Вежі мовчання - Положій Євген - Страница 12

• Предыдущая
• 12/38
• Следующая

— А що це за науково-дослідний інститут? — поцікавився він у Перетятька.

— О, — відповів той, — це дуже цікавий науково-дослідний інститут! У його архівах зберігаються всі креслення й розробки, там весь завод майже від перших цехів — як на долоні! Більше того, його конструктори й досі розробляють усе обладнання і продукцію для нашого підприємства. Звичайно ж, коли інститут перебував у держвласності, десятиріччями складалися одні відносини, а зараз, коли його приватизував Донець, — зовсім інші. Й гроші інші там люди отримують, значно менші. Багато хто звільнився, найкращі інженери, звичайно ж, роз’їхалися. Але головне, Червоний Дон одержав доступ до архіву. Маючи креслення, за два роки точно такий завод можна побудувати в будь-якій країні світу!

— Тобто? В якому сенсі?

— У здоровому сенсі, Родіоне Костянтиновичу. У здоровому сенсі цих слів!

Про існування НДІ Рад нічого не знав, науково-дослідний інститут, як не дивно, не входив до холдингу. У статті Женя також писала, що НДІ приватизували позаторік, відразу після виборів. Між рядків напівнатяком прослизнуло, що в цьому процесі Червоному Дону, за те, що він не заважав виборчій кампанії на підприємстві й у місті, допоміг секретаріат президента. Історія, якщо все скласти докупи, виходила прецікава!

Вони підготували документи, і Родіон вже зовсім зібрався йти в редакцію, як немічним тракторцем заторохтів телефон. Перетятько, зробивши великі очі, сказав: «Це вас» — і дав йому слухавку.

— Це Родіоша-Акордіоша? А це Марійка Донець, хто не злякався, тому кінець! — веселий дитячий голос буквально дзвенів у кабінеті.

— Привіт, моя маленька принцесо! Звідки ти довідалася номер мого телефону?

— Ти такий великий і відомий чарівник із країни Оз, а такий дурненький! Ну, як я можу його не знати?!

Дійсно, подумав Рад, ця дівчинка може знати тут усе, навіть марки насосів, експортовані до Ірану, він би нічому не здивувався.

— Як твої успіхи в житті, принцесо?

— Дуже добре. Я тебе намалювала. І ти негайно повинен прийти подивитися на мій малюнок!

— Але, принцесо, я зараз не можу, мені потрібно йти…

— Ти не Родіон-Акордеон, ти Родіошка-Гармошка, маленька сошка — велика ложка! Ну, будь ласочка, — раптом запхикала Марійка, — будь ласочка, хоча б на хвилиночку. Мені так нудно!

— Ну, добре. Тільки на хвилиночку! Обіцяєш?

Він швидко піднявся у вежу, гадаючи, чи сама у своїй кімнаті дівчинка, чи там є нянька й охоронець, чого б дуже не хотілося.

Принцеса сиділа за столом і розглядала себе в дзеркалі.

— Дивися, — сказала вона, смикаючи коси, — от який ти гарний!

Радик узяв малюнок. Кінь вийшов досить схожим, а от вершник виглядав не дуже. Але це був король, причому Білий король, Родіон це чітко зрозумів, хоча ніяких підписів і пояснень під малюнком він не побачив, із щитом в одній руці й списом — у другій. Вершник разом із конем стрибали вгору, до високої вежі, з маленького заґратованого віконця якої визирала дівчинка з кісками.

— А що це означає? — запитав він.

— Ти сьогодні дуже нездогадливий. Це — кінь, а це ти на коні. Ти — Принц, що повинен врятувати принцесу, яку старий злий Чаклун ув’язнив у Вежу. Що не зрозуміло?! — Марійка від здивування навіть розвела руками. — Так у всіх казках буває!

— А й справді, — промурмотав Рад, — усе зрозуміло, як божий день. Ти — принцеса, виходить, я — принц.

— Так, ти принц! І коли ти мене врятуєш і одружишся зі мною, то станеш королем!

— Та тобі ж ще підрости трішки треба, таким маленьким принцесам заміж не можна!

— Нічого, я почекаю.

