Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 1
- 1/27
- Следующая
Грінченко Б. Д.
ОПОВІДАННЯ
КАТОРЖНА
Каторжна - так її всi звали.
- Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! - кричала мачуха.
- Геть з-перед очей, каторжна! - визвiрювався на неї батько, вертаючись п'яний з шинку i заточуючись по хатi.
- За сцо ти мене стовхнула, католзна! - пищав дворiчний мачушин хлопчик, б'ючи її кулаками.
I так усi!… Навiть хлопцi та дiвчата на вулицi хоч i не так часто звали її каторжною, але ж i на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж iз додатком: "Ота каторжна Докiя…"
Та й було за що. Вiдколи мачуха ввiйшла в батькову хату, ця маленька, семи рокiв, дiвчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-пiд лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тiльки тим, що вона мачуха; а потiм не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона.
Може… А все ж був у неї завсiгди вовчий погляд. Та й не самий погляд!
Третього чи четвертого дня пiсля свого весiлля мачуха звелiла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, i вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити - i мачуха дала їй штурханця. I ось пiсля цього - хоч ти їй що, а нiчого не вмiє до пуття зробити: або поб'є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далi й щодня… Так що ж вона - покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш i нiколи не заплаче,- найгiрше, що й не заплаче нiколи!
- Докiє! - спершу ще її таки на ймення звали,- чому хвiртки не причинила? Теля вибiгло. Мовчить.
- Кому я кажу? Чи я тобi не наказувала?… Мовчить, у землю очi втупивши. Убив би на цьому мiсцi!
- Чи ти оглухла? - I мачушина рука з усiєї сили б'є її. Стоїть, мовчить.
- Так слухай же! слухай! Ось тобi, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?! Нi пари з уст!. Нi сльозини з очей, мов їй i не болить!
Одного разу мачуха не втерпiла:
- Хоч би ти заплакала коли, каторжна!… А вона тiльки глянула на неї з-пiд лоба, як вовк, i мовчить. I так завсiгди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки, - аж тодi кине:
- У-у!… проклята! Каторжна!…
А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тодi тiльки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тодi хоч плакала! Та що з того?… Така ж i мати її була - або плаче мовчки, або докоря: "Нащо п'єш, нащо жидовi хлiб носиш!…" Давав їй вiн доброго прочухана, як пiд п'яну руч. Ну, то ж матiр бив, а ця ж чого тiкає вiд його? Не завсiгди ж вiн i п'яний, iнодi схочеться йому пожалувати її - вона ж таки рiдна дитина,- оце й покличе:
- Докiє!
Пiдiйде, голову похнюпить.
- Докiє! Дочко…- почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й пiде з хати, промовивши: - Ну, каторжна!
А з мачушиними дiтьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала?
Як мачухи в хатi нема, так i єсть їм! А одного разу таки розманiжилась: увiходить мати тихенько в хату з городу, дивиться - сидить -вона на полу i хлопчика - рокiв пiвтора йому було - мачушиного на руках держить та так цiлує та примовляє:
- Голубчику ти мiй, манесенький! Поцiлуй мене,- нiхто ще мене не цiлував, як мама вмерли… Мачуха як скрикне: - Ба, яка нiжна! А Оришку нащо на городi вдарила? Iвасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її…
Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на пiл - трохи дитини не вбила - та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. I бiльше до дiтей не пiдходила й на руки сама не брала, тiльки як мачуха звелить.
От так же вона й на вулицi. З неї почнуть смiятися: - А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла? А вона зараз кулаком!
I зла ж вона була, на всiх зла! I всi їй були вороги, й вона всiм ворог,- каторжна, та й годi! Мабуть, у неї не серце, а камiнюка була. I все ховається вiд людей - мабуть, заздро, що люди веселi, так щоб не бачити. Пiде в садок, аж у гущавину, та й сидить. I що вона там робить - хто її знає! Дiти мачушинi хотiли довiдатися i назирцем одного разу побiгли за нею. Так, кажуть, пролiзла аж у гущавину та зараз до калинового куща - рiс там кущ калиновий великий,- сiла там пiд ним i головою до його припала, i руками його обхопила, й каже:
- Калинонько, - каже, - моя червоная, рiдна моя матiнко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягiдками червоними! Одна ти в мене рiдная, улюбленая! - каже, а сама плаче…
Еге, вона плакала тим, що в неї не камiнь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! I те серденько так хотiло любити, так хотiло! Але ж любити було нiкого!… Недоброго i часто й густо п'яного батька вона не любила, матерi не було, мачушиних дiтей мачуха любити не давала…
I вона плакала та обнiмала червону калину, поливала їй землю своїми слiзьми; i нахиляла тодi до неї калинонька свої вiти, i здавалось дiвчинi, що то мати рiдна руки до неї простягає… I так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить:
- I де вона, та каторжна, забiгла?!
Тодi вставала вона з землi i втирала сльози. Вiдразу застигало їй обличчя, мов камiнюка, i очi втуплювались у землю, i вона знову була тодi справдi каторжна, що її нiчим не дошкулиш - нi словом, нi ломакою. Такою вона йшла вiд калини.
Такою вона й тепер вийшла i вiдразу страшенно поблiдла: вона побачила, як од гущавини побiгли мачушинi дiти. Невже вони знайшли її схованку? А може, нi, може, вони тiльки так бiгли? Але ж вони не так бiгли, вони знайшли, побачили, почули i розказали про все мачусi.
Днiв через два Докiя знову була пiд калиною, засидiлась i не почула, як мачуха її кликала. Уже тодi почула, як мачуха знайшла її в гущавинi i потягла за волосся в хату.
- Стривай же ти, каторжна, я тобi дам, як тiкати вiд роботи пiд свою калину!
Вхопила мачуха сокиру й побiгла в садок. Докiя вiдразу так i занiмiла. Слухає, коли задзвенiла сокира в садку, затрiщали гiлки - ось ще, ще… Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробiгла садок, добiгла до гущавини… Мачуха рубає калину.
Дiвчина несамовито скрикнула, кинулась туди i стала мiждо калиною i мачухою. Мачуха аж злякалась.
- Ти чого прибiгла?
- Не займайте моєї калини!… Очi її горiли, а щоки були бiлi-бiлi; груди так i здималися.
- Ах ти ж падло! Геть!
I здорова мачушина рука вiдкинула геть маленьку дiвчинку. Сокира рубонула, жалiбно хряснула цiвка калинова, i впала стеблина, тремтячи листом.
- Мамо! голубонько! рiдненька! Не рубайте, помилуйте!
- Геть, - каторжна!
Вона кинулась до мачухи, цiлувала їй руки, затуляла своїм тiлом останнi калиновi стеблини.
- Геть, каторжна!
Але каторжна обхопила руками кущ, i її тонкi маленькi пальцi так i заклякли на цiвцi. Трохи пальцiв їй не поламала мачуха, поки вiдiрвала вiд калини, вiдволокла геть i останнiми разами дорубала дерево…
- 1/27
- Следующая