Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 43

• Предыдущая
• 43/102
• Следующая

«Як же звiдси втекти? I куди тiкати?.. До мандейця, до мандейця!.. Якщо пощастить його застати вдома… Пощастить!»

Алi розмотав з голови хустку, лишивши тiльки темну шапочку.

Пiдiгрiй води i замiшай в нiй попелу, а тодi добре випери у розчинi. Та швидше!

- Алi, давай побавимося… Адже ти пiдкрiпив сили…

- Тихо! Повинен пiд'їхати один Абу Амарiв гiсть,– збрехав хлопець.– Вiн надiслав мене, щоб я попередив Абу Амара… Бачиш, навiть ножа менi видiлив! Та я не знав, що тут пиятика… (Про все бачене Алi промовчав, мовби ото не вiн, а хтось iнший спустився з даху i зразу ж потрапив у обiйми Джарiї). Зараз пiду й попереджу Аба Амара про того чоловiка…

- А цей чоловiк вже скоро припливе?

- Не твоє дiло! Я пiду попередити Абу Амара…

- Вiн, знаєш, сьогоднi страшенно лютий! Сказав менi, що зарiже мене, якщо я пiдглядатиму. Алi хороший, дуже хороший, не ходи туди! Йди, краще, зустрiчай свого гостя, а я швиденько виперу твого хустку!

- Ну добре,– милостиво згодився Алi.– Тiльки що я гостевi скажу?

- Вигадай щось…– просила Джарiя,– тiльки давай побавимося…

- Випери хустку!.. Iнакше й не пiдступайся!

Алi пiдхопився i вислизнув через боковий хiд па подвiр'я. Вiн роздягся, взяв свої лахи i пiдповз до потаємного проходу. Вiдiмкнув запори i тихо, нечутно визирнув iз щiлини. Над палями хiдника, трохи збоку, вiн помiтив майже в повнiй темрявi нiби нiздрi i чоло пiд темною шапкою чи платом. Цього Алi не мiг дiбрати, хоча зiр у нього був чи не кращий вiд слуху Джарiї. I ще вiн мав пречутливий нiс. Вiтерець повiвав вiд каналу, тягнув протягом у прохiд. Алi злегка принюхався до нiчних запахiв, що впливали на подвiр'я.

До йодистого запаху водоростей, болота й солодкого очерету густим струменем домiшувався запах поту сильної, натрудженої людини.

Алi витяг iз в'язки одну стрiлу. I, добре примiрившись, щосили метнув у те таємне обличчя, що чатувало на нього.

Зойк i гучне падiння важкого тiла за борт дзвiнкого човна. Потiм найстрашнiша лайка, стогiн, прокльони. Та все тихо, якомога тихше. Але з якою напругою вiд болю, з яким скреготiнням зубiв! Алi причинив хвiртку i затиснув подвiйним поворотом. Тепер вiн швидко перетнув подвiр'я. Через чорний хiд до помешкання Айшi. Прислухався. Джарiї не було чутно. А господиня цього таємного вертепу стогнала, вже який день обпоєна дурманними лiками.

Алi вiдчинив головнi дверi, вислизнув не на повен зрiст, а плазом по пiдлозi. I не став зачиняти дверей, щоб не пiдiйматися на весь зрiст. Поплазував до каналу. Корзинку за ручку в зуби i потиху, без жодного плюскоту, опустився в теплу воду.

Вiдчув, як невпинно тягне його вiдпливна течiя. Вiн перевернувся голiчерева i поплив за течiєю. Над ним пiдносилися чорнi стiни каналу, що все ставали вищi й вищi – вода спадала. А над стiнами-урвищами летiло вгору височенне зоряне небо.

Алi на хвилю затримався, вiрнiше спробував затриматись, бо вода невпевнено його зносила до потрiбного кварталу. Вiн хотiв вiдшукати свою зiрку, про яку говорив йому лоцман-мандеєць. Але як же взнати серед цiєї безконечностi єдину, свою?! Нi, не взнати самому. Треба спитати мандейця, попрохати його допомогти…

Хлопець був переконаний, нi, вiн просто вiдчував, що його зiрка десь у самiсiнькiм зенiтi i дивиться на нього й охороняє його.

I вiн щосили, але без зайвого плюскоту й шуму, поплив до оселi мандейця.

Алi вмiло скористався течiєю в каналах, та однак добряче стомився, поки приплив до помешкання лоцмана-мандейця. Кiлька разiв доводилося затаюватись серед нерiвностей каналу, просто втискатись межи ослизлих паль мостiв i причалiв. Бо його шлях перетинали то човни з нiчною сторожею, то хтось веселився на прогулянкових човнах. I хто зна, що б їм заманулося вчинити, якби вони побачили у водi незвичного плавця?

А в тому, що зiрка його на небi допомагає йому, Алi переконався остаточно, коли побачив на пласкiм даху триповерхового дому-башти самого володаря садиби – лоцмана-мандейця.

