Сині етюди - Хвильовий Микола Григорович - Страница 73

• Предыдущая
• 73/114
• Следующая

Нечипір повернувся й сказав:

- Мабуть, незручно лежати, друже?

Заворушився Кажан і якось жалібно прошепотів:

- Та що там говорити... Ех!

Дячок витер рукавом піт на чолі і скинув із себе снопи. Він подивився на селянина, що спокійною ходою пройшов повз клуню, і промовив:

- Може, хоч тепер підемо?

Але Кажан і зараз боявся вилазити. Тоді Нечипір сплюнув і поліз у кишеню по цигарку.

Біля розправи стояв гомін.

Підбіг до голови Ванько Петренячий і закричав тоненьким голоском:

- Дядю, а якщо вони вискочуть із тієї вулиці, що на Олексієву леваду веде?.. Що тоді буде?

- А тобі яке діло? - сказав голова.

Хлопчик не зрозумів «дядю» й весело застрекотав: мовляв, він напевно знає, що «вони» саме відтіля вийдуть. Він не бачить, що селянський патріярх уже брови зводить докупи. І тільки тоді почав угомонятись, коли хтось із селян порадив голові:

- Та ви його паличкою! - порадив хтось і додав: - Ану-бо, вишкварок, додому гиля!

- Та ж я кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам і не видно буде,- образився хлопчик.

- А воно й справді,- сказав один.

- Та й на самім ділі,- додав другий і звернувся до Ванька: - Чий ти є? Чи не вдовиної дочки?

- Та це ж Петренячий. Ось і батько сидить.

- Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, іди до Омельчиного тину та дивись на шлях. А як зобачиш кого, то й подавай знак рукою.

Хлопчик побіг, а чоловіки запалили люльки.

Прителіпався й дід Кудря. Довго не хотів з льоху вилазити: ховався від куль.

- Про мене що? - сказав дід Кудря.- Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопців. Це я завсіди скажу.

- Жалько? - на діда Микита Гордійович (глитай місцевий).- Чом же ти їх тоді не жалів, як вони закликали до них у «партію»? Ну?

- Куди мені в партію, як я вже на кладовище дивлюсь.

- Отож-бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як підсобити їм, то й нема.

Підійшов до гурту й Онисько Кривий, і одразу ж до Микити Гордійовича звернувся:

- А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? За цих чи за тих?

- Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: він більше звісний у цім... Ось іди сюди, Панасе! - покликав глитай худе обличчя із зляканими очима.

Онисько рішуче махнув рукою.

- Ти мені не наливай! - сказав він.- Панас Кажанів, а Кажан у Бурисевій сотні. Ти мені сам кажи.

- Що казати?

- Те, що я спитав.

- А що ти спитав?

- Не хитруй, Микито, не хитруй!

А Микита Гордійович до людей спрожога:

- Людоньки добрі! Чого він присікався до мене? Чим я винний перед ним? Увільніть, спасибі вам!

- Та й справді, Онисько! - загомоніли селяни.- Чого ти прилип до чоловіка? І вічно ти, кривий, з Микитою Гордійовичем вовтузишся!

Одійшов Онисько вбік і похилив голову: мовляв, знає сорока, про що стрекоче.

Та тільки не встиг він про це промовити, як усі - на ноги! Що там таке? Та що там таке?

Подивились на Ванька, а він ніби сказився. Голівку в плечі втяг, руками, як вітряк крилами..

- Та що там таке? - скрикнув нарешті хтось.

- Ку-урява! По вулиці... біжить! - закричав хлопчик.

Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у двір, а дехто навіть під ґанок заліз - тільки ноги видно. Патріярх ніяк не влучить, куди йому бігти. На лиці жах. Та зиркнув у цей момент на Ванька. А той присів, аж за живіт береться та регочеться.

- Кажи ж, сукин сину, що там таке? чого регочешся? - закричав голова.

- То, дядю,- кричить хлопчик,- Мар'янчина дівка біжить. Мабуть, до Палажки Христиної.

- Ах ти, байстря незаконне!.. - сказав патріярх.- Чуєте, хлопці?

Знову зійшлися. Не дивляться один на одного - соромно. І кожному хочеться над Ванькою помститись, та не знають, як зробити це. Перший заговорив дід Кудря. До Петренячого звернувся:

- І коли це ти вилупив такого?

