Оповідання - Васильченко Степан Васильевич - Страница 27

• Предыдущая
• 27/60
• Следующая

Знову «зірвався надворі парубоцький голос, аж здригнула Настя.

«Какаріку! Какаріку!» - перегукувались десь на хуторах півні.

Настя і бачить усе, й чує, та й не віриться їй, що то був сон.

Лежить не поворухнувшись, осміхається.

Зашелестіли папери, немов який канцеляриста невсипущий читає їх усю ніч.

Збирає Настя по долівці папери, пригадує сон і бубонить щось. Їй і смішно, й сердито. Не втерпіла, щоб не зазирнути під стіл. Нічого не було там: самотно дрімав тільки на стіні чи павук, чи муха. Поскладала папери, підійшла до вікна.

Як і перше, химерними скелями темніє хутір; степ хвилює тінями, миготить, немов палає ввесь у темному полум’ї. А небо вже інше: насунулось, як чуже, світить пізніми зорями. Далеко, мабуть, ніч упливла за той час, догорає,- тільки причувається, немов подекуди шугають ще гарячим приском невидимі іскри.

Тихо, й нудно, і спека пекельна...

Нікуди вже далі - ось-ось має щось трапитись.

І десь далеко, за темною смугою лісу, обізвався грім.

Легко й радісно зітхнув густий хуторський парк із столітніми дубами, тихо забриніли маленькі шибки в низенькій хаті-землянці, що притулилась, самотня до панського парку. Пішла хвиля, аж засвистіла, по ланах засохлого жита.

Щось насувало грізне.

Потемніло, завітрило, закрутила курява.

Гримнуло ближче, немов звалив хтось на поміст деревину, загуркотіло й покотилось у небі.

Вітер ущух. Між листом зашелестів густий, рівний дощ. А на небі зчинилась гуркотнява: кидало колоддям, ламало, трощило й луною розкочувавсь гук над хмарами по широких небесних просторах.

А з-під тієї тарахкотні тихо сіявся на прив’яле листя, на присмажені трави й хліба, як із-під каміння у млині борошно на кіш, дрібний, як роса холодний, дощ.

Тихо шуміла трава під бризками, захлинаючись, ковтала воду сухая земля, пирскало й плюскотіло віття на дереві.

Вип’яли лани проти хмар широкі груди й заніміли: сипте, хмари, давайте, до живого промочіть моє жагуче серце...

Хмара сіяла й сіяла,- щедро, не жалуючи.

У землянці коло вікна сиділо трійко дітей - старша дівчинка й двоє малих хлопчиків. У хатині й завжди буває темно: перед віконцями дуби стіною та буйні, високі стебла квіток; а тепер дітям здавалось, що вже вечір і що зараз прийде мати.

Дала їм мати хліба й на сніданок, і на обід. Давно вже й поснідали, і пообідали й, позбиравши ошимки, пополуднали та й знову їсти захотіли. Треба, щоб уже вечір був.

Більшим боязко, а малому байдуже - плаче, просить їсти та маму гукає.

Темно, аж сумно...

І відразу щось розтяло хмару і мовчки нахваляється на когось огняною лозиною.

Тихий задуманий блиск тремтить по темних стінах, на миснику й на іконах.

«Гур-гур...» - торохнуло й покотилось щось над хатою. Дзвенять шибки, посуд на суднику, на воднику у сінях відра.

- Хліба! - тоненько скиглить дитина.

- Цить! - тихо, потайки шепоче йому сестра й пучкою показує у вікно:- Он бозя золотою різкою свариться, каже: ну-ну! ось я тобі дам хліба!

Широко одкриває дитина очиці й затихає.

А кругом знову темно. Тільки дощ сіє й сіє на чиїсь лани.

...В напільне вікно почало видніти. Дивуються діти, думали - вже ніч, а воно знову дніє.

І знову синіє небо, а на йому золоте сонце - сипле скрізь гарячими, блискучими бризками. По шляху біжать жваві струмочки - крутяться, підстрибують, танцюють, весело про щось буркочуть.

Пишається проти сонця гай, увесь у блискучих краплях, як у дорогому намисті. Густішою стіною сплелося жито, що почало вже квітувати - пустило із себе дух свого цвіту.

