Оповідання - Васильченко Степан Васильевич - Страница 43
- Предыдущая
- 43/60
- Следующая
По узенькому переулку кварталу, вимахуючи, як вітряк, руками і спотикаючись на позабивані стовпці, тінню пересувався кошлатий силует.
Коло похилених воріт, що стояли поруч із стареньким будинком, мохом і цвіллю порослим, почорнілим од давнини, із темряви обізвався привітний молодий голос:
- Де ти так довго барився, Авруме?
Волохата постать спинилася і взялася рукою в боки:
- Це ти, Ліє?
В тіні єдиного на увесь переулок наполовину засохлого куща акації сиділа на ослончику в білому святковому вбранні молода жінка.
- Еге! - здивовано промовила вона сміючись.- Да ти п’яний, Авруме?
Аврум Марчик, тихий трудяка-кравець, що в його завжди бадьорий вираз на марному, кволому обличчі, тепер справді скидався на п’яного: його червоні, хоруваті од щоденної праці очі горіли, як підмальовані, уші червоніли свіжими бутонами півоній і горіли, осмішка непереможно розпливалася по обличчю.
- Так, так, Ліє,- промовив він, весело сміючись,- я п’яний, я зовсім п’яний. Дивись - я на ногах не встою! - І він почав хилитатись по дорозі, затинаючи п’яної пісні, якої наслухався колись на ярмарку од селюків:
- Ой ти, шарлатан! За які ж гроші ти напився? - сміялася Лія.
Далі перестала сміятися й промовила серйозно:
- Ну, годі, Авруме, скажи краще, де був,- на мітингу?
- Був на мітингу, говорив промови, і всі кричали і в долоні ляскали: браво, біс, Аврум Марчик! - похвастався Аврум.
- Ти говорив промову? - неймовірно й іронічно перепитала Лія.- Про віщо ж ти міг говорити?
- Я розказав тільки одну маленьку казочку.
- Яку казочку? Про віщо?
- Ось я тобі зараз розкажу.- І Аврум сів поруч.
Весело насвистуючи щось собі під ніс, мимо проходив велетень Косенко, гуляка-коваль. Аврум завжди чогось боявся його - тепер сміливо і розв’язно обізвався до його:
- Добривечір, товаришу!
Велетень, пригнувшись, став приглядатись до Аврума.
- А-а! Аврум Марчик, бідний кравчик! - засміявся він і весело додав: - Здоров, здоров, товаришу!
- Ну, що - чуєш? - просвітлівши, промовив до Лії Аврум, коли висока постать, посвистуючи, як і перше, зникла в тінях.- «Товариш!»
Лія нічого не сказала, зітхнула повними грудьми, і радість теж тихо засяяла на її молодому обличчі.
- Авруме, розкажи, про що там говорили на тому мітингу,- лагідно, з цікавістю почала вона прохати Аврума.
Аврум почав вигадувати жінці якусь казку, що ніби її він казав на мітингу.
Справді ж було воно не так. В дійсності він не міг сказати людям тієї казки. Під час гарячих промов на мітингу, які одна за другою огняним дощем сипалися з трибуни, вона спалахнула у його полум’ям, забила дух, і його вихрем винесло на трибуну. Аврума всі знали в місті, завжди нужденного і завжди бадьорого, всі знали і всі любили за його щирі, хоч і невдалі вигадки. Тепер усі сподівались од його якогось жарту, і одна його постать на трибуні вирвала тоді з натовпу бурю радісного галасу і тріскучих аплодисментів.
- Гляньте, Аврум, Аврум Марчик!
Коли він єдиний раз у своєму життю побачив перед собою море людських голів, безліч уважних очей, які привітно дивилися на його, осміхаючись і покірно, із жадобою дожидаючи од його слова, він почув, що ноги під ним затремтіли, а з очей чогось бризнули сльози, і він замість жарту зміг усього тільки промовити:
- Товариші, я хочу сказати вам одну маленьку казочку: «Жив собі на світі жидок Марчик, бідний кравчик».- Далі, скільки він не напружувався, скільки не махав руками - виходили тільки смішні, покалічені слова, а та казка, що огняним клубком поверталася в його грудях, не виходила.
І через кілька хвилин він заплакав, махнув безнадійно рукою і став, спотикаючись, зіходити з трибуни.
Люди підхопили його на руки, щось, сміючись, кричали йому бадьоре і лагідне, підіймали вгору, тиснули йому дуку, цілувалися з ним.
