Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 54

• Предыдущая
• 54/102
• Следующая

- Наставнику! – сказав так Алi, як чув вiн поважне звертання матросiв до капiтана.– Му'аллiме! Конi вичищенi i не дрочаться, але вони перегрiлись. Треба їм дати води…

- Сам пити хочеш?

- Нi, пити я не хочу.

- Диви який витривалий!… А менi дуже хочеться. Та май на увазi – води в нас обмаль… Ти сам щоб нi краплi не брав!

- Коли дозволиш, тодi й питиму, о му'аллiме!

- Оце розмова! – Капiтан потихеньку свиснув у срiбний сюрчок. I зразу ж бiля нього опинився йєменець, вищий за капiтана зростом, мiцнiший, але такий же горбоносий i лупатий. Руббан проговорив йому щось на вухо, i той вiдповiв: «Добре!» Йєменець i Алi спустилися в трюм. Алi нiс запалений лiхтар, а йєменець, крекчучи i важко видихаючи, тягнув на плечах здоровенний бурдюк.

У дерев'яну миску йєменець з бурдюка вiдмiряв воду.

Вони на кожного коня дали по двi чашi.

Корабель хитало i гойдало з боку на бiк. Алi подобалася хитавиця. Вiд неї аж млосно ставало в грудях. Вiн зовсiм не розумiв, як люди можуть через неї блювати до повного змертвiння.

Та виконувати таку делiкатну працю, як напування коней та ще в темному, претiсному трюмi, було нелегко.

Однак через якийсь час бiг корабля, плюскотiння за дерев'яною обшивкою стишилось, i судно злегка гойдало з боку на бiк. Корабель поволi просувався вперед.

Чувся тупiт нiг веслярiв по дошках. Раз, два, три, чотири, п'ять! Вперед заносять весла для загрiбання! Гуп! Спинились! Занурили весла! Потягли назад. Раз! Два-а! Три-и! Чотири-и! П'ять! Назад повiльнiше – вода не дає! Потiм знов уперед… I ще наче шепiт, наче тихий дзвiн струни – то вгорi, в снастях починав свою гру вiтер.

I от капiтан засвистiв i загорлав рiзнi накази. Забiгали над головами, загуркотiли по дошках моряки.

Тодi родич руббана кинув Алi одного внизу при конях. I лiхтар, i бурдюк порожнiй полишив у трюмi.

Алi видерся тiльки до ляди i, витнувши голову над дошками, ловив усе, що мiг зловити поглядом.

Руббан стоїть на носi, вчепившись у форштевень, i з усiх сил кричить, що робити.

Свiтить майже повен мiсяць. От коли буде друга чверть на пiдходi, тодi й почнеться вiдмiнний вiтер – мусон.

А зараз тiльки жах смертi спроможний гнати в море на зелену воду вiтрильники.

Чого тiльки не може статися, коли кiнчаються однi вiтри, а iншi ще не наступили?

Вся команда, тягнучи за линви – хаблi, з великою напругою бiгла навколо щогли, щоб обернути навкiсну рею з вiтрилом з лiвого борту на правий. Спочатку це було зроблено з першою реєю, потiм з другого. Тiльки пiсля цього команда спинилась i, повисши на линвах, почала пiдтягати реї вгору.

Зморщенi, зiв'ялi вiтрила почали розправлятись, надиматись, туго випинатися вперед. Руббан був справжнiм ловцем вiтру. Вмiв ловити нетривкi струменi, а зловивши – тримати.

Цей нiчний вiтер над Персидською затокою мав би бути свiжим, полегшуючим. Та ба! Вiн повiяв iз Аравiйської пустелi гарячим подихом –туманний вiтер, насичений не вологою, а пустельним пилком. I поступово сяючий мiсяць та iскристi зорi почали блякнути. Руббан встиг вивiрити мiсце корабля за зiрками i стоянкою мiсяця. Тодi зазирнув у воду, наче в цiй темрявi, в глибоких хвилях з якимось смарагдовим блиском на гребенях, нiби свiтились свiтлячки, мiг щось побачити.

Вiн принюхувався до вiтру, роздуваючи гостро вирiзанi нiздрi свого горбатого, мов дзьоб папуги, носа. Пiдiймав руки, мiряв пальцем вiдстанi в зiрках. I, вдоволений, промовив до команди:

– Можете всi спати. Спiть!

I вся команда цього разу, анi тi, що не могли заснути, чекаючи на веслування, анi тi, що встигли пiдновити мозолi на долонях, не промовили й слова. Нiхто не розмовляв, нiхто не базiкав. Усi кинулися на свої мiсця на палубi в затишку пiд паками з рiзним начинням. I в одну мить поснули. Стерновий виспався i, сотворивши молитву-прохання, взявся за довжелезний румпель, i тiльки тодi капiтан полишив стерно.

Поволi, стомлено пiдступив до ляди в палубi i наказав хлопцевi:

- Спускайся вниз, що надивишся на море!– та й полiз по драбинi до Алi.

