Оповідання - Васильченко Степан Васильевич - Страница 22
- Предыдущая
- 22/60
- Следующая
Ярошенко хотів щось сказати, та тільки звів плечима й засміявся.
- Ви куди оце розігналися? - спитала Женя.
- До дяка думав заглянути,- сам ще не відаючи для чого, брехнув Ярошенко.
- Ну, то знайте: не одв’яжусь я од вас сьогодні цілий вечір. Буде й того, що ввесь день пронудилась. Один кавалер на все село, та й того не витягнеш із хати.
- Який там з мене кавалер! - почав огинатись Ярошенко.
- А коли не кавалер, то не було чого й їхати до нас у село,- нам би іншого прислали. Не вигадуйте ж ото...
Ярошенко збоку зиркнув на гостроносеньке, з руденькими бровами та віями обличчя панянки, зітхнув і взяв помалу дівчину під руку.
Звернули на шлях.
Тільки дві тіні стали наближатися до млина,- дідько почав накручувати. Із-за панського саду срібним човником виринув на небо місяць, а кругом його золота перезва зірок. Хукнув у віконце: разками білого намиста засяяла груша на леваді, на волохатому млині світляками загорілося бадилля. Млин поменшав, осмутнів. Стало химерно якось на світі: темно - не темно, видно - не видно. По наїждженому шляху струмочками попливло кудись далеко чарне срібло, і, хлюпаючись у йому, тихо прошуміли в срібній темряві чиїсь сани. Село немов повернулось хатами, небо понижчало, зорі стали завбільшки, як сливи.
Дідько схопив шапку з себе, махнув - дві зірки разом зірвалися з неба й покотились над самим млином.
Дві тіні стояли недалеко коло млина, піднявши вгору голови, і лиця їм осяяло на мить рожевим світлом.
- Подивіться, подивіться - які зірки покотилися!.. Я аж кинулась,- схилившись ближче до Ярошенка, швиденько промовила Женя.
Ярошенко підняв вище шапку й задивився.
- Та тут чудно якось,- промовив він,- немов справді наворожено.
Женя жартовливо глянула на його і промовила з лукавою осмішкою:
- Чи не сісти б нам під млином спочити?
Ярошенкові щось стиха тьохнуло в грудях. Проте він спокійно згодився:
- Ходім спочинем.
- А не боїтеся? - задирливо спитала Женя.
- Байдуже. Моя голова не боїться чару.
- Ви звірились у тому?
- Звірився.
- Ну, держіться ж!..- Женя підібрала поли й, легенько грузнучи в снігу, подибала підтюпцем до млина. Широко ступаючи, брьохав за нею Ярошенко. Посідали на трухлому східці на сходах.
Ярошенко насупив брови й почав говорити навмисне про нудні методики.
- Ось не бубоніть краще! - жартом посварилася Женя.
- А хіба що? - дражнився Ярошенко.
- Цитьте! - таємниче, нишком сказала Женя.
Ярошенко осміхнувся, замовк.
Дідько повертав щось у млині, аж очі йому випирало з лоба; понадувались зорі, як не лопнуть, місяць осунувся нижче, витріщився на обох, настобурчивши золоті ріжки - дивиться, не зморгне. В прозорому повітрі замиготіли срібно нитки.
- А що, вам нічого не діється? - пошепки питає Женя.
Ярошенко лупнув очима:
- Діється. Щось немов кози по спині язиком лижуть.
Женя надула губки й пестливо насупилась.
Дідько повернувся й плюнув із серця. Далі глянув сюди-туди, вхопив із стріхи жменю снігу й пустив злегенька дівчині в пелену.
Панночка догадалась: зібрала той сніг у руку й крадькома посунула його поза Ярошенковою спиною; труснула за комір.
Ярошенкові немов світ свінув.
Дідько тільки посміхався з свого віконечка, дивлячись, яка знялась буча з того клаптика снігу: обоє гасали кругом млина в снігу, як марюки. Спотикались, падали, шугали по коліно в снігу, губили калоші, сипали одно на одного жменями снігу. Сміху й галасу було - немов зібрався там цілий куток. Ярошенко без пальта, червоний, як жар, то гасав за дівчиною з страшенною грудиною снігу над головою, то, згинаючись у три погибелі, закривав руками лице й тікав, не озираючись, кудись у поле.
Спинились обоє під млином, стоять. У панночки повні жмені снігу, та за руки цупко держав її Ярошенко.
