Оповідання - Васильченко Степан Васильевич - Страница 54

• Предыдущая
• 54/60
• Следующая

Довго ще гаморила ліщина, вичитуючи Якову науку. Лаяла, глумилася. Гунява луна, як та недоріка людська неслава, деревляними словами одгукувала з усіх боків чужі олова, перекривляла, реготалася. Тільки одійшовши геть од ліщини, Яків став збирати докупи думки: «Що таке трапилося? Звідки це? Нащо? Може, якась помилка?..»

Швидко вийняв лист Наталі і став приглядатися до знакомих літер, що донедавна були такі лагідні, такі любі...

Почав нашвидку перечитувати, і раптово літери здалися за такі зрадливі, за такі лукаві, ніби то були маленькі гадючки, що поспліталися в ланцюжки.

Звіяло усього холодком, сполоснули гарячі хвилі образи, сорому, жалю... Одна гарячіше другої. Далі вставав огнистий звір - гнів.

«Добре ж!.. Ну добре ж!..» - шепотів він сам до себе, кидаючи навкруги погляди, ніби поблизу видивляючись чогось важкого, міцного. Повернувся і посварився кулаком туди, де на горі біліли під тополями гордовиті будинки: «Заждіть...»

З раннього рання до нічної тіні гуркотить в економії, кипить, мов у казані,- починалася молотьба. Третій тиждень уже лежить стара княгиня в недузі - все господарювання передала до рук Наталі. Наталя знову вернула собі княгинину ласку. Поназдивилися люди, як почала молода панна турляти усіма в економії - і робітниками, і прикажчиками, і всією домовою челяддю. Економ змарнів, як земля, схуд, зігнувся: бігає завжди, аж пріє.

«Ця навчить, як треба господарювати! - казали в економії.- В цієї і трісочки не пропаде марно... І де воно видралося тут отаке зілля».

Над Яковом спершу, було, глузували, після того ж, як він із того сорому вимандрував кудись із села, стали жаліти, казали: ізвела, катівка, парубка з розуму та й гадки не має, а йому, сіромі, тільки того й шляху, що світ за очі.

Проте ніхто того не бачить і не знає, чого ото сумна панна сновига по саду і побіля саду щоночі, як узоріє у небі, кого дожидає...

Ходить Наталя в саду, пішла по ліщині, у березняк навідалась, всі затінки, де колись у парі сиділи, обіходила.

Мала йти до річки, на перелазі опинилась: визирають за садом високі стоги зеленої пашні, як мури, поруч із ними сумують у зірній синяві гостроверхі дахи старовинних комор і стаєнь. А в саду поміж деревами світять боками рівні покоси сухого сіна, над ними посхилялися пругами віти, мов добірним намистом унизані дохожалою садовиною... Скрізь сон налягає. Стиха-стиха, порідко, щоб кого не розбудити, вистукує тільки у клепачку десь, ходячи по економії сторож.

Внизу у воді, мов діти на орелях, [27] гойдаються на хвилі маленькі зорі.

Задивилася Наталя, загадалася...

Тінь...

Наталя вирівнялась, тремтячим голосом:

- Хто тут? - Придивилась, вхопилась за серце: - Яша - ти?..

Висока, струнка тінь у чорному плащі... низько на очі на­сунутий капелюх... знезнанки спинилась, далі швидко по­ве­рнулась, рвонулась далі.

- Яша, куди ж ти? Господи... Яша...

Яків знову спинився, стояв як німий.

Наталя придивилась до обличчя Якова і замовкла.

Яків стояв білий, очі горіли, як у п’яного.

- Слухай сюди, Наталю,- схвильованим, урочистим голосом промовив Яків,- я випустив крилаті дракони, і вони знищать прокляте гніздо старої яги. Ти будеш на волі...

- Що таке сталося, Яша, я не врозумію тебе? - спитала вона, здивована і занепокоєна...- Які дракони? Яке...

І відразу змовкла: одежа на Якові, його обличчя чогось стало виявлятися, прояснятись. Червоними виблисками світилися у його над головою листочки з дикого терену, кущ вияснявся, мов на світанку.

Мов хто сіпнув Наталю за поли - повернулася назад...

- Ой! Ой!..- коротко крикнула вона... Острах замер у неї в очах. Високо піднімаючи темряву над садом, із стогів і ожеретів вихвачувався вгору, як казковий звір, крилатий огонь, кидав полум’я кудись під небо, мов переборну корогов... Стиха, сполохано, далі дужче і дужче, і незабаром гудом загув вітер; здіймалась тріскотнява. Все дерево в саду, здалось, ожило, мов сліпими очима замиготіло листям, жахно замахало гілля, мов руками.

