Земля - Стефанык Василь Семенович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/7
• Следующая

То як, бу­ва­ло, жнуть на ниві цілу ніч, як дзво­нять до сну дітям сер­па­ми, що по­за­ду них по­нак­ри­вані спа­ли, то чо­го їй тоді бу­ло тре­ба або чо­го бо­яла­ся? Хіба, щоб звізда не впа­ла дітям на го­ло­ву; але во­на бу­ла жва­ва та­ка, що і звізду йми­ла би на кінчик сер­па.

А як на­жа­ли ко­пу, то спо­чи­ва­ли. Мо­ло­дий чо­ловік цілу­вав її, а во­на сміхом зга­ня­ла з нічлігу пта­хи. Аж як їх тіні до­ся­га­ли кінця ни­ви, а місяць за­хо­див, то ля­га­ли ко­ло ді­тей, а ра­но сон­це бу­ди­ло їх ра­зом з дітьми. Во­на їх про­ва­ди­ла до кер­нич­ки і споліку­ва­ла ро­су з го­лов, а най­стар­ший дви­гав для батька во­ду в зба­нят­ку. Чо­ловік ли­шав­ся в по­лі, а во­на йшла з ни­ми до­до­му: од­но на ру­ках, а двоє ко­ло за­пас­ки. А по до­розі гра­ла­ся ни­ми, як дівка бин­да­ми. Лю­бу­ва­ла й го­лу­би­ла їх. Хіба ж ча­су жа­лує? Моц­на й здо­ро­ва, все ско­ро зро­бить. Діти рос­ли всі, ні од­но не сла­бу­ва­ло. Пі­шли до шко­ли. Хо­ди­ла за ни­ми по всіх містах, но­си­ла на пле­­чах ко­лачі й білі со­роч­ки, но­ги ніко­ли не боліли її. А як у Львові за­пер­ли їх до ареш­ту за бунт, то сіла на колію, а та колія так бігла й летіла до синів, мов­би там у ма­шині, на­пе­реді, горіло її сер­це. Між ти­ми па­ня­ми-ма­ма­ми по­чу­ла се­бе в пер­ший раз у житті рівною зі всіми па­на­ми й тіши­ла­ся, що си­ни пос­та­ви­ли її в однім ряді з ни­ми. А на ва­кації з'їзди­ли­ся то­ва­риші її синів з усіх усюдів, ха­та на­чеб шир­ша­ла, дво­ром ста­ва­ла. Співа­ли, роз­мов­ля­ли, чи­та­ли книж­ки, лас­каві до прос­то­го на­ро­ду, і нарід до них при­лип, ко­ло них цвів: зби­рав­ся їх ро­зу­мом до­бу­ва­ти му­жицьке пра­во, що па­ни з да­вен-дав­на за­ко­па­ли в па­ла­тах. Ішли ла­вою з хо­руг­ва­ми над со­бою, і па­ни їм прос­ту­па­ли­ся.

А як нас­та­ла війна, то оба старші за­раз за­ча­ли зби­ра­ти­ся, а й най­мен­ший не хотів ли­ши­ти­ся. Ла­го­ди­ла їх цілу ніч у до­ро­гу, за­ти­ка­ла ку­ла­ка­ми рот, аби їх не по­бу­ди­ти. А як по­ча­ло світа­ти, на зо­рях, як по­ба­чи­ла їх, що сплять су­по­кі­й­­не, то й са­ма зас­по­коїла­ся. Сіла біля них у го­ло­вах, гля­ді­ла на них ти­хенько від зорі до схо­ду сон­ця і - в той час по­си­віла.

Вранці чо­ловік, як по­ба­чив,то ска­зав:

- Твоя го­ло­ва їх вівчи­ла, не­хай же те­пер і сивіє.

Відтак про­во­ди­ла їх до міста. Що крок сту­пи­ла, то все на­ді­яла­ся, що кот­рий­сь зі стар­ших обер­неться до неї і ска­же:

- Мамо, ли­шаємо тобі най­мен­шо­го на поміч і потіху.

Але ні один не звер­нув­ся, ні один не ска­зав то­го сло­ва. Сиві стерні пе­ре­да­ва­ли в її ду­шу свій шепіт, ше­лестіли до ву­ха.