Сказав своєму родичевi, що знов був у трюмi:

- Iди на гору i лягай бiля ляди. Нiкого не пропускай до коней. Зараз повартуй уважно – я поговорю з хлопцем.

Руббан перевiсив на один iз кiлкiв лiхтар пiд скляним ковпаком, як на отих велетенських сторожових вежах-щоглах, що стримiли в сипучих пiсках та на острiвцях Шатт-ель-Арабу, показуючи морякам прохiд.

Разом з Алi потиху, обережно протисся мiж кiньми i почав оглядати кожного, починаючи вiд першого. Обмацав, огладив, перебрав шовковисту фарбовану гриву, обдивився уважно копита.

А корабель наче дихав i ворушив рипучими ребрами-шпангоутами.

- Отакої! Товар я взяв дивний, небачений. Конi справнi. Але чим тим доведеш, що вони краденi? Де тавро?

- Дай менi, руббане, поташу, або натру з олiєю, i я тобi виявлю тi мiсця, де були поставленi клейма. Де було поставлено тавро емiра, то воно зовсiм не збiгається з тим тавром, що стоїть тепер на крупах коней,

- Ну добре, ти кмiтливий хлопчик! Але, зрештою, не це головне. Все сходиться – я тобi вiрю. Тiльки тепер все залежить вiд тебе. Ти менi повинен допомогти…– Руббан наблизив до нього обличчя, прикрив рота долонями. Зашепотiв на вухо Алi:

- Той чоловiк з моєї команди, який мене пiдбив на це дiло, або сам помилявся, або був другом тих крадiїв – тих, що менi коней збули,– або ж вiн друг митника. От у чому справа.

- I як це взнати? – спитав Алi.

- Тихше! – засичав крiзь зуби руббан.– Це менi ти допоможеш зробити. Я знiму сторожу бiля ляди. I в якусь iз ночей цей спробує проникнути туди. Якщо проникне, то повинен скоїти лихо з кiньми, значить, вiн куплений начальником митникiв Басри. Але якщо туди нiхто не полiзе i не нашкодить, то цей чоловiк – друг конокрадiв i проти мене нiчого не мав, просто вiн намагався позбутися хоч частини здобичi, яка стала путами на ногах самих крадiїв. Я тепер розумiю, вони сидiли на островах з цими кiньми i не могли нiкуди податися, бо були обложенi з усiх бокiв. Якщо ж цей вiд емiра, то вiн, не виконавши того, щоб схопити мене з кiньми i стратити, спробує завдати шкоди коням.

- Але ж, руббане! Якщо ти даси йому залiзти, то вiн може їх отруїти. Може з них кров вицiдити, може їх заговорити.

- Заговорювати вiн не вмiє. Якби умiв, то зачаклував би, щоб потрапити менi з усiма кiньми до лабети митника. Та бачиш – цього не сталось. Як би вiн мiг отруїти? Вiн не отруїть. У мене є проти нього одна хитрiсть. А проколоти всiх коней вiн зразу не зможе. Якщо ти менi допоможеш, я його вловлю, можеш бути певний!..

Вiн вилiз нагору. А бiля ляди, що вела з палуби до коней, поставив свого небожа.

Корабель мчав на пiвденний схiд – i за всiма розрахунками мав уже досягти персидського берега. Однак вiн його не досягав.

Капiтан на кораблi не попускав вузду. Все було, як пiд час бойового походу. По три години спали однi гребцi, другi в цей час працювали.

Капiтан сам готував їжу на величезнiй жаровнi i сам роздавав воду, кожного разу мiняючи бурдюки, щоб напоїти всiх,– не виливав воду до кiнця, а давав з бурдюка спочатку людям, а потiм зразу ж наказував напоїти коней. Iли двiчi на день – пiсля вранiшньої молитви i зразу пiсля заходу сонця.

Алi зовсiм збився з нiг, пораючись бiля коней. Вiн попрохав замiсть чашi казанок i з того казанка поїв коней, годував їх колобками з товченого ячменю, змiшаного з фiнiками, сушеними абрикосами. Збирав кiнський кiзяк i, змочивши сечею, яка стiкала пiд заболи, лiпив колобки на паливо i сушив на палубi.

Вiтер не провiвав трюм, i вiд важкого дихання коней, вiд випару їхньої сечi, вiд запаху кiзякiв голова в Алi паморочилась, i вiн раз по раз бiг до ляди, щоб хапонути свiжого повiтря. А потiм знов товкся в солодкуватому смородi й теплiй задусi плавучої конюшнi.

На якийсь уже день несамовитої гонитви по зелених хвилях, у постiйних ловах змiнних повiвiв вiтру, конi вiд задухи й застою почали хворiти. В кiлькох з нiздрiв поплив слиз, погано тхнуло iз пащеки, з'явилися попрiлостi в деяких пiд лямками.

• Предыдущая
• 54/102
• Следующая