Празький цвинтар - Эко Умберто - Страница 20

• Предыдущая
• 20/95
• Следующая

— Щоб ти знав, Симоне, — пояснював він, уже називаючи хлопця на «ти», — я не роблю фальшивок, а створюю нові копії документів, які або ж загубили, або ж просто випадково ніколи не складали, але вони могли й мали б існувати. Я б підробив документ, якби склав свідоцтво про народження, в якому б зазначалося, даруй мені за приклад, що ти син шльондри з Одаленґо Пікколо (чоловік загигикав, зробивши таке припущення). Я б ніколи не наважився на злочин, бо я людина честі. Але припустімо, якийсь твій ворог — це я так, для прикладу, — заявляє права на твій спадок, а ти впевнений, що він не син ані твоєму батькові, ані матері, а що його мати — куртизанка з Одаленґо Пікколо, а він просто загубив своє свідоцтво про народження, щоб мати змогу претендувати на твій спадок, то хіба ти не прийшов би до мене, аби я зробив нове свідоцтво, щоб ти міг збити лиходія з пантелику; таким чином я, створивши свідоцтво про те, що й так, як ми знаємо напевне, є правдою, допоможу правді взяти гору й не матиму докорів сумління.

— Але як же ви дізнаєтеся, чий насправді той тип син?

— Але ж ти сам мені сказав, ти ж його добре знаєш.

— І ви мені повірите?

— Я завжди вірю своїм клієнтам, адже допомагаю завжди лише людям честі.

— А якщо клієнт збрехав?

— Отож, то він учинив гріх, а не я. Якщо я ще розмірковуватиму над тим, що мої клієнти можуть виявитися брехунами, то не займатимуся цією справою, адже вона ґрунтується на довірі.

Симоніні зовсім не був певен, що справу, якою займається Ребауденґо, інші б вважали чесною, але відколи йому відкрили секрети цієї науки, він уже не раз фальшував документи, й незабаром, перевершивши свого вчителя, відкрив у собі феноменальні здібності до підробки чужих почерків.

Крім того, нотаріус, чи то ніби вибачаючись за свої слова, чи то визначивши вразливе місце свого співробітника, частенько запрошував хлопця до «Камбіо» (туди навіть Кавур ходив) і посвятив його в секрети фінанцієри: поєднання півнячих гребенів, потрухів, телячих мізків та яєчок, яловичого філе, білих грибів з половиною келиха марсали, борошном, сіллю, олією й маслом, а щоб усе стало трішки терпкуватим — слід додати чарівну краплинку оцту, та для того, щоб насолодитися стравою сповна, вони мають вдягтися так, як того вимагає їхня репутація, — у сюртук, чи то редингот, байдуже, як називати.

Імовірно, попри батьківські заклики, Симоніно не набрався героїзму та жертовності, та за такі вечори хлопець був готовий служити своєму роботодавцю хоч до скону — принаймні, як побачимо згодом, ребауденґового, як не власного.

Тим часом зарплатня Симоніно, хоч і помалу, зросла ще й тому, що його роботодавець почав страшенно швидко старітися: у нього погіршувався зір, тремтіли руки, тож незабаром хлопець став для старого незамінним. Однак саме через те, що зараз Симоніні міг дозволити собі більше комфорту, не маючи сил відмовитися від найвідоміших туринських ресторацій (ох, яка ж то смакота — аньолотті по-п'ємонтськи: з начинкою з печені з білого та червоного м'яса, вареною яловичиною, курятиною без кісточок, головчастою капустою, тушкованою у печені, чотирма цілими яєчками, пармезаном з Реджіа-Емілії, мускатним горіхом, сіллю та перцем, під соусом з поливки з-під печені, змішаної з маслом, зубчиком часнику та гілочкою розмарину), тож, аби вдовольнити те, що вже ставало для юнака найсильнішою й найсуттєвішою пристрастю, молодий Симоніні не міг ходити туди в дранті, а отже, що більше росли його можливості, то більшими були хлопцеві запити.

Працюючи у нотаріуса, Симоніні зрозумів, що той не лише виконує конфіденційні замовлення своїх приватних клієнтів, а й, мабуть, заради прикриття, якщо раптом про якийсь з аспектів його не зовсім чесної діяльності стане відомо владі, іноді надавав послуги представникам карної поліції, позаяк, як він говорив, часом, щоб винести підозрюваному правильний вирок, треба надати суддям який-небудь задокументований доказ того, що поліціянти не висмоктали свої висновки з пальця. Отак він почав спілкуватися з непевними особистостями, яких сам нотаріус називав «добродії з Кабінету», й не треба бути надто кебетливим, аби здогадатися, що йшлося про таємні справи, якими займався уряд.