“Таж во­ни зрек­ли­ся те­бе; па­ничі за­бу­ли му­жич­ку”.

Гірка кра­пелька про­сяк­ла з її сер­ця і втроїла її відра­зу.

В місті зійшло­ся їх си­ла, па­ничі і прості хлопці.

Хоругви й пра­по­ри ше­лестіли над ни­ми і гримів спів про Ук­раїну.

Попід му­ра­ми ма­ми дер­жа­ли сер­ця в до­ло­нях і ду­ли на них, аби не боліли. Як за­хо­ди­ло сон­це, то прий­шли до неї всі три, прий­шли поп­ро­ща­ти­ся.

Відвела їх тро­хи набік, від лю­дей.

Виймила з ру­ка­ва ніж і ска­за­ла: най­мен­ший, Дмит­ро, най ли­шиться, а ні, то за­ко­пає за­раз у се­бе ніж. Ска­за­ла це і за­раз зро­зуміла, що пе­ре­тя­ла тим но­жем світ над­воє: на одній по­ло­вині ли­ши­ла­ся са­ма, а на другій - си­ни тіка­ють ге­ть від неї… І впа­ла.

Пробудилася, аж як зем­ля дудніла під дов­ги­ми ря­да­ми, що співа­ли січо­ву пісню.

Дмитро був біля неї.

- Біжім, син­ку, за ни­ми, аби-м їх здо­го­ни­ла, най мені, дурній му­жичці, прос­тять. Я не зна­ла доб­ре, я не вин­на, що моя го­ло­ва здуріла, як то­та Ук­раїна за­би­рає мені діти…

Бігла, кри­ча­ла: Іва­не, Андрію! Всі бігли за ти­ми дов­ги­ми, рівни­ми ря­да­ми синів, па­да­ли на коліна й го­ло­си­ли.

Марія про­чу­ня­ла з півсну-спо­минів, за­ло­ми­ла ру­ки та й кри­ча­ла:

- Діти мої, си­ни мої, де ваші кістки білі? Я піду поз­би­раю їх і при­не­су на пле­чах до­до­му!

Чула що ли­ши­ла­ся са­ма на світі, гля­ну­ла на не­бо й зро­зуміла, що під тою пок­риш­кою си­дить са­ма і що ніко­ли вже не вер­нуться до неї її си­ни, бо цілий світ здурів: лю­ди і ху­до­ба.

Тікало все, що жи­ло. Ще не­дав­но ніко­му доріг не ста­ва­ло. Діти нес­ли за ни­ми до­бу­ток, одні од­них стру­чу­ва­ли в про­ва­ли, но­ча­ми ревіли ко­ро­ви, бле­яли вівці, коні роз­би­ва­ли лю­дей і са­мих се­бе.

За ци­ми здуріли­ми людьми горів світ, не­мов на те, що­би їм до пек­ла до­ро­гу по­ка­зу­ва­ти. Всі ска­ка­ли в ріку, що нес­ла на собі баг­ря­ну заг­ра­ву і по­до­ба­ла на мсти­вий меч, який прос­тяг­ся здовж землі. До­ро­ги дудніли й скрипіли, їх мо­ва бу­ла страш­на і той зойк, що ро­див­ся зі ска­же­ної лю­тості, як жер­ло се­бе залізо і камінь. Зда­ва­ло­ся, що зем­ля скар­житься на ті свої ра­ни.

А як стріну­ли­ся над рікою, то гар­ма­ти ви­ва­жу­ва­ли зем­лю з її предвічної пос­телі. Хати підліта­ли вго­ру, як го­рючі пив­ки [3], лю­ди, за­ко­пані в зем­лю, скам'яніли й не мог­ли пі­двес­ти ру­ки, що­би пе­рех­рес­ти­ти діти, чер­во­на ріка зби­ва­­ла шум з крові, і він, як вінок, круж­ляв ко­ло го­лов тру­пів, які ти­хенько су­ну­ли за во­дою.

По битві ко­па­ли гро­би, ви­тя­га­ли мерців з во­ди.

По­ле за кілька днів зро­ди­ло бо­га­то, бо­га­то хрестів. І по­між ті хрес­ти поп­ро­ва­ди­ли сол­да­ти її най­мен­шо­го си­на за те, що ца­ря на­зи­вав ка­том. Ка­за­ли, що ве­дуть йо­го на Си­бір. Да­ле­ко би йти, кров бу­де те­чи з хлоп'ячих ніг, сліди че­р­­воні… А й ста­рий повіз офіцирів поп­ри ті хрес­ти­ки і про­пав досі.

