Сини - Стефанык Василь Семенович - Страница 2
- Предыдущая
- 2/2
єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік». - «Добре, - каже, - тату, підемо оба».
Та як це стара вчула, та я зараз видів, що смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, що її очі віпали і покотилиси, як мертве камінє по землі. Так мені здалоси, але світло на її чолі вже погасло…
- А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалеко дивиласи, як з неба.
А як я їх скидав на колії, то-м казав: «Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла…»
До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.
***
Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.
- Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати… Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню…
Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі
і молився:
- А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе
Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох.
- Предыдущая
- 2/2
