Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 52

• Предыдущая
• 52/102
• Следующая

- Не дури нас – там он як вузько!

- Ширша протока – пастка! Пiдождiть, зараз вам покажу!

Алi прихопив свої речi, вже сухi лахи i пожбурнув у густу соковиту траву. А сам, розгойдавшись на гiлцi, стрибнув у воду – вiн знав, що там, пiд вербами, добра глибина.

Випiрнув i поплив назустрiч тарiдi.

За хвилю Алi тримався за борт дивної цiєї тарiди.

- Дайте менi жердину – я покажу.

Бородатi задубiлi обличчя нахилилися до нього. Дивились усi пильно, суворо.

- Обдуриш – на хрестi розiпну i кишки на шию намотаю! – пообiцяв могутньої статури молодик. Вiн простягнув Алi жердину, може, на лiктiв дев'ять – десять.

Алi вiльно поплив з нею до небезпечного каналу. Трохи далi вiд гирла поставив жердину сторчма i почав її тиснути вглиб всiєю вагою тiла. Жердина занурилась, може, наполовину i стояла рiвно й нерухомо.

- Швидше пливи туди!

Алi поплив до безпечного ходу. I знов поставив жердину сторчма,

Та цього разу жердина вся зайшла пiд воду. Алi тримався за її вершок пiд водою i плавав по колу.

- Давай жердину! Нам немає коли забавлятися.

Алi швидко пiдплив назустрiч тарiдi i вiддав жердину.

- Ось жердина! Пiдождiть мене, я тiльки заберу свої речi.

- Плаваєш добре – наздоганяй! – кинув через плече велетень, щосили вiдштовхуючись жердиною.

I всi на тарiдi без жодної похибки, як за командою, занурили жердини в каламутнi струменi i погнали судно до найвужчого каналу.

В каналi вони не дiставали дна i тому вiдштовхувались жердинами вiд обох низьких берегiв.

Алi наздогнав тарiдe i вмить видряпався на борт. Прихилився боком до халабуди, та листя розiйшлося. 3 усiєю своєю поклажею перекотився просто пiд копита коней.

Алi сам не чекав, що зiрветься вниз, i в нього вiд жаху зайшлося серце, коли вiн побачив просто перед очима чорнi, мiцнi копита темнорудих, наче мiдних, скакунiв. Конi, проте, цi полохливi i гарячi сотворiння, на диво, навiть вухами не по козирили. Алi сiв, вiддихався, i так, притиснувшись до якихось лахiв, сидiв тихо-тихо, як миша.

Як тiльки канал кiнчився, той молодий велетень наказав усiм взяти весла й загрiбати.

Крутобока, перевантажена тарiда почала набирати швидкiсть.

Скоро мав бути приплив, i Алi сповз зовсiм на дно лодiї.

Алi принишк просто пiд ногами в коней. А конi справдi були казковi –червоно-рудi, тонконогi скакуни, легкi й мускулистi, з широкими й глибокими грудьми. I всi однакової мастi, наче рiднi брати.

Тарiда, напевно, вже проминула млин, та Алi не висувався.

Принишк, щоб i не бачили, якби хто й був у млинi. I щоб людям iз самої тарiди не впадати в око, так i сидiв, причаївшись тихо, що й незчувся, як заснув…

Алi прокинувся в одну мить, бо раптом крiм звичної говiрки, пiд яку вiн провалився в глибокий сон, на хлопця водоспадом полилися бурхливi звуки. Ще й до всього тарiда, без сумнiву, застигла на мiсцi.

Алi не спав. Та вiн i очi не розплющував, нiби боявся, що яскраве сонце почне болюче рiзати очi, Ще й тому не розплющувався, що хотiв продовжити солодку мить сну. Проте тiнь, що впала на нього згори, примусила розклепити очi й глянути вгору. Вiд побаченого вiн аж вiдсахнувся – просто в повiтрi над ним зносився в небо золотавошкiрий кiнь. Алi шарпнувся вiд переляку i боляче вдарився потилицю, якраз гулею вiд ножа, об дзвiнке дерево шпангоута.

Бiд пекучого болю Алi враз, блискавично все згадав i зрозумiв – коней перевантажують ва велетенський вiтрильник-дхау. Ось просто над тарiдою зависли його червонастi промасленi боки.

А коня причепили до нижнього кiнця предовгої навкiсної реї. За вiльний кiнець рею обертали, вчепившись i щосили тягнучи за линви, не менше пiвтора десятка напiвголих морякiв. Усi здоровi, м'язистi, а шкiрою всiх вiдтiнкiв – вiд смаглявих до вугiльних. I пливе кiнь у повiтрi над водою, над каламутним хвилями Шатт-ель-Арабу, наче полов па вудочцi гiгантського джина – повелителя чорних i бiлих духiв.

Ось кiнь завис над палубою вiтрильника. Хтось тихо, але високо свиснув, i зразу ж зарипiли дерев'янi блоки, тварина провалилася кудись усередину крутобокого вiтрильника.

