Вежі мовчання - Положій Євген - Страница 5

• Предыдущая
• 5/38
• Следующая

— Ну, не по такі вже й різні! — Рад вирішив розвинути заводську тему. — Я, наприклад, хотів би зам’яти цю справу із судом до газети. Є така буква у мене в електронній записній книжці. Можна з вашим головним редактором зустрітися?

Він записав телефон, і далі вони вже розмовляли про все підряд. Вечір був як вечір, такий же, як і десятки інших вечорів, які він проводив у компанії з дівчатами. Єдина його незвичайність полягала у тому, що Родіон відчував, що час від часу губить нитку розмови й каменем провалюється чи то в якусь шпарину, на дні якої його гойдають хвилі, чи то в глибину цих бісівських карих очей, що обіцяють дещо значно цікавіше, аніж погойдування на хвилях. Він завжди любив дощ, струмочки, ріки, води яких біжать, рухаються в одному напрямку. Але в дитинстві йому найбільше хотілося почути голос величезного океану. Він ніколи не бачив океану, і йому було дуже цікаво, чим же той відрізняється від моря? Тим же, чим калюжа від маленького озера, а маленьке озеро — від великого? Чи є ще щось невідоме й загадкове в тій безкрайній солоній воді, у величезних хвилях? Адже й та, й інша солона вода — безкрайні. Чи можливо таке, щоб одна солона вода була безкрайнішою, ніж інша солона вода? Скільки шансів за сто років має шматочок води, умовно прийнятий нами за окрему постійну субстанцію, з берегів Атлантики потрапити, наприклад, до берега Криму? Йому здавалося, ніщо не може зрівнятися з океаном. Він міг розрізняти всі кольори морів, навіть на карті: Чорне, Червоне, Біле, Жовте. У принципі, всі ці кольори однакові — сині, щоправда, з відтінками. Зовсім як небо. Він уявляв, яким має бути, наприклад, Мертве море. От воно, мабуть, зовсім не схоже на небо. Адже просто в голову нікому не може прийти назвати небо мертвим. Мертве небо люди, напевно, могли бачити в перший день існування Землі, якщо самі, звісно, існували на той момент. Напевно, мертвим люди могли б назвати і небо, що знищить Землю в найостанніший її день. Втім, у кожної людини є свій останній день, відповідно, у кожного є й своє останнє небо. Цікаво, мертве небо дуже відрізняється від живого? Всі ці дитячі лякалки, здогади й спогади якось разом нахлинули на нього, в одну мить, і він відвів очі, сховав погляд у келих з пивом, у сигарету, у стіл. Щось із ним відбувалося, щось із ним уже відбулося, ні, це не алкоголь, зовсім ні…

Потім вони кудись для чогось поїхали, але точно не в готель і не до неї додому, бо Женя сказала, що там чоловік. Він здивувався, але нічого не запитав.

Туди, куди їй було потрібно, їх довезло таксі. Вони зайшли у великий темний двір, певно, якоїсь державної установи. Він чекав її, немов у прострації, біля входу хвилин двадцять, і за цей час встиг визначити, що це лікарня. Згодом він дивувався й намагався відповісти собі на питання, що ж усе-таки на нього найшло того вечора, але раціональна відповідь вимальовувалася лише одна: у пиво підсипали якоїсь гидоти. Однак він відкидав цю думку як неможливу. Не стільки тому, що не міг повірити в таку Женину підлість, скільки тому, що мети вводити його в напівнепритомний стан ні в кого на той момент не могло ще з’явитися. Тому, як не хотілося, відповідь потрібно знову шукати в ірраціональному: власних снах, мріях, спогадах, переживаннях з приводу смерті батька. А тут ще ці дивні примари в потязі… Коротше, вона поїхала. Точніше, поїхали вони на таксі разом, але він, сунувши водію п’ятдесятку, біля готелю вийшов першим — так їй схотілося, і він не заперечив. Власне, все нормально, хвилюватися нема чого: номер телефону він записав, і, якщо захоче відтягнутися, напевно в будь-який момент зможе їй зателефонувати. «Вона, мабуть,

гарна в ліжку», — так він подумав, відкриваючи ключем двері номера.

Дощ тієї ночі не йшов, і він, прийнявши душ, заснув майже відразу.

