Сонячнии? промінь - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 8
- Предыдущая
- 8/36
- Следующая
- Мені здається,- почав Марко знову,- що народні вчителі яко люде, що живуть серед самого народу, багато можуть допомогти в справі поєднання інтелігенції з народом. Народний учитель знає народ...
- Еге, се правда, що нам, учителям, таки доводиться знати його,- промовив нарешті вчитель.- Але ж я думаю, що дуже багато треба часу, щоб просвіта прищепилась народові. Народ дивиться на школу мало-мало як не на ворога свого. Бачили ви, яка школа зокола? Гарчав усю весну, щоб помазали, так староста каже: «Я про те й думати забув». А взимку? Насидишся і без дров, і без усього. А прикростей усяких з цим народом з поводу школи - купа! Ні, якби вони любили просвіту, то любили б і школу, а то вони її не люблять.
- Але ж,- перепинив Марко,- вони посилають своїх дітей учитися?
- Чому не посилати, коли єсть школа? Але якби земство школи не завело, то ви думаєте, що вони самі це зробили б?
- Думаю, Петре Олександровичу. Я маю історичний приклад: ще як на Вкраїні не було ніякого земства, ще за козацької старовини, усюди тоді повставали школи приватною ініціативою.
- Може...- відмовив Карпенко. - Я того не знаю, як у старовину було... Я кажу про те, як тепер. Ніколи не дадуть хлопцеві довчитися до екзамену як треба.
- Але що ж ви зробите, коли економічні обставини їх такі?
- Якби ви знали, яково багато натерпишся через отой екзамен! Тільки ж те й робиш, що б'єшся, як риба об лід, щоб хоч так-сяк обтесати хлопців, щоб вони на екзамені не стовпцями стояли. А ви знаєте, що як мало школярів здає екзамен - се вже нашому братчикові хоч шукай іншої посади. А тепер такі часи повелися, що на науку мало начальство зважає а здебіьшого на те, щоб школярі вимуштровані були, щоб по-солдатському швидко відмовляли та начальників знали.
- Як-то: начальників? - спитав дивуючись Марко.
- А от! - учитель покопавсь між паперами на столі, витяг друкований аркушик і подав Маркові. На аркушикові посписувано було всіх начальників над школою і губернією, починаючи з найвищого, петербурзького, та аж до найнижчого - кожного з повним титулом.
- Оце вчимо. Ви не думайте, що це так собі, дрібниця! Якби ви побачили, як важко дітям оце вчити,- аж жалко іноді їх стане. Ніяких тих титулів та рангів вони не знають, не розуміють і плутають страшенно. Вчимо тиждень, другий, а спитаєшся,- воно тобі й каже: «Его высокопревосходительство дъйствительный статскій преосвященный, господинъ директоръ народныхъ округовъ просвъщеній Иванъ Сидоровичъ Сидоровъ». А він до того ще й не Сідоров навіть, а Трьошкін.
І Марко, і вчитель засміялись.
- От воно чудно, а їй-бо, хоч плач іноді! Хоч як добре школяр на екзамені знає, а на начальниках збився,- все ляснуло, а на вчителя лихо: не привчаєте поважать старших, вольнодумність!.. А ми, їй-бо, старших поважаємо, тільки що дуже важко вчити.
Хтось затупотів у сінях.
- Мир дому сьому! Чи дома ви, Петре Олександровичу! - почувся товстий бас, і на порозі виявилась висока кремезна постать у попівській рясі. Піп поздоровкався з учителем та з Марком,- з ним він уже стрівавсь у панів Городинських,- і сів до гурту.
Піп був ще не старий і на перший погляд подобавсь. Його нечепурне обличчя з кошлатою бородою здавалося Маркові добрим.
Довідавшись про що мова, додав і свого.
- Що важко, то важко вчителям, ну, та й учителі бувають усякі. У нас учитель гарний, а от... Ну, сказати - крислянський учитель: зліз серед школьного двору на кухву, постановив круг себе школярів і скрипку взяв. Сам грає і на кухві танцює, і школярі за ним танцюють!
- А що ж там дивного? - оступивсь учитель.- Сидить чоловік сам, одинокий на слободі - очортіє, ну й почне дуріти... Добре ще, як не п'є.
- А оце ще як? - знову сказав піп.- Один учитель тут поблизу... Так йому очортіло все одно та одно вчити, що він почав своє вигадувати, та й ну мучити школярів усякими такими питаннями, що на їх нікто не може відмовити. Наприклад, з арифметики: а скільки - питається - бубликів міс- титься в нашій землі?