- Це ти про Ванька?

- Авжеж!

Мовчить Петренячий - ніяково і йому. А Микита Гордійович стоїть біля дверей і обтрушується... Шкода: нову жилетку уболотив.

- Та ви б його хоч за вухо посмикали,- порадив хтось.

- Звісно, що слід,- нерішуче додав другий.

Голова одкашлявся і сказав «несміло»:

- Ванько, ану-бо йди сюди!

- Чого, дядю?

- Іди, я тебе за вухо...

Крутить голівкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?

- Як ти кажеш? - спитав патріярх.

- Нє!

- Як це «нє»?

- Не хочу.

Шипить Микита Гордійович:

- Порядки нові!- «не хочу!». Теж у товариші приписалось. Сказав би мені це літ п'ять позад. Я б тебе «не захотів».

І витер чоло хусткою.

...А сонце вже зовсім сховалось за Котелевським лісом. Дмухав суховій. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нікуди. Ванько хотів додому бігти - не пустили.

Проте вийшло зовсім несподівано. Гості хоч і явились у Грушівку, та не з того боку. Вискочили з Гордієвого городу - і вже біля збірні. Дехто не встиг навіть підвестись. Були це ніхто інший, як дячок Нечипір із Троїцької церкви, що торік пішов у партизани, та Кажан.

...«Тюхтії!» - думав дячок і нахабно дивився на селян. Очі бігали йому, як у миші, зовнішньо вів себе спокійно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу.

Кажан, порішивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей і замахав одрізом. Був на півтори голови вищий за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка.

Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:

- Ви думаєте, що це нас так і розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.

А коли хтось кашлянув несміливо. Кажан майже проверещав:

- Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цілий отряд стоїть.

Подивились у той бік, куди Кажан головою мотнув,- нічого нема.

- Так то, люди...- усміхнувся єхидно дячок і думав про Кажана:

«Дурень!»

- Недарма амнестію випустили,- казав далі той.- Миритись хочуть!.. Дзуськи! Хай повернуть тих і те, що в «чеку» забрали! Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього!

Селяни з цікавістю дивилися на Нечипора, а він сидів на дровиняці й пахтів кільцями. Знали його раніш, чули про його діла, і чомусь не вирилось, що це є він. Хотілось підійти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цілий рік ловлять і нічого не вдіють - як в'юн крутиться.

Кажан ще казав про згоду, хоч його ніхто й не питав.

- Да! Доки не повернуть - миру нема.

- А що ж у тебе, голубчику, забрали? - спитав Кудря.

- Це вам звісно.

- Та я про те кажу, що в тебе нібито й не було нічого? Засіпався Кажан, а дячок знову єхидно усміхається.

- Ось я тобі покажу, що в мене було,- і зняв одріза.

- Та про мене, голубчику, все одно... сказав дід Кудря і зблід. Дивиться дячок на Кажана й ніби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, і думав про це. Але Кажан опустив гвинтівку й підійшов до Микити Гордійовича. Одійшли вбік. Шепотіли. Пішов і Нечипір, став оддаля. Чув:

- Мені незручно. Ви вже йдіть до себе... Якби ж у мене не кумував Нечипір...

- Ну й добре…

Потім Кажан покликав свого батька й Нечипора і пішов до розправи. Дивилися їм мовчки услід, аж поки їхні ледве помітні у присмерках постаті зовсім зникли за кучугурами.

- Розбили їх, мабуть,- сказав хтось і зідхнув.

- Звісно, розбили.

- Отож їм і тікати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього діла так не зоставлять. Шукатимуть.

- А звісно, війська хоч сьогодні жди.

- Одно слово, буде шаломотня,- сказав дід Кудря й підвівся.- Мабуть, ходім, хлопці, додому.

І, спираючись на ґирлиґу, зашкандибав по вулиці.

Уже зорі почали бліднути, а біля Потапової хати, що на тім краю села, на піщаних кучугурах, стояв галас і п'яні вигуки. Грушівці почували себе в цю ніч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вікна або підніметься стрілянина з гвинтівок. За цей рік так засіпали бійками, що вже й на світ дивитись не хотілось. Але на селі було тихо. Тільки в Потапа дим коромислом.

• Предыдущая
• 73/114
• Следующая