Дивляться одно одному у вічі, сміються, а розчепитись - не розчепляться.
Сміється Ярошенко, не зводить очей із панночки й сам собі дивується: і яка мара пустила неславу про дівчину, що вона погана!
Обличчя в Жені справді одмінилось. Правда, воно й тепер нагадувало о. Якова, та якогось іншого. В того о. Якова лице ніби складалося з книжних значків на пожовклому папері; замість носа, брів, очей стояли коми, крапки, всякі інші закарлючки; у неї ж тепер усе лице, мов із квіток підібрано: з горошку, маку, із зірок, королевого цвіту...
Щось шепнуло йому:
«Скорися батюшці, попали мужицькі книжки, викинь із голови все те, про що марив самотніми ночами - і будеш найщасливіший із усіх учителів у повіті. Будеш мати тестя благочинного. А у його коні - як змії, у його фаетони, у його буде тобі царство й панство».
А всередині у Ярошенка десь почало скаржитись тихо-тихесенько щось од лукавого:
«Чи мало ганяли тебе по школах, чи мало було з людьми осоруги, чи мало зазнав ти нудьги та самотини?.. Людські діти живуть та на світ божий радіють, а ти марнуєш свою молодість у гризоті. Та ще коли б знаття, що все те недурно. Може, з усього того нічого й не буде, а ти собі ним тільки світ зав’яжеш»...
А дівчина в руках пручається, в’юном в’ється; біліють разочком зуби, в очах миготять блискавки.
Занудило Ярошенкові якимсь дивним нудом. Щось ніби вхопило його за в’язи та й пригинає ближче до тих живих квіток. І сам він незчувся, як щось задзвеніло під губами, як тоненьке скло.
Аж мороз поблизу десь ахнув. Дівчина одкинулася, зляканими очима глянула на його, і її задирливе личко відразу стало таке покірне та тихе.
- Додому, додому... ой додому! - швиденько промовляла вона. А Ярошенко стояв на місці як укопаний і до чогось уже прислухався...
Дзвінкі, тоненькі хлоп’ячі голоси лунали під крайньою хатою поблизу од млина. Деякі голоси Ярошенко впізнав одразу: вирізнялися два дисканти братів Мосурів та чарівний альт курія й отряхи, третьогрупника Коваля.
Щось свіже, як чиста течія, вливалось у груди з тими співами, і нічні чари гинули, як роса.
Якої ж це вони співають?..
Не одної колядки вчив він їх у школі, а такої не вчив...
Самі десь навчились...
Немов тихенький жаль на школярів щипнув Ярошенка: моє їм не потрібне...
А голос Коваля дзвенить на все село, і щось нове, чого він не помічав у класі, бриніло в його співі: щось таке, чого він не чув ніколи в дітях за шкільними стінами й що прокидається у їх тільки під рідними стріхами. Це співали не його школярі, співали не по-шкільному. Чужими й далекими од його школи здались вони йому тепер. Своїм співом хлопці нагадали Ярошенкові своїх батьків, далеких і мало йому відомих.
«І отак буде завсіди: прийдуть до мене невідомі і, підуть од мене такими ж... Чужий я їм...»
Смутком обвіяло Ярошенка.
- Микола Івановичу... ходімо ж додому,- взявши його під руку, сміливіше казала Женя.
Ярошенко стояв і гаряче дихав. Шугнули з-під млина вітренята, подалися поміж мерзлими бур’янами, закуріли десь аж під гаєм. Потім випливали на небі білими перами, стали кружитись коло місяця. За ними посунули великі рядна.
- Ходімо до хлопців,- кинув до Жені Ярошенко і, не озираючись, подався до колядників.
Женя осталась одна. Недобрі огники заблищали в очах у неї.
- Нахал! Мужик...- крикнула вона йому вслід.
«І що мені бог дав? - думав дорогою Ярошенко.- Людям як повітка, а мені вона здалася, як квітка...»
Далі думав про хлопців:
«Коли я, я чужий вам, то хто ж тоді буде вам близький!» - і біг, спотикаючись, через гребні снігу до школярів...
Опівночі до кривого Тихона затарабанило щось у вікно: «Тихоне, Тихоне!.. Ти спиш, а твій млин мелеться, аж стугонить. Мерщій іди та спини, а то до ранку або згорить, або каміння полускається к лихій годині».
- Предыдущая
- 22/60
- Следующая