Выбери любимый жанр

Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 13


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

13

- Що це ти, чо­ло­вi­че, в до­ро­гу йдеш, а ку­ди й не ка­жеш? Що во­но за мо­да? Ма­буть, уже зно­ву за яки­мись гро­мадськи­ми дi­ла­ми? Тiльки гро­шi пе­ре­во­диш.

А я на смiх i ка­жу:

- Пiду пансько­го пра­ва до­бу­ва­ти.

- Тю! - ка­же. - Чи ти не зду­рiв? Чи то­бi на свi­тi жи­ти на­до­ку­чи­ло?

- Нi, - смi­юся, - тiльки на­до­ку­чи­ло му­жицьке пра­во.

- Що ж ти ро­би­ти­меш? - пи­тає, а са­ма, ба­чу, вже й боїться, й ро­бо­ту по­ки­ну­ла, i не знає, що їй i ка­за­ти.

- А що ж я ро­би­ти­му? Де па­ни бу­ва­ють, там i я по­бу­ваю, по­див­лю­ся, чи не мож­на якось так, щоб i му­жик в од­нiй ха­тi з па­ном си­дiв.

Вона як за­го­ло­сить:

- Ой ли­шеч­ко! Про­пав же ти, про­пав же ти на­вi­ки! Та те­бе ж за­ка­ту­ють, та те­бе ж на Си­бiр зав­да­дуть або на Со­ко­ли­ний ост­рiв зап­ро­то­рять!… Та там же га­ду-га­ду, що й сту­п­­­ну­ти хре­ще­нiй ду­шi нi­де… (I звiд­ки во­на те знає - про той гад?) Та дi­то­чок же на­ших дрiб­не­сеньких по­си­ро­тять!… А во­ни, тi дi­точ­ки, та­ки й дрiб­не­сенькi: си­на цiєї осе­нi оже­нив, та й до доч­ки вже тi, що ку­ниць шу­ка­ють, ри­па­ю­ть­ся… Га­разд хоч, що обох на той час у ха­тi не бу­ло, а то б i їх ста­ра до ле­мен­ту приз­ве­ла. Уже не ра­дий, що й приз­нав­ся. По­чав її вмов­ля­ти, по­чав їй тс та се… Так-сяк роз­ва­жив, за­тих­ла… За­тих­ла, а са­ма своє ду­має: як вип­ро­вад­жа­ла, то так сльози i бри­нять на очах… I шко­да ме­нi її, i са­мо­му не­на­че тро­хи смут­но ста­ло, - ну, а все-та­ки то­го, що на­мис­лив, не ки­да­юсь, прос­тую на стан­цiю. Прий­шов. Узяв бi­ле­та пер­во­го кла­су… та­ки да­ли, нi­чо­го й не ска­за- ли… Ов-ва! Та й до­ро­го ж, не­хай йо­му вся­чи­на!… Це так, що не дур­но папське пра­во дос­та­неться!… Ну, та дар­ма: один той день, що батько у плах­тi. Вий­шов я до ва­го­нiв, по­ди­вив­ся, де си­нiм по­мальова­но, - ото й мое. Так прос­то й чим­чи­кую у пе­р­вий клас… А на­зуст­рiч iз ва­го­на кон­дух­тор.

- Не сю­ди, не сю­ди!… - гри­має. - Ку­ди пхаєшся? На­пе­ред iди, - там третього кла­су ва­го­ни. А я та­ки со­бi тис­ну­ся.

- Чи ти чуєш, мур­ло, що я то­бi ка­жу? Не тут тре­тiй клас, а спе­ре­ду.

- Та чо­го ви гу­каєте? - вiд­ка­зую. - Ме­нi й не тре­ба третього кла­су, а пер­во­го, - та й по­ка­зую йо­му бi­ле­та.

- А, па­но­вi бi­ле­та не­сеш, - ну, иди, ко­ли так… Та не ба­рись там, бо ско­ро поїзд ру­шить, - та й по­бiг да­лi.

