Синя книжечка - Стефанык Василь Семенович - Страница 3

• Предыдущая
• 3/9
• Следующая

- Андрійку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлі­бець по жидах не розносить! Так бийте, аби-сте ноги по­ломили. На каліку то ще заробимо, але на ніяка ми не го­д­ні наробити!

Вона говорила до своїх хлопців, що стояли з бучками і несміло дивилися на тата. Адрійко мав, може, десять років, а Іванко з вісім. Вони не сміли приступити і бити тата.

- Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!

І вдарила Леся по лиці. Він поправив її ще ліпше, аж кров потекла. Тепер хлопці підбігли і почали валити бучками по ногах.

- Ліпше, синку. Уваліть му ноги, як псові, аби тєгав за со­бов!

І плювала кров'ю, і синіла, але тримала за руки.

Хлопці вже зважилися, і підбігали, як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавилися, майже смі­ялися.

З коршми вибігло кілька людей.

- Мой, та же цего ще ніхто не видів, відколи світ! Аді, як б'ють, ще цицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увесь мир!

Хлопці били як скажені, а Лесь і Лесиха стояли зака­ме­ні­лі, покервавлені і не рушалися з місця.

- Мой-ня, хлопці, таже ви пірветеси коло дєді...

- Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали...

- Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє...

Отак викрикував якийсь п'яний з-перед коршми.

Лесь кинув мішок на зе­млю і став як дурний. Він такого на­паду ніколи не сподіва­вся і не знав, що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.

- Андрійку, та й ти, Іванку, йдіть тепер бийте, я ані кинуси. Ви ще малі, та вам тежко підбігати. Гай, бийте...

Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.

- Та чому їх не заставляєш, аби били, аді-м ліг - бийте!

Лесиха заревіла на все село.

- Що я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дітьми на сухім хлі­бці, та що я уторгаю, то він все до коршми віносить. Я, лю­ди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Що залямить, та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти, і на жидів. Най си діє, що хоче, але я вже не годна...

- Таж бийте, і пальцем не кину!

- Най тебе, чоловіче, бог піб'є, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас тілько набивси, що ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми ночувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най ті бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в бога вімолила... Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте.

Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.

Лесь лежав на землі і не рушився.

- Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Та­кого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, що зе­мля здрігнеси!

І лежав, і свистав завзято.

Лесиха повиносила все з хати до сусідів. На ніч лягла з дітьми спати в городі, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вно­чі прийде. Дітям постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачині.

- Діти, діти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегодні на увесь вік! І пімрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас відмолити...

І плакала, і наслухала, чи Лесь не вертає.

Небо дрожало разом зі звіздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася.

В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і за­го­во­ри­ла до себе дзвінким голосом:

- Ба, не знав, де бахур подівси? Десь воно ландає, десь во­но нишпорить по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.

За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Миха­й­ла нема бахура...

- Ото, в тебе також розум?? Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!

- Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чєсати, та й гулить тебе,- сказав і зареготався Михайло.

- Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут за­мерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дур­ний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яб­луко. Ая!

- Коли ви не дасте.

- Ходи, ходи, бігме, дам.

Та й взяла за руку, та й повела до хати.

- Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до це­ркови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко кра­с­ний!

- А яблуко дасте, ма?

- Дам, дам, богато.

- А булку?

- Та й булку...

- А до церкви озмете?

- Озму, озму...

- То чешіть.

І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки - води спа­да­ли поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не пла­кати.

- Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде як папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!

- Коли-бо кусає...

- Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!

- А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?

- А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть...

- Добре, я піду до вуйниного Івана.

Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала.

- Ма, а коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить.

- Бо миші зерно трубять та шкоду робля...

- Нащо шкоду?

- Аби не було що молотити та й молоти.

- А що ж вони їде?

- Таже зерно...

- Як?

- Е, з тобов не договорив би си... Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе.

- По-парубоцьки, ма?

- Аякже, таже ти у мене парубок.

- Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєса­ти­си. Ану-ко подивиси в дзеркало, як, файно?

Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало мале­нь­кими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у па­зуху.

- Я хочу до вуйни.

- Уперед з'їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть.

- Я не покажу. Хочу до вуйни.

- То йди про мене.

Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капе­люх та й пустила надвір.

- А дивиси, аби-с упав, а то буду бити...

Сіла в хаті шити.

- Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє.

І мама всміхнулася і шила далі.

- Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть очинашу береси. Такий старогрецький, а такий пустєк , що хату догори ногами здоймає. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було.

Підняла голову, глянула у вікно.

- Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднува­ти. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме каш­лати...

Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату чер­во­ним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вече­рю.

- Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Ан­дрі­й­ку, до мами.

- Коли я не хочу.

- А ти чий - дєдів чи мамин? - питав Михайло.

- Дєдів...

- А кого меш бити?

- Маму.

- А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене бити!

- Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.

- Ой, ци ни пес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.

- Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні?

Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.

- Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.

Андрій опинився коло печі і збирав пінку.

- Мо, Андрі, а ти що купиш мамі?

- Червоні чоботи.

- А дєдиві?

- Дєдиві нічо не хочу.

- Файний синок мамин. Михайло взяв його знов на коліна.

- Ти як називаєшси?

- Андрій Косминка.

- А хто ти є?

• Предыдущая
• 3/9
• Следующая