Вiн здавався якимсь духом чи привидом, що наче завис десь мiж водою каналу i зоряним небом. А було його видно тому, що пiд його ногами палав свiтильник i чiтким сяйвом знизу обмальовував його бiлий одяг, сиву бороду i засмагле лице. Вiн тримав у руках якихось двi дощечки з дiрочками i дивився крiзь них на зоряне небо.

Алi, не вилазячи з води, покликав його.

Та мандеєць був заглиблений у свої спостереження. Кiлька разiв кликав Алi, та не було жодної вiдповiдi. Всю увагу лоцмана поглинули зорi.

Алi вiдчув, що вiн починає мерзнути, хоча й вода наче не була холодна. А якщо ж рiвняти з Тiгром, то просто гаряча! Потiм Алi перестав кликати лоцмана, боячись, щоб хтось iнший не почув його вигукiв. Вирiшив почекати, коли мандеєць закiнчить свої спостереження зiрок. I його терпiння було винагороджене – тiльки-но чоловiк на даху нахилився, щоб покласти свої iнструменти, Алi покликав майже пошепки.

I мандеєць зразу ж перехилився iз даху i почав з-пiд долонi вдивлятись у смоляну воду каналу.

- Хто там? – майже пошепки спитав лоцман.

- Це я, хлопчик iз сафiни! Мир тобi й твоєму дому, о шейх!

- Ти в бiдi?

- Так! Припадаю до твоїх нiг i молю про захист!

- Сиди тихо. Я зараз.

Алi чекав, тримаючись за палю. I вiн аж здригнувся, коли над ним повисла чорна тiнь i простягнула до нього широку й гарячу долоню.

Мандеєць, тiльки-но Алi став на хiдник, накинув на нього якусь дергу i швидко повiв до садиби.

Мандеєць перевiрив запори на дверях i тихо, майже пошепки наказав, запалюючи вiд гнота свiтильник:

Звичай звичаєм, але небо не може чекати – воно невпинно рухається. Посидь, обсохни… Я своє зроблю… тобi ж поки вiдпочинок.

- О шейх! Можна менi на дах? Я мовчатиму.

- Сиди тут – тебе можуть побачити. Спи, зрештою.

- О шейх, я не можу спати, я змучився.

- Тодi вiзьми i подивись он тi книги,– шейх махнув рукою в куток, де височенним стосом здiймалися книги.

Мандеєць полишив хлопця в кiмнатi. Коли вiн пiшов, Алi зразу ж скинув iз себе покривало i, розмотавши свiй одяг, уважно його обмацав i обдивився. Хоч сорочка добре пiдмокла, а з штанiв одна холоша була геть мокра, та Алi швидко вдягся. Нiж вiн застромив за пояс i стрiли поклав на виднотi, пiд рукою. А тодi вже взявся за першу книгу, що потрапила йому в руки. I виявилось, що книга прецiкава, на самiм її початку, серед списаних червоним i чорним чорнилом рядкiв розквiтав невимовними кольорами дивний малюнок. Нiби якийсь квiтучий сад з кущами троянд i заростями квiтучих мальв. Внизу малюнка протiкала темно-синя рiка, а на її березi зустрiлись вершницi на бiлих верблюдах. Однi вершницi протягували другим букети червоних, як дорогоцiннi лали, гвоздик.

Над рiчкою пiдносилося квiтуче персикове дерево i займало майже весь малюнок. На деревi, лiворуч i праворуч вiд головного стовбура, сидiли якiсь величезнi птахи, схожi водночас i на горлиць, i на щурок – так i переливались золотом, блакиттю, мiдним полиском i смарагдовими зблисками. Посерединi ж дерева, в рогачику гiлок позсiдала рожева птаха iз золотим хвостом, вишневими ногами, а обличчя мала жiноче. Смолянi чорної коси, брови, вигнутi дугами лука, i величезнi iскристi очi. Але це ще було не головне диво: праворуч вiд дерева скакала дивна iстота – сiра крилата кобилиця 1 в яблуках iз жiночою груддю, шиєю та головою. А на нiй позсiдав чоловiк у смарагдовiм одязi. Над головою в достойного верхiвця пiдносилося полум'я. Цей поважний верхiвець кудись показував пальцями правицi. А там у осяйних одежах, не менш барвистих, нiж пiр'я дивних птахiв, чи то виступав по травi крилатий чоловiк2, чи лiтав над травою. Тiльки вiн теж мав полум'я над головою i теж показував правицею кудись на дерево.

«Чи це часом не рай зображено i ангела в ньому?» – подумки вагався Алi.

Скрипнули щаблi сходiв, i в чорний отвiр дверей вступив лоцман. Пiд пахвою вiн затис якусь книгу, а в руках тримав калам, каламар, пiсочницю, косинцi та загашений свiтильник.

• Предыдущая
• 43/102
• Следующая