- Ой не­бо­женєта, ли­ши­ли ж ви ме­не са­му сте­рег­ти з со­ва­ми ва­ших пус­тих хо­ромів.

Як у Марії в го­лові спо­ми­ни з жа­лем, з роз­пу­кою тка­ли пла­х­ту, що­би зак­ри­ти пе­ред її очи­ма ту прірву в житті, то у во­ро­та на подвір'я заїха­ли ко­за­ки.

Була лю­та, що ніко­ли не доз­во­ля­ли їй ли­ши­ти­ся в спо­кою, і ка­за­ла до них го­лос­но:

- А, вже йде­те, рабівни­ки!

- Нічого, ма­ту­сю, ра­бу­ва­ти не бу­де­мо у вас, хо­че­мо нагрі­ти­ся в хаті, пустіть. Душа за­мерз­ла в тілі.

Відповіла:

- То йдіть грійте­си в сту­дені хаті.

- А ви?

- А ме­не мо­же­те отут би­ти на­гай­ка­ми, а на ко­хан­ку, як ви­ди­те, я вже ста­ра.

Один із ко­заків - мо­ло­денький ще був - прис­ту­пив і ду­же про­сив, що­би во­на та ввійшла враз з ни­ми в ха­ту; самі ж во­ни не ввійдуть.

- Ми ваші лю­ди, - ка­зав.

- А то­му, що ви наші, то рве­те тіло на­гай­ка­ми, а другі за­би­ра­ють та віша­ють лю­дей; мерці гой­да­ютьси ліса­ми, аж ди­ка звір утікає…

Молоденький ко­зак так дов­го та гар­но про­сив, що вре­ш­ті увійшла з ни­ми в ха­ту.

Станула біля по­ро­га, а во­ни по­засіда­ли ко­ло сто­ла.

- Продайте нам що-не­будь їсти; го­лодні ми, ма­ту­сю.

- Що ж вам дам їсти? Там, на по­лиці, є хліб; а гро­шей ва­ших мені не тре­ба, бо одні даєте, а другі за­хо­ди­те і на­зад ві­дби­раєте, та ще й б'єте. Цар ваш та­кий ве­ли­кий та бо­га­тий, та по­си­лає вас без хліба во­юва­ти? Станьте на лав­ку та до­сягніть з по­лиці бо­хо­ня.

З хлібом стяг­нув з по­лиці й об­раз Шев­чен­ка, який був по­­вер­не­ний ли­цем до стіни.

- Хліб бе­ри, а об­раз віддай мені, то моїх синів. Такі, як ви, здой­ма­ли йо­го з-під об­разів, ки­ну­ли до землі і ка­за­ли мені то­­ло­чи­ти по нім. Я йо­го схо­ва­ла в па­зу­ху, а во­ни кроїли ті­ло пу­га­ми, що й не пам'ятаю, ко­ли пішли з ха­ти.

Вихопила Шев­чен­ка з рук, пок­ла­ла в па­зу­ху.

- Можете ме­не отут і заріза­ти, а об­ра­за не дам. Той мо­ло­де­нький ко­зак, що так її гар­но про­сив увійти в ха­ту, прис­ту­пив до неї, поцілу­вав у ру­ку і ска­зав:

- Матусенько, я ж за свя­то Шев­чен­ка сидів дов­го в тюрмі. Хіба ж ви не дас­те нам об­ра­за, щоб ми йо­го при­ве­ли на­зад до честі й пос­та­ви­ли під об­ра­за­ми?

- А хто ж ви є? Що за одні? Відкіля при­хо­ди­те? Жи­дам по­з­­во­­ля­ете три­ма­ти свою віру й письмо, а на­ше все ка­суєте. Те­пер сніг прик­рив до­ро­гу, але ко­ли б не він, то ви би ви­діли, що всіми до­ро­га­ми, по все­му селі роз­ки­нені наші кни­ги з чи­та­лень. То, що бідний нарід вста­рав собі на на­уку для дітей, все то пішло під кінцькі ко­пи­та.

• Предыдущая
• 2/7
• Следующая