­лею літа­ють, порівня­но з на­шим ви­со­ко­лет­ним ор­лом, який аж до сон­ця нез­руш­но­го злітає і пе­ре­ра­хо­вує всі ост­ро­ви в оке­ані.

Ось тут і ви­гульку­ють хва­ли­телі, що ди­ву­ються з но­во­на­род­же­ної пре­муд­рості цього муд­ра­ге­ля, при­хо­ва­ної од усіх ста­рих, на­чеб­то не­освіче­них століть, без якої, про­те, зовсім не­по­га­но жи­ло­ся. Тоді ж бо ве­ли­кий сей Дій пе­ре­ос­мис­лює всіх ста­ро­давніх століть діяння і, на­че ювелір камінці, за своїм сма­ком то схва­лює, то знецінює, ста­ючи та­ким чи­ном всесвітнім суд­дею. А що­до Мой­сея і про­років - го­во­ри­ти зай­ве; він навіть оком не ки­не на сих не­тям­ку­ва­тих і нуд­них ба­ла­кунів; співчу­ває на­чеб­то нічним пта­хам і ка­жа­нам, що в не­щас­ний мо­рок мар­новірства за­ко­хані. Все те в нього мар­новірство, що зро­зуміти і прий­ня­ти га­ряч­ка йо­го не мо­же.

Достеменно: чи мож­ли­во, щоб ці муд­ра­гелі мог­ли щось тя­ми­ти про мудрість, щас­тя, ду­шев­ний світ, ко­ли їм і не ма­ри­лось, що зем­ля - се пла­не­та, що і біля Са­тур­на є місяць, а мо­же, й не один? Люб'язні при­ятелі! Оці-от мо­ло­децькі ро­зу­ме­ня­та, по­ло­нені своїми здо­га­да­ми, мов улес­ли­вою блуд­ни­цею, і на­чеб­то ша­леніючи з ро­зу­му не­са­мо­ви­тою га­ряч­кою, поз­бав­лені чатівників своїх, без­пут­но і без­роз­суд­но праг­нуть до по­ги­белі… З та­ки­ми дум­ка­ми про­дов­жує шлях до ста­рості без­меж­не мнозт­во сер­дець, за­ра­жа­ючи лю­дей своїми ви­раз­ка­ми, на­хабні по­руш­ни­ки за­повіту ке­са­ря Ав­гус­та: «Поспішай повільно!»

• Предыдущая
• 2/7
• Следующая