Одним з цих людей був кавалер Б'янко, котрий якось заявив, що надзвичайно задоволений тим, як Ребауденґо зробив один неспростовний документ. Вочевидь, чоловік був з тої когорти, що, перш ніж зав'язати з кимось знайомство, дізнається про цю людину якнайправдивішу інформацію, позаяк одного дня він, відтягнувши Симоніні убік, спитав, чи той ще відвідує «Caffe Bicerin», позвавши хлопця туди, як він висловився, «для приватної розмови». А тоді сказав таке:

— Любий наш адвокате, ми чудово знаємо, що ви — онук щиро вірного підданого Його Величності, а тому отримали правильну освіту. Ми навіть знаємо, що ваш дорогий батько поклав життя за те, що ми теж вважаємо ділом праведним, навіть попри те, що зробив він це, як би то краще висловитися, занадто випереджаючи події. Тож ми розраховуємо на вашу щирість та прагнення до співпраці, навіть усвідомлюючи, що ми надто поблажливі до вас, адже вже давно могли притягти вас та нотаріуса Ребауденґо до суду за не надто вже схвальні справи. Ми знаємо, що ви зустрічаєтеся зі своїми друзями, колегами, духовними товаришами, як же ж бо це, — мацціанцями, ґарібальдійцями, карбонаріями. Це, видається, цілком природна річ для молодих поколінь. Але ось у чому заковика: ми не хочемо, щоб ці молоді люди капризували, принаймні не раніше, ніж це буде корисно й слушно. Наш уряд дуже стурбований тією божевільною витівкою, яку утнув той Пізакане[105], котрий кілька місяців тому сів на борт разом з іншими двадцятьма чотирма бунтівниками й, висадившись у Понці, почав розмахувати триколором, допоміг утекти з-під варти трьом сотням в'язнів і поїхав у містечко Сапрі, сподіваючись, що місцеві зустрінуть його вже озброєними. Прихильники називають його чоловіком хоробрим, скептики — дурнем, а насправді його обдурили. Ті невігласи, яких він хотів звільнити, зарізали його разом зі своїми. Бачте, куди можуть завести добрі наміри, якщо не оцінювати реальний стан речей.

— Розумію, — відповів Симоніні. — Але чого ви від мене хочете?

— Справа ось у чім. Якщо ми хочемо вберегти цих молодиків від помилок, то найкращий спосіб зробити це — посадити їх на деякий час у в'язницю за звинуваченням у зазіханнях на державний лад, а пізніше, коли дійсно знадобляться хоробрі серця, — звільнити. Треба заскочити їх за неспростовними змовницькими діями. Ви, певна річ, знаєте, кому з командирів вони довіряють. Достатньо, щоб вони отримали наказ від одного зі своїх командирів зібратися у певному місці, повністю озброєними, прихопивши з собою кокарди, стяги та інші свої цяцьки, за якими видно, що це — озброєні карбонарії. Приїде поліція, всіх арештує, та й по всьому.

— Але якщо я буду разом з ними, мене теж арештують, а якщо ні — то вони вмить утямлять, що зрадник саме я.

— Е ні, любий мій пане, ми ж не настільки недалекоглядні, аби цього не передбачити.

Як побачимо з часом, Б'янко дійсно про все гарно продумав. Але наш Симоніні теж неабияк умів розкидати розумом. Отож, уважненько вислухавши, що йому пропонують, Симоніно вигадав собі незвичну винагороду, тут-таки й розповівши Б'янко, яким саме він бачить вияв королівської щедрості.

— Бачте, кавалере, нотаріус Ребауденґо накоїв багацько незаконних речей ще до того, як я почав на нього працювати. Достатньо, щоб я знайшов кілька таких справ, які мають вагомі задокументовані докази і до яких непричетна жодна справді важлива особа, а лише дехто, хто вже віддав Богові душу, а потім я передав би, з вашою допомогою, звісно, анонімно, документи, які доводять провину, в державні судові органи. Цього вам стане для того, щоб звинуватити нотаріуса у неодноразовій підробці державних актів і надійно сховати його на розумний термін, якого старому цілком вистачить, адже природа бере своє, й брати їй лишилося недовго, з огляду на те, в якому старий зараз стані.

• Предыдущая
• 20/95
• Следующая