- Що ти зробив? Що це задумав? - Важко дихала, позирала на огонь, і в її очах крізь острах проглядало щось незнакоме Якову, чуже, гостре.

Огонь шулікою перелітав на стайні і комори, розливався, як море. Мов панським гнівом - огневими вилисками заяскрились темні вікна будинків. Десь калатав у клепачку, скілько було сили, сторож. Щось закричало на сполох.

У Наталі роздулись несподівано ніздрі, в очах промайнуло щось хиже.

Раптово вхопила обіруч Якова за шию, пригорнула, притиснула до грудей, закричала кілько було сили:

- Рятуйте! Рятуйте!..

- Наталю, Наталю, та заспокойся ж,- тіпав нею, не розуміючи, Яків.

Вона одвертала од його своє лице і не переставала кричати.

І раптово Яків почув, як сильно, вороже б’ється її серце, одчув у себе на шиї ворога лютого, немилосердного. Все стало ясно.

- Ага! Ось як! - погрізливо промовив Яків.

Вхопив і почав розривати її руки, що зчепилися коло його шиї, як залізні обценьки.

Почалася боротьба, дика, запам’ятлива, захоплена.

Яків білі руки її ламав і крутив, затуляв їй рот, тільки виривався з її обіймів, вона знову кидалася на його, як львиця, хапала за шию, за стан чіплялась:

- Сюди! Рятуйте! Сюди!..

Хтось зовсім незнакомий, чужий, за Наталю дужчий, здавалося, змагався з ним: коса розсипалася по спині, очі горіли. Задихалась...

Ставало видніше і видніше, як удень.

Так же, як удень, одживав людський гомін. Наближалося тупотіння кількох пар ніг.

- Сюди! - гукав уже хрипкий голос.

А внизу поміж берегів бавиться блискучим, золотим темна хвиля. Грає, бавиться, навіки прощається:

«Прощайте...щайте... прощав-айте...»

В камері тихо, парко. З усіх кутків чути дихання сонних. Розкидавшись і розкрившись, спить на своєму матраці Петруня... Уші у його в сонного горять, роздуваються ніздрі. Дихання часом починає частіти, і він зо сну шепоче гарячими губами якісь слова. Всі сплять, часом зо сну блудячи словами. Не спиться тільки одному отаманові неволі, Кошовому, ходить, тихо-тихенько бринить кайданами, думає щось.

Крізь грати видко блакитну глибінь. Туди кинув хтось жмут білоперих хмарин, мов оберемок весняного цвіту та рясту. Місяць позолочує їх, перев’язує срібними стрічками, і чаром подихує через грати цвітнівка ніч. Петруні сниться сон. Сниться, мов справді діється...

Петруня сидить у Наталиній опочивальні, тільки якась вона тепер не та; дивні, невидані квітки з химерним листом, і сонце б’є у вічі, аж сліпить. Жарке, огняне сонце.

У намистах, у стрічках, як була колись на зелених святах, стоїть вона перед ним запишна, горда, суворо вичитує йому:

- Хіба ж ти не чув, Петруню,- теж почала Петрунею взивати,- хіба ти не знаєш, що я вже засватана, чужа... Тобі вже я, Петруню, ніколи, ніколи не буду!

У Петруні холоне серце - правду почуває.

- То оце вже всьому між нами край? Всьому? - з тоскою запитує він.

Наталя пильно дивиться йому у вічі:

- Слухай, Петруню: поки у небі місяць, поки світу-сонця, на всі віки і правіки - тобі я не буду! До останнього знаку! Так мені мама казали, так і я кажу.

Сказала, мов ножем одтяла. Така тоска, такий одчай стискає Петруні груди - волосся на собі рвав би.

І відразу забилося серце, спалахнуло щось сміливе і радісне:

- Неправда! Все це - одні чари.

Він сміливо, жагуче бере її в обійми.

І стає диво: чари відразу гинуть... «Ой, Петруню... не треба! Ой намисто порвеш!..» Наталя горить, і тремтить, і вже сама пригортається до його...

Кашлянув за дверима дозорець, струснув в’язкою ключів. В Петруні очі розплющуються: мов крізь сітку на очах, бачить він поміж деревом лупані знакомі стіни камери... блищить десь кіптявий каганчик... либонь, під трояндовим кущем... Крізь виноград визирають грати.

• Предыдущая
• 54/60
• Следующая