Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 20
- Предыдущая
- 20/102
- Следующая
Тiльки щодо краси – то тут Алi обурився, та не посмiв перечити лiкарю. Хiба вони, цi багатi й письменнi, помiчають красу цього свiту i рiзних людських витворiв? От хоча б Джафар – хiба його цiкавить просто краса?! Йому треба, щоб вона дорого коштувала, а вiн за неї щоб мало заплатив! Тодi краса для нього справдi краса… А сам лiкар?! Говорить про освiту i вихованiсть, а жодного разу не зиркнув на дивну штукову стелю, що в кiмнатi Айшi зависла над головою, нiби золотi пришпиленi соти…
Човняр спинив свою посудину бiля кварталу, де жили рiзнi iновiрцi. Алi добре запам'ятав, що до садиби купця Сахла можна потрапити i по водi, i з ремiсничого кварталу, перейшовши по чотирьох мостах.
Потiм човен помчав до Зеленого базару.
Ранок коливався блакитним маревом, а марево протинали золотi променi.
I Басра, з усiма своїми палацами, будинками, мечетями й шпилями мiнаретiв, здавалася велетенською флотилiєю, що стала на припонi в каналi Шатт-ель-Арабу.
А коли глибокими каналами пропливали бiлобокi морськi кораблi – дхау, могло примаритись, що то зрушив з мiсця бiлостiнний будинок.
Найбiльшi кораблi не допливали до басрiйських базарiв – глибина безлiчi проток i каналiв була недостатня. Вони зупинялись в Убуллi – там була найглибша гавань. А звiдтiль товари до Басря перевозили меншi кораблi…
Небавом вони прибули на Зелений базар, i тут негритяночка себе показала. Поки Алi питав цiну редьки та огiркiв, вона вже заглядала в корзини, перегортала бадилля, пiдiймала круглi, блискучо бiлi головки редьки, стискала їх пальцями, нюхала огiрки, для чогось пiдносила їх до вуха. Алi здавалось, що всi люди придивляються до них, озираються. А вiн цього страх не любив! Алi прикрикнув на неї, щоб вона тихо стояла. Дiвчина полишила зелень, та крутила головою на всi боки, на все заглядалась, клацала язиком, ще й до всього притупувала ногою, немов хотiла затанцювати.
Хлопця те її тупотiння вкрай роздратувало, вiн облишив розмову з торговцем i суворо крикнув:
– Ти що – збожеволiла?! Чого танцюєш?
– А ти хiба не чуєш? Он там, на тому березi, за складами в шинку грають на бубонi й ребабi. Певно, хтось iз бахрейнцiв.
– I ти це чуєш, мавпо? – спитав здивований торговець зеленню.
– Я все чую! Ось зараз iще хтось iз ними заграв. На вашiй дудцi, отакiй, що бiля пищика гарбузик приладнаний…
– Гаджа! – закричав торговець зеленню. – Ану поспiшай до шинку за перехрестя i подивись, якi музики там грають!
Вибiг iз комори-сховища молодий, кругловидий тюрок i поспiшив у човнi до шинку.
Алi повибирав редьки, огiркiв, в'язку молодих пагонiв цукрової тростини i хотiв розплатитись iз торговцем, але той вiдтрутив його монети.
– Якщо твоя негритяночка збрехала про музику, присягаюсь Аллахом, ти менi сплатиш удвiчi за товар, щоб не влаштовував отут веремiї i не лазив по всiх корзинах i коробах.
– Але ж, господине! Я нiчого не влаштовував i нiчого не чiпав! – обурився юний багдадець.
– А негритянка?!! Вона носить корзину, i в неї рабська куля на шиї. Значить, ти вiдповiдаєш за неї!
Алi тодi мовчки вiдрахував подвiйну цiну за зелень i поклав на перегорнуту корзину.
Потiм сказав Джарiї, показавши на корзину iз зеленню:
– Неси, чортова душо!
– Не понесу! Нехай його тюрок повернеться! Ось побачиш – я не збрехала!
– Неси! – розлютився Алi.
– Не понесу, i все! Не понесу, бо я не збрехала!.. А ти вiддаси менi грошi, якщо вiн поверне тобi?
– Вiн не поверне…– Алi хотiв сам понести корзину,
Але негритяночка вчепилася в неї, а хлопець не мiг її подужати.
– Ти думаєш, що вiн пожадливiший Рустема? – жваво поцiкавилася негритяночка.
Цi слова пiдкинули на рiвнi ноги торговця зеленню.
– Ах ти смердюча собако! Ти мене, чистокровного араба, порiвнюєш iз жалюгiдним персом?!! Та я зараз покличу сторожу! Та я вам, чортовi шахраї, покажу! Обiкрасти мене хотiли та ще й насмiхаються?!! – репетував торговець зеленню.
