Кобза - Грабовський Павло Арсенович - Страница 7
- Предыдущая
- 7/7
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
7
СПІВЦЕВЕ НАРІКАННЯ
Не співається мені,
Бо про що співати?
Хто почує ті пісні,
Як всі звикли спати?
Сум, недоля - от і все,
Мій коханий краю!
Як співать мені про се,
Так піду до гаю
І повішу ліру там
Або кину в полі -
Буйним бавитись вітрам,
Грати на роздоллі.
Може, часом тим зросте
Інше покоління,
А з ним вкупі і святе
Почуття боління.
"Я не співець чудовної природи..."
Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її,
З ума не йдуть знедолені народи,-
Їм я віддав усі чуття мої.
Серед ясних, золочених просторів
Я бачу люд без житнього шматка...
Блакить... пташки... з-під соловйових хорів
Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.
Нехай кругом розумний лад та втіха,-
Не здужа їх мій мозок осягти,
Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха,
Як хижий звір, братів гризуть брати.
Нехай людці, що до вітхнення вдатні,
Співають нам на всякі голоси
Про райські сни й куточки благодатні,-
Де плачуть, там немає вже краси!
Нехай вони, кохаючись «на лоні»,
Мук забуття вишукують дарма,
Їх не заспать: у серця відгомоні
Озветься світ з турботами всіма!
"Як побачу я квіти пахучі..."
Як побачу я квіти пахучі,
Моє серденько враз защемить,
З очей сльози поллються пекучі,
Бо, побачивши квіти пахучі,
Милий образ згадаю в ту ж мить.
Як побачу я зіроньку ясну,
То не видко других уже зір;
Нарікаю на долю безщасну,
Бо, побачивши зіроньку ясну,
Я згадаю коханої зір.
Як пташки стануть в ірій летіти
Від морозів у нашім краю,
Вся душа починає боліти,
Бо я плачу, як стануть летіти,
Спогадавши недолю свою.
"Не зітхай, моя дівчино..."
Не зітхай, моя дівчино,
Скорбних уст не замикай,
Рук не складуй безнадійно,
Від життя не утікай.
Зеленіє скрізь травиця,
Цвіт буяє по гіллях;
Блисне день наш: чесні лиця
Ще не всі обвіяв страх.
В нашім гаї, в нашім полі
Зацвітуть рясні квітки,
І минеться сум недолі,
Звеселішають думки.
7
- Предыдущая
- 7/7
