Широкий шлях - Васильченко Степан Васильевич - Страница 12
- Предыдущая
- 12/12
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
12
Примарилось, як темного вечора зiходить над селом золота зоря...
Хтось шепоче.
- Це твоя... а ти, дурний, хотiв...
Натовпом плинули думки.
Пригадалось малярство, мрiї, i з нутра стала пiдiйматись якась могуча, мiцна сила, що прагне боротьби... та гаряча, таємна, невиразна надiя, що з нього щось вийде... мусить вийти... "Тарасе, що це тобi прийшло в голову... Тебе ж на щось буде треба!" I Шевченковi стає соромно сестри, Оксани, себе самого... i вiн починає виправдовуватись: "Та то я так тiльки, спробувати, як воно..."
Сонце пригрiло, поцiлувало хлопця. Засмiявся... Вiн сiв на перила гребельки i заплакав.
"Важко жити, а як же хочеться жить..."
1938
12
- Предыдущая
- 12/12
