Оповідання - Васильченко Степан Васильевич - Страница 35

• Предыдущая
• 35/60
• Следующая

Не повірив: пішов знайшов-таки когось. Повернувся додому п’яний: козирок на потилиці, сам розхристаний, розкислий.

Сидить коло мене, лупає п’яними очима, слину пускає:

- Ах, Соня! Сонечка моя!.. Що ти робиш зо мною!

Бридкий, поганий же ти, Дувиде, та ще й дуже.

- Ось послухайте, Дувиде, коли ви так любите Соню, чом не хочете вволити її волю - хай би їхала собі, вчилася.

Дувид із острахом глянув на мене.

- Вона, як поїде, зовсім мене забуде, покине - душа моя чує.

- Коли ж силою милим не будете - схаменіться!

- Знаю. Та що ж я вдію, коли не можу. Коли не мені - краще нікому.

- Ех, Дувиде, Дувиде!.. А ще кажете, що душу оддали б за Соню! - починаю його умовляти.- Коли цьому правда, то ви б же їй слова не сказали, коли вона хоче свого щастя шукати! Ну, не миле їй ваше кохання, самі бачите, то сховайте його для себе. Нехай їде, нехай забуде вас, нехай серце ваше буде щеміти за нею раз у раз. Дарма. Не можна ж так, щоб усі вірно кохалися. Вона, може, покохає другого, а ви собі підете в гай та й розважите свою тугу. Кажуть - світ тоді немилий буде - неправда: і тоді гарний буде світ.

Задумався Дувид.

- Не можу я так,- промовив смутно.

- Не можете?

- Я знаю, що я не пара їй. Я собі людина проста, не вчена. Нащо було йти, коли бачила, що я їй не пара? Коли б не знав її - жив би спокійно, а тепер без неї не можу, не хочу... І не пущу, нізащо не пущу! - У п’яних очах загорівся якийсь огник.

- Не схоче жити зо мною - присилую! Ми разом вступили в закон, мусимо вкупі його держати! Вона ж учена - знала, на що йшла... Вона хоче закон ламати, а я не хочу!.. І їй не дозволю. Не хоче по-доброму - приневолю! - Чмихнув носом, поблискує очима. Я слухаю й дивуюсь, звідкіль береться ця упертість у лагідного Дувида.

Далі Дувид тільки чмихав, та дивно одмінялося його лице: уші палахкотіли, аж курились немов, ніздрі роздимались, лице зблідло, в очах стала розгоратись, поблискувати п’яна потьмарена пристрасть. Відразу, не сказавши ні слова, він схопивсь з місця і, плентаючись ногами, всім корпусом рішуче подався до дверей...

Чути було нерівні ступні в залі, потім щось стукнуло, впало.

- Соня!.. Ну, прости, прости мене! - почулось жагуче прохання.

- Одчепись, гадино! - тремтячи від огиди, задзвенів голос Соні.

Швидко зашуміло щось, ляснули десь двері, зачинились.

- Соня! Соня!

З ласки на погрозу переходив голос Дувида. Застукав у двері.

- Со-ня!..

Забриніли тонко шибки, десь ніжно обізвались-зашуміли шклянки.

«Одурів, клятий жид!» Взявши шапку, я зійшов із дому.

Пізно. В кімнатах наполягла на все тиша, якась отруйна, сонлива. Причувається дихання сонних. Вертаюсь у свою кімнату, ступаю боязко, як злодій, мов страшно зробити шум на цьому святі сна. Огню не свічу: одчинив вікно, задивився.

Спати хочеться, а лягати лінь. Та й ніч вабить - тиха, смутна, травнева ніч.

Одшуміла, одгомоніла весна та й стала задумана, одяглася - в дорогу виряджається.

І палкіше обгортає, тихіше шепоче речі, як дівчина на розлучній розмові.

Гомонить крізь сон, буркоче вода, спотикаючись на камені, мов неспокійний подорожній кудись поспішає.

Дрімається. Мов щось причувається.

- Рятуйте! Рятуйте! - вирвався бентежний крик із далекої кімнати.

Сон одлинув, мов хто злив усього холодною водою. Кинувся, стою серед кімнати. Серце тукає, аж болить.

Сни й дрімоти немов аж зашелестіли, ховаючись десь по кутках.

- Рятуйте! Рят...- голос урвався, як чимсь перетятий.- Рятуйте! - в голосі щось жагуче-нетерпляче, вимагає, тягне до себе.

В мене прокидається якась сила і як водою несе на крик.

Ляскають двері, мов вітер влетів у порожні кімнати.

- Що тут таке?.. Що сталося? - гукаю на порозі Сониної кімнати, й чудно оддається мій голос.

В кімнаті - темно. Вікно одчинене, крізь ажурну занавісочку байдужно світить місяць.

Із темного кутка зразу одскакує Дувид, босий, без шапки, блимнув якимись дикими очима й як метіль вистрибнув у вікно.