Усі засміялися, а Марко спитався:
- Та невже ж таки можна так одуріти? Адже кругом люди! Читав би!
- Не все ж за книжкою! - відповів піп. - Та хоч би й схотів, то й книжок у нас нема,- додав учитель.- Хіба «Ниву»8 та «Епархіальныя В?домости»9 пренумерує батюшка. Так «Ниви» ж самої не начитаєшся, а «Епархіальнихъ», то й батюшка не чита.
- А люди - де вони? - загомонів знову піп.- Городинські - дуже пишні пани, а до мужлаїв не ходити ж учителеві... Хіба до Цупченка - той таки хоч трохи закривився на чоловіка.
- А чому ж і до мужиків не піти? - спитався Марко.
- Вигадуйте! Чого там ходити? Та й люди погані. Наголо всі мошенники та п'яниці? - махнув рукою піп.
- Ні,- сказав Марко,- мені здається, що коли вчитель хоче освічувати народ, то він повинен його знати добре і не цуратися його. Тоді вчитель не буде сидіти одиноким на селі і не одуріє з нічого робити.
Піп почав сперечатися.
- Знаємо ми їх і так, які вони! Ви думаєте, вони поважають батюшку, вчителя? Так і дивиться, щоб менше дати за требу!
Марко згадав, як навіть Городинські казали про попа, що він уже занадто багато бере за треби. Він не схотів з ним суперечитись, бо було б то ні до чого, і трохи згодом піп пішов.
Марко лишився з учителем, і вони далі розмовляли про те, через що треба єднатися з народом. Зговорилися й про те, як далеко школа стоїть від народу. Марко доводив, що вона чужа народові вже самою своєю мовою.
- От, наприклад, скажіть, Петре Олександровичу, чи добре діти розуміють ту мову, якою ви їх учите? - спитався Марко.
- Де там добре! - махнув рукою Петро Олександрович.- Оце читаєш з ними книжку, питаєшся що те або те слово значить,- таке часом одмовлять!.. Кумедія бува!.. Я іноді записую - сміху ради... Ось постривайте!..
Він знов покопався на своему столі і витяг звідти папірець та й почав з його вичитувати, як його школярі поясняють московські слова. Читав і сам реготався, та й справді пояснення були часом надзвичайно чудні.
- І сказати б дурні,- говорив учитель,- дак ні: поговориш з ними, то дуже тямуща дітвора, а, отже, сплете таке!
Марко скористувався з цього і почав розказувати про потребу рідної мови в школі, про те, як се робиться в Галичині. Вчитель слухав, широко розплющуючи очі, і, іноді дивуючись, питався:
- Так-таки і в гімназії - ну, скажемо, фізику,- по- вкраїнському?
- Авжеж!
- І в університеті?
- І в університеті.
- Штука, я вам скажу!
Він аж схопився з місця - так його це вразило - і почав ходити по хаті, раз у раз нервово соваючи худою рукою по білявому волоссі. Але потім зупинився.
- Ні, Марку Петровичу,- може, там так і можна, а в нас ні! - сказав він зважливо.
- Чому ж то так?
- Де ж у нас? Нема таких людей, щоб того хотіли.
- А народ,- спитав Марко.- Мільйони народу? Ви скажете, що він сам москалиться,- то правда. Але йому цього треба, і коли він того не каже, то тільки через те, що поки щo не розуміє сам своєї потреби. Треба, щоб йому це було вияснено.
- А хто ж вияснятиме? - не згоджувався вчитель.- Нема таких людей.
- Ні, є,- відказав Марко і почав розказувати вчителеві про нову вкраїнську інтелігенцію, про національний рух український.
Учитель цього нічого не знав. Він страшенно зацікавився, і вони довго розмовляли...
Вертаючися Марко від учителя, не пішов слободою, а звернув набік і пройшов аж під скелю. Слобода стояла в величезній балці, а балкою протікала маленька степова річка, виляючи то туди, то сюди. Один бік тієї балки був положистий, а другий зривався високою, у кільканадцять сажень кручею. Дольна половина величезної скелі, припавши землею, поросла чагарями та невеликими деревами, але горішня знімалась високо та стрімко і то руділа, то сіріла своїм величезним камінням. Унизу, аж над самісінькою річкою, поросли більші дерева, а поміж їх вилася в холодку стежка; вона доводила аж до містка, що зроблено було через річку у панський сад. Марко побрався тією стежкою попід скелею, але не пішов у панський сад, а звернув до криниці.
- Предыдущая
- 8/36
- Следующая