Брешеш, ду­маю, я сам со­бi пан. Та й по­су­ва­юся у той пер­вий клас. Iду, а са­мо­му та­ки тро­хи мо­то­рош­но. Увiй­шов ту­ди. Бий те­бе си­ла бо­жа! - вiд­ра­зу не роз­бе­реш, ку­ди й потк­ну­ти­ся. Од­на­че про­лiз тiс­ненькою ву­лич­кою та й ус­ту­пив у та­ке, що во­но вже й не ва­гон, а та­ки зов­сiм панська свiт­ли­ця: тут то­бi й сто­ли­ки, тут то­бi й пос­те­лi, тут то­бi й тап­ча­ни… На­ро­ду не ду­же ба­га­то: па­нiв кiлько­ро та па­нiй двоє, ба­чу… Си­дять па­ни, - тре­ба й ме­нi сi­да­ти. На­ба­чив по­рожнє мiс­це, пi­дiй­шов та й сiв на тап­ча­ни­ку та так i пiр­нув у нього!… Ну та й м'яко!…

- Мужичок, а му­жи­чок! - ка­же ме­нi па­нок мо­ло­денький з бi­ля­веньки­ми ву­си­ка­ми по­зак­ру­чу­ва­ни­ми. - Не ту­ди по­пал, тут пер­вий клас.

- А так, - ка­жу, - па­не, пер­вий.

- Ну, так за­чим же ти, - ка­же, - сю­ди, ко­ли то­бi в тре­тiй?

- Нi, - ка­жу, - ме­нi iмен­но в пер­вий, а тре­тiй ме­нi те­пер не в мо­ду, бо в ме­не бi­лет не ту­ди.

- Што ти, - ка­же, - ви­га­дуєш аби­що!

- Чого б же я ви­га­ду­вав? - од­ка­зую. - По­ди­вiться са­мi.

Та й даю бi­ле­та. Гля­нув вiн раз, два… зниз­нув пле­чи­ма… То­дi ззир­нув­ся з iн­ши­ми па­на­ми. А тi слу­ха­ють, що ми го­во­ри­мо.

- Справдi, - ка­же до них, - у нього пер­во­го кла­су бi­лет.

Тут iще дех­то з па­нiв пi­дiй­шов, див­ляться на мiй бi­лет та ди­ву­ються.

- Хто ж це то­бi дав? - пи­та­ють.

- Нiхто, - ка­жу, - ме­нi не да­вав, я сам со­бi ку­пив.

- Нащо ж ти йо­го ку­пив? Це ж до­ро­го - у третьому кла­сi де­шев­ше, - ози­вається товс­тий пан з та­кою бо­ро­дою, що з щiк те­лi­пається, а по­се­ре­ди­нi го­ле.

- А де­шев­ше, - од­вi­тую.

- Так на­що ж ти сю­ди ку­пив?

- А ви ж, па­не, на­що сю­ди ку­пи­ли, а не в тре­тiй? Ад­же ж i вам де­шев­ше бу­ло б.

Один пан, та­кий ог­ряд­ний со­бi, з чор­ною бо­ро­дою, зас­мi­яв­ся та й ка­же:

- Правду го­во­рить.

А той товс­тий пан, що шлях у нього се­ред бо­ро­ди вiд гу­бiв до шиї, вже тро­хи й сер­ди­тенько:

- То ти, а то я! - нав­чає. - Ти не рiв­няй, а ко­ли вже сiв тут, так си­ди ти­хо та чорт зна чо­го не роз­ка­зуй.

- Та хi­ба ж то я вас, па­не, за­че­пив? То ж ви ме­не зай­ня­ли, - вiд­го­во­рюю йо­му, та ба­чу, що во­но сер­ди­те, та вже й мов­чу со­бi. І во­но за­мовк­ло i пiш­ло в ку­то­чок до вiк­на та й сi­ло навп­ро­ти ме­не, тiльки навс­ко­си тро­хи, бо я скраю си­дiв.

Поки ми так оце ба­ла­ка­ли, вже й поїзд ру­шив, а тро­хи зго­дом i кон­дух­тор ус­ко­чив, - той-та­ки, що ме­не ви­ряд­жав до третього кла­су. Ди­виться на бi­ле­ти та цо­кає по них. Дi­й­­шов i до ме­не та:

- Ти чо­го тут? Я ж то­бi ка­зав, що не в цей ва­гон.

- Аж во­но та­ки в цей, - од­ка­зую та й по­даю йо­му бi­ле­та. Вiн зирк та й нi в сих, нi в тих.

- Так це, - ка­же, - твiй… ваш бi­лет? - уже не знає, як йо­му й ка­за­ти.