Дві чоловічі фігури у напівтемному холі готелю підозр не викликали. Він просто зауважив, засинаючи, що адміністрація могла б трохи уважніше ставитися до душевного спокою своїх клієнтів. Утім, це цілком могли бути й постояльці, які затрималися в барі, до того ж тут вам не «Хілтон»…

Ранок обіцяв сонце і багато приємних новин упродовж дня. Так усе й сталося, але це не стосувалося, на жаль, роботи. До заводоуправління Рад зміг потрапити тільки близько десятої години — із самого ранку вхід заблокував страйк. Робітники стояли з плакатами, на яких проголошувалися гасла з вимогами повернути колишній графік робочих змін і підвищити оплату праці. На сходах прохідної управління з мегафоном виступав невисокий чоловік у робочому одязі. Одразу впадало в очі, як міцно він стоїть на ногах у прямому й переносному значенні цих слів, як упевнено тримається перед людьми. Як зрозумів Родіон, це був один із бригадирів ливарного цеху. Говорив він по суті, коротко, точно, рубав долонею повітря, лаючи начальство, і дві сотні людей активно аплодували кожній його заяві й кожному руху. Рад запитав, чи не можна пройти в заводоуправління, й показав тимчасову перепустку, але хтось із страйкарів грубо відповів, що на вулиці йому буде краще чутно:

«Через пластикові вікна до вас не дуже-то й достукаєшся!» Пояснювати щось цим підігрітим із самого ранку масовим протестом та дешевим алкоголем людям було даремно, їх повністю поглинули власна сміливість та безкарність, і вони продовжували наполегливо вимагати директора. Нарешті з дверей заводоуправління вийшли молодий чоловік у світлому костюмі й сивий напівдідусь у спортивній курточці, напевно, лідери офіційної профспілки, яку годував із своїх мозолистих рук Червоний Дон. У юрбі невдоволено засвистіли: «Червоного Дона сюди давай!» Молодий спокійно взяв мегафон і відкашлявся. Його зовнішній вигляд говорив, що йому вкрай неприємне те, що зараз відбувається, і тільки службові обов’язки, помножені на величезне зусилля волі, змушують його спілкуватися з цими людьми. Він явно їх зневажав, і юрба дуже добре це відчувала, тому діалог відразу не склався. Навіть не важливо, що він казав у якусь мить і що скаже в наступну, одна зневажлива гримаса, що мимоволі проскочила крізь відпрацьовану доброзичливу посмішку на його заспаному пихатому обличчі, зіпсувала справу з самого початку. Радик зрозумів, що це надовго, і набрав по мобільному НІ, який, на диво, виявився вже на місці.

— Розпустилися зовсім! Управи на них немає! То це їм подавай, то те! А все чому? Хазяїна в країні немає, ось чому! Дірява влада, як решето! — напустився він на всіх разом. — Вибачте, що так вийшло, але я вам зарадити ніяк не можу, роботи по саме нікуди, та й не пройти там, самі бачите. Так що ви погуляйте годинку по місту. Я вам потім усе поясню.

Це виглядало безглуздо, але нічого не вдієш — довелося погуляти.

Входячи через дві години до кабінету Назара Івановича, Родіон із подивом помітив, що табличка на дверях відсутня, учора він на це не звернув уваги. НІ жваво вискочив із-за столу, ледь-ледь не знісши чималим пузом пачку документів, і енергійно потис руку.

— Ви мені пробачте, я вчора не зміг вам передзвонити, приїжджали колеги із Дніпропетровська, друзі по службі, ніяк не міг, справи! І ще це прямо з ранку. — Він скривив обличчя, і воно з жовтої спілої дині раптом дивовижним чином перетворилося на висохлу синю сливу. — Як пройшов перший день?

— Чудово, працюємо. Але маємо дві проблеми. Перша — в юрвідділі відсутні всі зовнішньоекономічні контракти, а це, як ви самі розумієте, непорядок. Я не можу їх вивчити й дати висновок, але без вашої візи мені їх не видають. І друга — позов до газети. Це теж потрібно вирішити терміново, нам суди із пресою ні до чого, зайва увага. У мене є відповідна вказівка з Києва.

Особіст кивнув головою.

— Я в курсі. Ми й самі б уже раді… Але наказ про позов до газети віддав особисто шеф, — тут НІ змовницьки кивнув головою кудись угору і підморгнув, — а потім там головний редактор уперся, ну ніяк спростування давати не хоче! — Хоч стріляй їх!

• Предыдущая
• 5/38
• Следующая