Чую, як хлипає Соня, кляне.

Нічого не розумію.

- Що тут зчинилось, Софіє Михайлівно?

Соня соромливо напинала щось на голі плечі і крізь плач, з обуренням і з огидою казала тихо й винувато:

- Ах, яка мерзота! Яка гидота!..

Стало ніяково.

- Не спіть, бога ради, сьогодні,- прохає мене,- він сьогодні якийсь божевільний... Він усе може зробити тепер...

Схилились, дивимось у вікно.

Місячно, видно, куняють верби над водою, вода леліє внизу. Швидко побігла тінь униз, пострибала на березі по каміннях, блиснула білим проти місяця.

Шубовсть у воду.

Заіскрились бризки.

- Ой!..- стиха здригнула Соня й міцно схопилась за мою руку, мов намагаючись держати мене. Прикувала очі, дожидає. Чую, як дужче й дужче б’ється в неї серце, а рука все тисне, мов на якусь змову кличе мене без слів.

А внизу уже біжить друга тінь, простягаючи руки.

- Дувид! Дувид! - з страхом, розпачем, з болем кричала стара Сура й летіла до води, як птах; лишаючись іззаду, маяла й тріпалась її одіж.

Минула хвилина.

Із води обізвався до Сури сердитий, а спокійний голос Дувида.

Соня схилила на лутку голову, випустила мою руку й безнадійно заплакала.

Світає. Стомлений ніччю без сну, лагодюсь спати. Застукало щось у двері.

- Ви не спите ще? - чую стурбований і заклопотаний голос Дувида. Здається, що про все недавнє забув він.

- Ні, а що? - підвожусь із неспокоєм од подушки.

- Соня десь ділась!.. Ходімо шукати - прошу вас.

- От нещастя! - одягаюсь нашвидку.

Обдивились двір, шукали над водою, придивлялись, гукали. Зійшло сонце - не знайшли.

Немає день. Немає й другий. Ходить Дувид, зблід. За ним назирці - мати, суха й біла як мармур.

Ходить, стиха умовляє, питає про щось, як хвору дитину.

Боїться, щоб собі не заподіяв чого.

Розпитували, слали телеграму до родичів, у річці шукали - немає й сліду.

- Їй одна дорога, а за нею - десять,- гомоніли люди.

А Давида картало каяття.

- Коли б тільки жива знайшлася!.. Ах, коли б жива!.. Бог з нею: що схоче, те й зроблю... дам їй дозвіл - хай їде, куди хоче... Все уволю: дам їй розлучне писання...

В хаті й на подвір’ї завжди тихо-тихо, смутно. Ходять, як привиди, син і мати, стиха тупає по мостині, пораючись, Христя. Скажеш слово - замирає... І відразу, вертаючись раз до двору, застаю надзвичайний гармидер, крик, галас.

В кімнатах і на подвір’ї метушились жиди мало не з усього міста. Червоні, схвильовані, з чудним блиском в очах, вони махали руками, мов докоряли комусь, сварились, погрожували кудись руками, нахвалялись.

В гурті одзкачається лице Дувида, бліде, задумане. Глянув на мене - як не впізнав. До його товпляться, щось кричать, чогось вимагають.

І одповідає стара Сура - висока, струнка: голос спокійний, проте гострий і міцний як криця. А старі очі надзвичайно одмолоділи, запалавши погордою й гнівом.

Тута ж визирали обличчя декого із селян і міщан.

Один із них - кривий кравець Артем, найближчий наш сусіда - зітхнув і став одходити з гурту до своєї хати.

- Отак,- кивнув він мені на ходу головою,- не буде вже Соні - буде раба божа Катерина! - І крізь навіяний смуток просяяла в його очах тиха радість.

Сонячний день, жаркий, запашний - наостанку травня. В місті - гомін, радісна метушня: «повели вихрещувати жидівку». Міщани, міська інтелігенція, діти - всі весело поспішали до церкви, як на диво, а в церкві палали серед ясної днини свічі й співала півча. Повагом, чудно поблискуючи очима, одправляв священик таїнство: тут на людських очах мала одмінятися душа людини. На всіх обличчях радість і якесь таємне задоволення - це ж нам навіки, без вороття скоряється кров чужинця!.. І очі сяють лагідно, привітно.

Коли після одправи верталась Соня з хрещеними батьками із міської інтелігенції до батющиного дому, я спромігся зазирнути їй в лице. Не вгадати - чи справді почувала вона себе тепер чистою од усякого бруду, чи вабило й турбувало її нове життя, тільки на лиці помітно було глибоку одміну. Ласкаво, щиро гомоніли до неї куми, батюшка, вона привітно осміхалась їм, кивала головою, думаючи якісь свої і радісні, й турботні думи. І сяяло лице далекою, ясною, як небо, усмішкою.

• Предыдущая
• 35/60
• Следующая