Суєта - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/17
• Следующая

Входить Акіла.

Ті ж і Акіла.

Михайло. А, Акіла Акілович, як я рад, що ви прийшли! Поможете нам? Я чув від директора, Федора Івановича, що ви настоящий метр-д-отель!

Акіла. Можу! Ха, ха! На щот закусок можу! Порядок тож... чай... єрунда! Наталія Петровна не буде турбуватись.

Михайло. Спасибі вам, спасибі. Сідайте поки-що, покуріть: може, ґазету почитаєте?

Акіла. Не варт, єрунда!

Входить Тарабанов, одягнений у поношений жакет, у кальошах - одна глибока, друга мілка, - і в білому колпакові.

Ті ж і Тарабанов.

Тарабанов. Здравія желаю, ваше пре­восходительство! Явивсь по вашому приказу.

Михайло. Це повар, Наташа.

Тарабанов Служив у барона Корфа! Акіла Акілович зна мене... рекомендуйте.

Акіла. Тверезий - зверх-повар, п’яний - єрунда.

Тарабанов. Сьогодні чист, як хрусталь!

Михайло. Побачимо; у нас є й кухарка хороша. Так ти йди, брат, на кухню й роздивись на провізію.

Тарабанов. Я з кухні ретирувався, ваше превосходительство!

Михайло. Чого так?

Тарабанов. Кухарка войну об’явила: Паша бунт піднімає і, поставивши перед плитою неприступну барикаду - помийницю й вели­чезний віхоть, страща мене облить помиями, коли осмілюся почати приступ до плити!

Михайло. Що вона, з ума зійшла?

Тарабанов. Ревность, ваше превосходи­тельство.

Михайло. Яка ревность?

Тарабанов. Ревнує мене до плитй!

Акіла. От єрунда!

Михайло. Акіла Акілович! Будь ласка, помиріть їх там!...

Акіла. Борис! А ти тверезий?

Тарабанов. Як рекрут на часах!

Акіла. брунду мелеш! Ходім! (Вийшов.)

Тарабанов. Главне діло, Паша в воінственном азарті, як воєвода Пальмерстон.

Виходить.

Наташа й Михайло, потім Ваня.

Наташа. А повар, знаєш, босячок; я люблю босячків, вони тепер у моді. Ну і злюка ж Паша! Що їй мішає повар?

Михайло. Очевидно, соревнованіє! Акіла їх помирить. (Входить Ваня.) А що, Ваня?

Ваня. Ґенерал питають, чи вже підшили червону підкладку під тужурку?

Наташа. Скажіть, скоро буде готова! Тільки, Ваня, голубчик, підкладка буде не червона, а зелена. Татко сліпий, йому все-одно, а ви не промовтесь!

Ваня. І мені все одно!

Наташа. Так ідіть і скажіть, що скоро буде готова; тільки не промовтесь.

Ваня. Будьте певні. (Вийшов.)

Михайло. Що ти зробила, Наташа?

Наташа. А що?

Михайло. Ну, як же таки можна, взяла й підшила тужурку ґенерал-майора зеленою підкладкою! Червону треба.

Наташа. Я знаю, милий! Тільки чер­вону треба було купити, а в нас грошей нема: все ззів сьогоднішній вечір; так я взяла свою зелену шерстяну юбку, попорола, і Дарина підшила зелену підкладку.

Михайло. Неприятно... і навіть жаль обманювати старого.

Наташа. Ну, от! Татко не бачить, ніхто йому не скаже, і він буде задоволений. А ска­зати таткові, що в нас грошей нема - гірше, і він не повірить, бо лічить тебе багатим! Ну, і неприятно, знаєш, признатися...

Михайло. Та воно так... Тільки... якось... А!... Було б хоч пораятись, може б я взяв матеріял у Івана Дмитровича в борг... (Входить Даша й несе сіру тужурку з ґенеральськими погонами й зеленою підкладкою.) Ну, хоч погони ґенеральські.

Наташа. Де татко сам купив раньше.

Ті ж і Дарина, потім ґенерал.

Наташа. Глядіть же, Дарино, не про­мовтесь, що підкладка зелена, а не червона.

Дарина. Та їм, дорога моя пані, все-одно: чи червоне, чи зелене! Сказано - чоловік темний.