Таким робом пiдняли й iнших коней.

Конi не пручались, а були нiби привороженi. Та Алi легко зрозумiв цю загадку – конi були випоєнi.

Коли старий тягав за собою малого Алi по всiх заїздах-ханах та по шинках, то яких тiльки iсторiй не наслухався хлопчик про коней i конокрадiв. I тепер Алi дуже радiв i вважав себе ледь не найбiльшим мудрецем i хитруном, що вiн – слава, слава Аллаху! – не питав нi про що цих людей з тарiди. Конi обпоєнi, бо хто бачив таких однаково сумирних коней?!

Люди в плащах болотних арабiв, а не знають добре русла й каналiв Шатт-ель-Арабу? Значить, конi краденi!

А всi говорять на базарах, що в емiра з його маєтку бiля Аль-Ахваза вкрали карабаських скакунiв.

Та й масть цих коней якась дивна – кольору, можна б сказати, палаючого очерету. Чи, може, кольору моркви? Але такої мастi Алi не пам'ятав на багдадських базарах. I в розмовах не пам'ятав, щоб згадували такi вiдтiнки в мастi арабських скакунiв.

I везли цих дивних коней пiд покриттям халабуди з пальмового листя.

Тут згори з вiтрильника перехилилося бородате, зовсiм коричневе обличчя, з носом кривiшим, нiж дзьоб папуги. Хрипким, тихим голосом спитав той горбоносий:

- Де ваш коняр?

- Вiн захворiв… У нього пропасниця…– вiдповiв молодший велетень, задерши вгору лице.– Клянусь розлученням, вiн в лихоманцi…

- Якщо ви не даєте свого коняра, я вам, крiм задатку, нiчого не дам. Коли вирiшите, хто з ваших попливе за мною, покличте. Але довго не чекатиму. Ось-ось почнеться вiдплив.

I зникло горбоносе лице, наче впало, а замiсть нього зразу ж постало п'ять круглих щитiв, з-за яких визирали нацiленi блискучi жерла трьох залiзних кованих труб. Над щитами пiдiймався тонкою цiвкою сизий димок, запахло кислуватим паленим вугiллям, як у кузнi.

- Що це – китайський вогонь для спалення кораблiв? – зашепотiв Алi, шарпаючи за джуббу молодого, вродливого, як дiвчина, весляра.

- Присягаюсь Аллахом, я тебе, раба, протну, як чапля жабу. Ти ще насмiхаєшся? Плаваєш з цим ворожбитом i не знаєш, як звуться цi громовi дудки?

- Клянусь розлученням! Я з ним нiколи не плавав. Я не його! Сам собою. Присягаюсь Аллахом та iм'ям пророка – я сам собою!

- Овва! – Красень вдарив себе по лобi i зразу ж тихо, але з притиском, покликав велетня:

- Шейх! Є новина!

- Шейх обернувся i гнiвно насупив брови, мовби кажучи: «Поспiшай i скажи менi!» Потiм, бачачи, що молодик не рухається, сам пiдiйшов.

- Ну, що тут? – таким голосом мовив шейх, що в Алi затрусилися колiна.

- Шейх! Цей хлопець не прислужник цього iблiса 3. Вiн нiчий, вiн вiльний.

Лице шейха вмить пом'якшало, стало ласкавим.

- Попливеш при конях на цьому вiтрильнику?

- А куди вiн пливе?

- В Хормуз.

- Менi не пiдходить,– вiдповiв Алi – Я хочу побачити Iндiю.

- З Хормуза ближче до Iндiї, нiж з Убулли до Хормуза.

- Дайте менi грошей на дорогу з Хормуза до Калiкута – i я попливу.

- Гаразд! – сичав пошепки велетень.– У конях хоч щось тямиш?

- Це не арабськi скакуни… У них фарбованi хвости, гриви, спини i бабки,– так само пошепки вiдповiв Алi.

- О! А скiльки їм рокiв? – наблизив своє, враз озвiрiле лице шейх i дихав в обличчя Алi духом часнику й баранини.

- I п'ять, i сiм.

- Гаразд. Дайте йому грошей i найменшу джуббу. Та швидше. I станьте, щоб там не бачили перевдягання Гаразд!.. А тепер сперечайся зi мною, що ти без дозволу брата нiкуди не попливеш. Кричи, що поскаржишся шейху Абу Хасану. Кричи, сперечайся!

- Не буду сперечатись, як не дасте зiлля для коней!

- Ах ти грабiжник! А що ти скажеш, як я тобi голову зiтну?

- Для чого тобi, о шейх, моя голова, коли тобi потрiбнi чистi монети замiсть фарбованих коней?!

Шейх-велетень скреготнув зубами, однак кивнув головою одному з воїнiв. Бо то все були воїни – Алi тiльки тепер помiтив, що в них пiд плащами та джуббами були кольчуги й панцирi.

• Предыдущая
• 52/102
• Следующая