Тепер по всіх його жилах ніби грали музики. Усе навкруги здавалося новим і химерним, ніби з усього було здійнято велике рядно; увесь світ став йому такий, який тільки бачив він колись давно-давно у сні чи в дитинстві. Дивиться він на місяць - і йому здається, що з того часу, як він хлопчиком лазив з товаришами по верхах яток, він і досі більш ні разу не бачив, щоб місяць світив коли-небудь. Раз у раз вечорами він тільки бачив світ брудного каганчика, що до його шив і латав дівочі кохти, парубочі піджаки та жилетки.
І він казав тепер поважним, авторитетним голосом, як голова сім’ї:
- Подивись, Ліє, це нарочито для такої великої радощі бог послав нам сьогодня місяць!
Лія засміялась:
- Місяць, Авруме, і вчора світив, ще більший, ще повніший.
Аврум хотів було сперечатися, та Лія рішуче завірила його, що місяць сьогодня повинен світити незалежно од людської радощі, і Аврум, зітхнувши, змовк.
Десь за жидівським кварталом, де хмарою здіймався до неба зелений панський парк, срібними крем’яхами розсипався соловей.
І казав Аврум, прислухаючись до його співу:
- Ти чуєш, Ліє, пташка - і та радіє волі!
Лія обгорнула його рукою за шию і почала пестити, як мати, і жаліти:
- Бідний ти мій кравчик, Аврум Марчик! За тією працею тяжкою, каторжною це ж ти не бачив, як сонечко світить, як сади розцвітають, як у небі зорі сяють; це ж ти не чув, як пташки співають!
Аврумові од цього не робилося журно: він пильно слухав солов’я.
Прислухався він до його щебетання з цікавістю, приплющивши одно око, і йому здавалося, що він чує чиюсь жартовливу, веселу мову десь за дверима, звідки тільки чути голос, а слів не можна розібрати. Далі йому здалося, що то іменно до його крізь двері шабарчить жартовлива пташина, чимось дражниться, сміється.
- Що він говорить? Ось послухай, Ліє! - сміючись, казав він жінці. І вони обоє заслухались, і змовкли.
Аврум помалу почав розуміти щебетання солов’їне: «Не сказати тобі, Авруме, людям тієї казки,- щебетала лукава пташка,- та цій біді можна запобігти...»
«Як?»
«А ось як... Коли б замість твоєї доні Розочки та був синок - Мойша. Він би виріс великий, навчився б по книгах і сказав би твою казку усім людям. Коли ж у тебе дочка Роза, а не синок Мойша!»
Замовкла пташка, а потім знову починає стиха, улесливо та хитро:
«Та й це не біда, Авруме! Хочеш, я тобі щось пораджу!»
«Що?»
«А ось що!»
А далі, ніби жартовлива дівчина-угара, соромливо закрившись хусткою:
«Ох! Тьох! Ха-ха-ха!» - і зайшлася придушеним сміхом.
Тепло стало на душі в Аврума; він прихилив до себе голову Лії, хитро перекосив око, що завжди він робив тоді, коли мав на думці жарти, і нишком почав їй шепотіти на ухо.
Лія спершу уважно слухала його, далі швидко одхилила од його лице, і воно одразу спалахнуло, як досвітня зоряниця:
- Безстиднику, а годувати чим будеш? - взявши його за ухо, тихо одказала вона.
- Тепер у світі буде жити вільно, усім буде легко, радісно.
- Ні, ні,- соромливо і серйозно казала Лія,- одно маємо, то й буде з нас того клопоту.
- Коли ж то дівчинка, а нам треба хлопчика,- гаряче доводив Аврум.- Він буде щасливий, розумний, він буде учений, його виберуть люди і пошлють за депутата, і він буде говорити людям гаряче слово про те, що таке воля.
Лія слухала його мовчки, затулившись рукою, потім загорілася, як квітка, і в її очах, перемагаючи одне одного, загоралися то жартовлива рішучість, то боязка осторога, а обличчя її все горіло і розгоралося, як перед зіходом сонця на поранні тло ясного неба.
І довго чути було тієї ночі серед тиші сну їх тиху розмову і боязкий сміх. Здавалося, двоє таємних змовців радилися святкової ночі на завтра впорядити ще більше свято, з якого здивуються і звеселяться усі люди.
Місяць дослухався й дослухався їхньої мови, здіймався все вище над ними, дедалі все мінився і блід, ніби чув щось недобре, чому зарадити не міг...
- Предыдущая
- 43/60
- Следующая