Візит у редакцію пройшов набагато простіше, ніж передбачалося. Хіба що складно було витерпіти до кінця сорокахвилинне буботіння редактора про свободу слова й права особистості на інформацію. Втім, він не докоряв цьому високому чоловіку зі світлою бородою за нудний монолог. Зрештою, такі промови — його хліб, хіба що бубоніти бажано якось більш зрозуміло — швидше грошей дадуть. У результаті вони зійшлися на компромісному варіанті: не спростування, а уточнення, плюс договір на надання інформаційних послуг на три найближчих місяці. «Усього десять тисяч. На відміну від забурілих столичних газет. І нехай мені Хріняка хоч щось там ще хрокне!» — задоволено подумав Родіон. Угода була не стільки блискуча сама по собі, скільки скидала з підприємства одну маленьку, але дуже неприємну проблему в загальній непростій ситуації.

Жені в редакції він не побачив і нічого про неї, щоб не викликати підозри, не запитував. Її номер уперто відповідав, що абонент перебуває поза зоною досяжності, і це Рада страшенно дратувало. Мовчав і Хріняка, який зараз був особливо потрібний — уже час розставити деякі крапки над деякими літерами, навіть над якими крапки не передбачені.

Удень центр міста виглядав ще привабливіше. Родіону сподобалося, що на двох головних вулицях збережено три церкви. Хоч як би ставився він до релігії, дивитися на красиві споруди церков йому завжди подобалося. Особливо запам’яталася Родіону не та, велика, з позолоченими банями, а маленька, в кінці вулиці, із зеленими маківками. Витончені лінії бароко гармонійно вписувалися в пейзаж, точніше, це весь пейзаж був у них гармонійно вписаний — зеленоверха споруда виглядала набагато старшою і ніж інші будинки, і ніж здавалося самі хмаринки, які спокуто бігли яскраво-блакитним жовтневим небом, а прозоре повітря й жовто-червона акварель кленів лише підкреслювали древні витончені контури. Він довго на неї дивився, аж доти, поки не заболіли очі і йому не примарилося, як ця невибаглива, але вишукана церква кожного нового ранку просинається і мудро озирається навкруги, дивуючись новому жорстокому світу людей без Бога.

З прострації його висмикнув дзвінок мобільного, але це виявився не НІХ, а якийсь незнайомий номер.

Дідько, подумав Рад, тільки цього не вистачало. Як з’ясувалося, коли він узяв слухавку, йому дійсно не вистачало тільки цього.

— Це Веніамін Островський, депутат. Ми з вами бачилися вчора ввечері в кафе, пам’ятаєте? За певних обставин.

Радик пам’ятав і обставини, і Веню.

— Треба зустрітись, — провадив той, — переговорити. Буквально ненадовго. Ви зараз не в центрі випадково?

Розмова вийшла прецікава. Спочатку Островський ходив колами, запевняв і прохав щодо дитсадка, через який у міста і заводу вже більше трьох років тривав судовий спір. Ясна річ, що мова там ішла не стільки про будівлі, скільки про землю, Рад добре пам’ятав цю справу. Завод її виграв би точно, але не скоро. Тож витягти ще й цю скабку перед зустріччю із Хрінякою Рад би не відмовився.

— Але, — сказав Веня, — ми готові поступитися — згоду мера я вам гарантую, тільки якщо ви нам допоможете.

Радику це було дуже знайомо, і чогось подібного він чекав із самого початку розмови.

— У вас зараз там проблеми, — вів далі Веня. — Служба на вас кидається, як голодний пес на кістку, і таке інше… Однак рано чи пізно все минеться, з вашими-то можливостями, і все повернеться у спокійне русло. Коротше, у нас є прохання. — Він трохи помовчав, допиваючи капучино. — Там по справі один чоловічок проходить, Ігорьок Букреєв. Це мій кориш. Нам би дуже хотілося, щоб по закінченні бойових дій він залишився на своїй посаді. Його провини в тому, що відбулося, немає, ви ж самі розумієте, він людина не велика. Не маленька, але й не велика. Вам із Червоним Доном ще воювати й воювати, — тут Родіон ще раз подивувався такій поінформованості Вені, — а нам жити тут треба. І жити, зрозумійте, добре. Зможете забезпечити?

Родіон знизав плечима. Прохання явно не за адресою, він нічого не вирішував і не міг вирішувати в кадрових питаннях заводу, ні з Доном, ні за його відсутності. Тому напевно у такий спосіб його просто просили про прямий вихід на керівництво.

— Наскільки я розумію, вашого друга зараз у країні немає. А коли він повернеться, ви хочете зустрітися з моїм начальством?

Веня радісно кивнув головою.

— Він незабаром приїде. Буквально днями. Ми хотіли б мати ваші рекомендації, заручитися вашою, так би мовити, підтримкою перед зустріччю в Києві.

• Предыдущая
• 12/38
• Следующая