Входить ґенерал. Ваня його веде.

Генерал. Ну, готово?

Дарина. Готово, ваше превосходительство! (Наташа цілує його в щоку, ґенерал гладить її по голові.)

Генерал. Наташенька! (Михайло цілує його у щоку, ґенерал гладить по голові.) Миша! Здоров, брат! Здоров - підґенерал! Ха, ха, ха! Ну, Дарино, давай надінем ґенеральську тужурку! (Скида халат.) І халат підіб’єм ґенеральською підкладкою. Подають тужурку й помагають надіти.

Надівши тужурку, одвернув полу, погладив рукою, потім погладив лацкани і, взявши рукою погони: Чую під рукою, що погони ґенеральські, а от підкладку. (Знову одвертає полу і гладить.) Не розберу!... Червона?

Наташа. Червона, татку!

Ґенерал. Сліпий! Не бачу! Ох, яка тяжка потеря!... От сьогодні будуть гості вінтити, а я не можу! Уміщаю, брат, за картами!... Ну, що ж, прийду, хоч посиджу, послухаю, як другі: (передражнює), дві піки... три піки... три черви... малий шлем у бубнах... Ха, ха, ха! Люблю, коли гра туго намотується на нервовий вал... Температура піднімається, нерви настроєні по високому камертону... Ху! Жарко! Брат, Федор Іванович, бере прикупку... Заліз - прикупка ні к чорту!... Судорога пройшла по виду... Переводить дух, оддувається! Ха, ха, ха! Тепер не дай Бог бути партнером Федора: всі помилки - на нього! Грім і блискавка.

Наташа. Я навіть боюся за дядю Федора: гарячиться, кричить, кашляє, аж синіє, і знову кричить! Здається, от-от буде параліч!

Ґенерал. A-а! Грім і блискавка!

Наташа. І увесь грім за три копійки. (Михайло сміється.)

Ґенерал. A-а! Ха! Три копійки! Нe в тім річ! Тут умственна еквілібристика: чоло­вік дума, ріша, розріша, кипить, і раптом - тарах! Не той ход - без однії!... Тарах - без двох! Нерви витягнулись, одна помилка повела за собою другу, третю, все вверх но­гами ! Ну, й баталія! Тут життя... а... а...! Ха, ха, ха! Люблю! Ну, поки проб’ють бара­бани й закипить на зеленім полі бой смерт­ний, - ходім, Ваня, дочитувати ,,Розвідчика“.

Бере Баню за руку й ідуть.

Михайло й Наташа, потім Акіла.

Михайло. Як жаль татка! Скілько в нього енерґії! Ще б служити, повишатись,- і на-тобі таке нещастя: сліпота!

Наташа. Це в нас у роду. Дід мій, теж ґенерал, осліп під старість... А що, Миша, коли я осліпну? Боже мій! Як страшно! (Починає плакати.) Я... я... стара... зморщена і сліпа, нікому непотрібна... Миша, ти мене покинеш, а татка вже не буде... Ох, ох! Як біля серця здавило.

Михайло. Наташа, мила моя, годі! Охота мучити себе нікому невідомою будущиною! Коли там що буде, та ще й чи буде, а ти зараз псуєш свої ясні очі! Від сліз очі теряють ясність, яскравість і красу...

Наташа, витирає очі. - Невже?

Михайло. Ну, як же можна: гості й ти заплакана! Скажуть, що ми сварились, що я тебе бив; мало чого не видумає баронеса: вона з павутини вірьовку сплете!

Наташа. Не буду, не буду! Побіжу, при­пудрюся.

Вибігає, з других дверей виходить Акіла.

Михайло й Акіла.

Михайло. Ну, що, все благополучно?

Акіла. Єрунда! Помирив! Випили по чарці й помирились. Тепер весело принялись за роботу; самовар я велів ставити; тепер озна­йомлюсь із бухветною силою, з закусками, і треба сприготовити десерт!

Михайло, у двері - Дарино!

Входить Дарина й подає письмо.

Дарина. Почталіон приніс.

Михайло. Так от, Дарино, покажіть Акілі Акіловичеві бухвет, закуски, десерт... я ж уже до цього не мішаюсь: коли, що й як подати, - це ваше діло, Акіла Акілович!

• Предыдущая
• 14/17
• Следующая