Їх почали обступати люди, цiкавитись, що сталося. Здiймався галас. I Алi вiдчув себе в пастцi. Звичайно, якби не рабиня, то вiн би зразу викрутився…
Галас i сварка розпалювались…
Якраз тодi проштовхався крiзь натовп тюрок-слуга.
– Там грають двоє бахрейнцiв – один на ребабi, другий на бубонi, а ще там йєменець з дудкою… Кажуть, що вiн грає краще за всiх на дудцi. I ще кажуть, що вiн був колись пiратом на Сокотрi…
– Вiддавай половину грошей! – сердито мовив Алi.
– Як ти, шмаркачу, розмовляєш iз старшим? Та я зараз покличу базарного стража!
– Присягаюсь Аллахом, ти хочеш здерти з мене подвiйну цiну, але не вийде! До того ж ти пiдступний, як мiняйло, i пожадливий, як Рустем! Бо ти посилав свого хлопця, щоб спiймати нас на брехнi i злупити з нас грошi! Тепер ти продав своє слово правовiрного за шiсть фалсiв. Я пiду до мухтасiба – нехай вiн розсудить нашу суперечку – чи присягання Аллахом вимiрюється за шiсть фалсiв?!
З лавочника почали смiятись.
– I-ii, чортове сiм'я! – захрипiв зеленяр i посунув по дну перекинутої корзини монети. Алi розв'язав капшук i запхав їх туди. I тут знов почала негритяночка:
– Дай менi два фалси! Дай менi, дай!
– Не мої грошi, а господаревi!
– Дай менi два фалси – я собi куплю на один фалс бiлої квасолi, а на другий – червоної. I зроблю намисто. I буду тодi така гарна! – Вона заклацала, закотила очi до лоба, засвiтивши бiлками.
– Дурна! Хiба намисто тобi вид замiнить! Кому яке лице Аллах дав, таке й буде!
Вони вiдiйшли вiд злого торговця зеленню i проштовхувалися серед натовпу уздовж корзин, коробiв, глечикiв та циновок з усiма рослинними дивами пiвденного краю.
Джарiя захлипала i втерла носа сiрою, наче злинялою долонею.
– Як менi, так ти два фалси шкодуєш на прикраси! А сам он який перстень видобув!
– Тихо, – шарпонув Алi за руку негритяночку, а самому все аж похололо всерединi, зацiпило просто. – Розкричалася! Ось тобi три фалси, i купи собi яку хочеш квасолю! Тiльки не в цього змiя!
– Та хiба я кричу ! – заверещала негритяночка. – Я про той чортiв перстень бiльше нiкому й слова не скажу!
I вона поспiшила до рядiв iз зерням.
А хлопець зупинився i подумав: «Треба вiддати пошвидше той перстень Амаровi. Бо ще хтось його в мене забере!»
Та якийсь нiби iнший голос сказав йому: «Може, краще вiддати Кадарiї? Це ж їй подарував Абу Амар»…
Негритяночка купила собi квасолi, а потiм вони без галасу й суперечок докупили iншi наїдки, замовленi Абу Амаром.
I повернулись у твердиню Айшi.
Джарiя кинулася робити намисто з яскравих зернин, але хлопець схопив її за комiр сорочки.
– Попорай Айшу! Напiй її холодною водою, обмий лице i руки. Дай лiки з чорної пляшки!
Дiвчина вiдкрила товстогубого рота, щоб заперечити, та, зустрiвшись з лютим поглядом хлопця, плямкнула губами i на згоду закивала головою.
Алi розклав у посуд рiзнi наїдки i заходився готувати для себе та iнших трапезу.
Вiн швидко почистив та попатрав морських окунiв i кинув на розпечену сковороду. Запах кунжутної олiї, обсмаженої риби та кислуватий чад жару с фiнiкових кiсточок заспокоїв його.
Ось тепер вiн втамує i голод i якусь бридку напругу, що наче аж трусила його пiсля базарної сутички i дуростi Джарiї.
Вона ж, попоравши напiвживу господиню, пiдскочила до базаринок, висмикнула пагiн цукрової тростини i наполовину запхала до свого широченного рота.
– Сiдай їсти! Риба найкраща! Свiжа, свiжесенька!
Та Джарiя щось замукала напханим ротом i кинулась до своєї квасолi.
Звичайно, був лише полудень i годилося тiльки помолитись та, випивши води, з'їсти якусь ягоду чи плiд, а обiдати можна десь пiд захiд сонця, коли почне вщухати спека.
Та з таким госдодином, як Абу Амар, асе змiнилось – не було i справжнього снiданку, i їсти хотiлося, аж рiзало в животi.
Поки Алi небавом розкошував смаженими морськими окунями та пшеничними оладками, чорношкiра рабиня насиляла яскравi квасолини на товсту нитку.
- Предыдущая
- 20/102
- Следующая