Поміж його стеблами заясіли волошки, немов посвітились сині лампадки. Зажаріли голівки горицвіту, загула бджола. Високо під небом кигикнула чайка, блиснула срібним крилом.

Битим шляхом скриплять вози, лунає бадьорий гомін - люди вертаються з базару.

Веселий шлях: з одного боку дуби - як стіна, з другого - лавою буйні хліба. Здіймає чоловік шапку на возі, милується божими розкошами.

Із квітника од землянки вибігають на шлях три маленькі, обідрані, бідні примари. Вирядились на шляху, дожидають.

- Дядю, дайте гостинця! - тихо, боязко промовив хлопчик.

- Мовчи! - суворо насварилася на його дівчинка.- Стидно прохати: як похвалюсь мамі, то будеш знати!

І всі замовкли, тільки дивились на проїжджаючих пильними-пильними очима.

Проїхали, не помітили.

За возами, спираючись на костур, тюпає жвавенька бабуся.

Вирівнялись в рядок, склали на грудях руки, дожидають.

- Здрастуйте! - здоровкаються всі до бабусі й, як одно, низенько вклоняються.

Бабуся спинилась.

- Здорові, діточки, а чого ж це ви, голуб’ята, всі такі зелені?

Діти витерли рукавчатами носики й подивились на неї великими смутними очима: мовляв, хто ж його знає.

- Ну, а де ж ваша мама? - питає бабуся, приглядаючись до чорних тенеточок на дітях.

Дівчинка убік показала очима.

- У хуторі - горниці панам прибирають.

Зорять усі на бабусю, чогось сподіваються.

Побідкалась старенька, стала жалувати дітей.

- Гарні, любі діточки... а гостинчика немає, ластів’ята,- не купила.

Почала гладити по голівці хлопчика. Хлопчик приплющив очі й радісно засміявся.

І його! - показав він ручкою на меншенького, що недавно навчився ходити й насилу стояв на тоненьких, як цівки, ноженятах... «Здра... здра...» - крутило воно увесь час голівкою на тоненькій, як мотузок, шиї й щиро приловчалося вклонитись.

Баба пожалувала й того. Далі глянула на старшу дівчинку, що мала розумні й смутні очі, погладила і їй головку. Бліде лице дівчинки спалахнуло, як рожевий ліхтар, а очі засяяли радісним промінням.

Пішла бабуся, а діти веселіше - пострибали під хату.

Посідали, дивляться на сонце, що чогось не хоче сьогодні заходити довго.

А десь за ланами гомонів, затихаючи, грім, немов той суворий тато, що навідався додому, нашумів, обмив своїм дітям залякані та заплакані лиця, обдарував усіх гостинцями й пішов собі, буркотаючи, геть, добрий і суворий, і все зеленіло, цвіло й осміхалося услід йому.

Тільки трійко дітей під землянкою тьмарили красу зеленого куточка, як три прив’ялі квітки, що забули виставити на дощ.

Сріблом підпливає, повіддю вилискує Полісся під місяцем - береги по далинах погубило. Мріють бори за борами, очерети за очеретами, в густий туман сповивані, дрімотами пов’язані, білими снігами глибоко завіяні. По селах заблимали каганці, до перших огнів закували під віконню колядники. І заворушились по темних метрах між берегами, між очеретами та болотами сиві волохаті сни та обмари, захитали тінями й валом повалили на села всі дороги й шляхи переливати чаром.

Край села сумно й самотно визирають із-за гілля високі мури, а на стіні, на мурах, як свічка, сяють проти темряви й мари,- золотяться на місяці ковані квітчасті слова: «Сейте разумное, доброе, вечное...» [22]

І горить, огнем палає на холодному мурі між сонними деревами живая думка, а читають її довгими ночами задумані зорі з далекого неба...

Не чути молодого гомону за мурами: тихо й порожньо там - одні з семінарів поїхали на свята до батьків, деякі пішли на село. В довгому коридорі, між семінарськими опочивальнями бубонить над книжкою «благочестивий» Савка. Не подолавши святкового нуду, він махнув рукою на спочивок і по давньому звичаю вдався в зубрячку.

• Предыдущая
• 27/60
• Следующая