- Та мiй же, мiй, - од­по­вi­даю.

Вiн то­дi гля­нув так ней­мо­вiр­но по па­нах, а той ог­ряд­ний пан з чор­ною бо­ро­дою, чи­та­ючи книж­ку, та й ки­ває з-за кни­ги го­ло­вою:

- Його, йо­го, - ка­же.

Здвигнув кон­дух­тор пле­чи­ма, цок­нув по бi­ле­то­вi та й вер­нув. По­дав­ся да­лi. Ко­ли це трош­ки зго­дом пiд­хо­дить до ме­не той мо­ло­денький па­нок iз бi­ля­ви­ми ву­си­ка­ми. Зi­пер­ся на стовп­чик, уту­пив у ме­не очi та й пи­тає:

- А ти ж, му­жи­чок, як це: зав­сiг­ди їздиш у пер­во­му кла­сi? - Ви­пи­тує б то, що во­но за чо­ло­вiк. - Так, як бог дасть, - ка­жу. - Чи, мо­же, ти ко­зак?…

- Та ко­зак.

- А де ж ти жи­веш: на се­лi чи ху­тiр свiй маєш?

- На се­лi.

- Далеко вiд стан­цiї?

- Де там, за­раз i стан­цiя.

- Ти ж на стан­цiю хо­диш чи їздиш?

- Як ко­ли йду, а як тре­ба, то й їду, - вiд­ка­зую спо­кiй­ненько, - що то во­но да­лi бу­де?

- А їздиш же ти од­ним ко­нем чи па­рою?

- Як тре­ба, то й трьома поїду.

- Возом, чи, мо­же, чим iн­шим?

- Як тре­ба во­зом, то й во­зом, а як чим iн­шим, то й iн­шим, - одс­пi­вую па­ни­че­вi, зга­ду­ючи свою гар­бу.

- Ти ж сам їздиш, чи, мо­же, й най­мит у те­бе є?

- Чому не­ма?

- А ха­та ж у те­бе ве­ли­ка? До­ку­чи­ло вже ме­нi це.

- Та са­ме як на ме­не, - ка­жу. - А у вас, па­не, яка, - чи ве­ли­ка?

- Як? - го­во­рить.

- Та ха­та, - ка­жу, - у вас ве­ли­ка?

- А то­бi яке дi­ло до моєї ха­ти? - вже сер­диться па­нок.

- Та ви ж за мою пи­таєте, - вiд­ка­зую так со­бi пло­хенько. - А най­ми­та ви дер­жи­те, па­не, чи са­мi на стан­цiю їзди­те?

- Чорт зна що го­во­риш! - од­ка­зав ме­нi на те па­нок та од­вер­нув­ся та й пi­шов.

Ну, дар­ма. Си­ди­мо со­бi та й їде­мо. Па­ни про своє го­во­рять, а я сам со­бi про своє ду­маю та на вся­чи­ну роз­див­ля­юся. Ме­не по­ки­ну­ли, вже й не див­ляться на ме­не. Доб­рий тю­тюн па­ни вжи­ва­ють, аж пах­не. Наш так смер­дить, а цей як ла­да­нець. Як­би та­ко­го чо­ло­вiк за­жи­вав, то жiн­ка й не ви­го­ни­ла б у сi­ни з люлькою. Е, а це вже не ла­да­нець! Товс­тий пан iз двоїстою бо­ро­дою та за­ку­рив та­ку товс­тю­чу чор­ну ци­гар­ку, прос­то з лис­тя кру­че­ну. Ну, та й мiц­на! Ця й ме­нi дух за­би­ває. Тре­ба, ма­буть, са­мо­му по­ку­ри­ти, а то за­да­вить. Отак со­бi ду­ма­ючи, ви­тяг ки­се­та та й на­би­ваю люльку. На­бив, за­ку­рив… Ко­ли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не ту­ди-то, що це мої па­ни каш­ля­ють уже вiд мо­го лю­леч­но­го. За­раз i пiд­бi­гає той па­ни­чик iз зак­ру­че­ни­ми ву­си­ка­ми:

- Мужичок, а му­жи­чок, а за­чим ти ку­риш?

- Та, - ка­жу, - па­не, по­ку­ри­ти схо­тi­ло­ся.

13
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело