Хазяїн - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/18
• Следующая

Феноген, а по­тiм Ма­юфес.

Феноген. Ая та­ки уга­дав: цей го­лод­ра­нець сва­та на­шу Со­ню. Нi, брат, не в тi взув­ся.

Входе Ма­юфес.

Маюфес. Здо­ро­венькi бу­ли!

Феноген. А, Гри­го­рiй Мой­сєйо­вич.

Чоломкаються.

Маюфес. Що це у вас з iме­нин так ра­но гос­тi розїжджа­ються, чи не дiз­на­ли­ся про дi­ло?

Феноген. Яке дi­ло?

Маюфес. Я ж вам пи­сав, що Пет­ро Тимофійович в ост­ро­зi, а те­пер слi­до­ва­тель по важ­ним дi­лам по­са­див у ост­рог та­ких ха­зяїнiв, як Зен­де­ле­вич i Пет­рен­ко!

Феноген. Ой, i Пет­рен­ка по­са­див?

Маюфес. По­ло­жим. Пет­рен­ко дав двiс­тi ти­сяч за­ло­гу, а Зен­де­ле­вич си­дить. Я ду­маю, що до­бе­руться i до Те­рентiя Гав­ри­ло­ви­ча.

Феноген. А ха­зяїн же при чiм?

Маюфес. Два­над­цять ти­сяч овець взяв­ся схо­вать вiд кре­ди­то­рiв.

Феноген. А хто ж це до­ка­же? Ку­пив.

Маюфес. Ну, ко­ли ме­нi зап­ла­тять, я мо­жу мов­чать, але гро­шi за про­да­нi вiв­цi по кни­гам Ми­хай­ло­ва не по­ка­за­нi, - тре­ба зап­ла­тить шiст­де­сят-сiм­де­сят ти­сяч!

Феноген. Зап­ла­тить - i край.

Маюфес. А по­ки там що - по­га­но. Як­би дру­гий слi­до­ва­тель, а то, страш­ний чо­ло­вiк… Вiн хо­че всiх за­ля­кать; по­ки зап­ла­тить, по­ки все ви­явиться - по­жа­луй­те в ост­рог.

Феноген. От то­бi й маєш! Нев­же ж Те­рен­тiя Гав­ри­ло­ви­ча мо­жуть у ост­рог?

Маюфес. Мо­жуть. По­га­не дi­ло. Я приїхав нав­мис­не по­ба­ла­кать. А де ж Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич?

Феноген. Поїхав ко­пи ог­ля­дать. А на­ше дi­ло як?

Маюфес. Да­вай­те роз­пис­ку, що в слу­чае по­куп­ки iмєнiя ви ме­нi пла­ти­те п'ятсот руб­лiв, i я вас по­ве­зу в iмєнiє. Ай iмєнiє, ай iмєнiє! Ето што-нi­будь осо­бен­но­го!

Вбiгає Па­ру­бок.

Парубок, Фе­но­ген i Ма­юфес, а по­тiм Ма­рiя Іванівна i Со­ня.

Парубок. Фе­но­ген Пет­ро­вич, не­щас­тя!

Феноген. Що там та­ке, хто-не­будь по­вi­сив­ся зно­ву?

Парубок. Ха­зяїн про­бi кри­чать. Упа­ли i не мо­жуть пiд­ня­тись. По­бi­жу ря­ту­вать.

Феноген. На ки­лим! Бе­рiть тi но­сил­ки, що гнiй ви­но­сять з ко­нюш­нi, i бi­гом ту­ди, я за­раз.

Парубок вий­шов.

(У две­рi.) Ма­рiя Іванівна, Со­фiя Терентіївна! (До Ма­юфе­са.) Зай­дiть, будь лас­ка, у кон­то­ру, я вас пок­ли­чу.

Маюфес. Мож­на. (Пi­шов.)

Феноген. О гос­по­ди, що за фе­ральний день!

Входять Ма­рiя Іванівна i Со­фiя Терентіївна.

Марiя Іванівна. Що тут ста­лось?

Соня. Де та­то?

Феноген. Поїха­ли ко­пи ог­ля­дать та на ца­ри­нi, ка­жуть, упа­ли, не мо­жуть встать. Лю­де по­бiг­ли вже ту­ди, а я за­раз пос­лав но­сил­ки и сам пi­ду.

Марiя Іванівна. О гос­по­ди, що це та­ке?

Соня (до Фе­но­ге­на). Мер­щiй iдiть i ви до тат­ка!

Феноген пi­шов, i Ма­рiя Іванівна за ним.

Треба за­раз у го­род пос­лать за лi­ка­рем. Мо­же, но­гу зла­мав. На­пи­шу Iва­ну Ми­ко­лай­ови­чу за­пис­ку, щоб за­раз лi­кар приїхав. (У две­рi.) Миш­ка! Ска­жи, щоб зап­ряг­ли ша­ра­бан.

Входе Ма­рiя Іванівна.

Марiя Іванівна. Не вид­но!.. О гос­по­ди! Що з ним тра­пи­лось, хоч би до­вi­да­тись… Що ти там, до­ню, пи­шеш?

Соня. Пос­лать тре­ба за лi­ка­рем, а по­ки ви­явиться, що там, та по­ки ко­нi зап­ря­жуть, за­пис­ка бу­де го­то­ва; тут кож­на хви­ли­на до­ро­га, мо­же, пе­ре­лом, не­хай бог бо­ро­нить.

Входе Фе­но­ген.

Ну, що?

Феноген. Не­суть. Стог­нуть тяж­ко!

Марiя Іванівна. Що з ним, що? Не чув?

Феноген. Во­ни поїха­ли по­лю­бо­ва­тись на ко­пи i отут, за­раз за ро­вом, по­ба­чи­ли бi­ля кiп чиїхсь гу­сей, що сми­ка­ли ко­пу; пруд­ко пiд'їха­ли до гу­сей, схо­пи­лись з бi­гун­кiв i пог­на­ли­ся за гусьми, та спiтк­ну­лись че­рез рит­ви­ну i сильно упа­ли.

Чуть сто­гiн: "Ой, ой!"

Соня (до Фе­но­ге­на). На­те за­пис­ку, за­раз за лi­ка­рем. Фе­но­ген вий­шов. Вхо­дить Пу­зир, опи­ра­ючись на двох ро­бiт­ни­кiв.

Пузир, Ма­рiя Іванівна i Со­ня, а по­тiм Фе­но­ген. Ма­рiя Іванівна i Со­ня по­ма­га­ють Пу­зи­ре­вi.

Пузир. Ой, ой! Ти­хо! Ой! Ма­буть, щось все­ре­ди­нi пор­ва­лось. Ой, ой! Як дих­ну, не­на­че но­жем рi­же по жи­во­ту, ой!!

Соня. Я по­си­лаю за­раз за лi­ка­рем, та­ту!

Пузир. Не тре­ба. Фельша­ра кра­ще… Ой… фельша­ра, лi­ка­ря не тре­ба.

Садять на ди­ван. Вхо­де Фе­но­ген. До Со­нi ти­хо: "Пос­лав". Ро­бiт­ни­ки вий­шли.

Феноген, ой! Я ба­чив, що у двiр їхав Ма­юфес, де вiн?

Феноген. Тут.

Пузир. По­са­ди­ли?

Феноген. Не пи­тав.

Пузир. Пок­лич… Пок­ли… ой! Пок­лич!

Феноген. Хоч од­по­чиньте.

Соня. Та­точ­ку, не­хай по­тiм, вам важ­ко го­во­рить.

Пузир. Пок­лич!

Феноген (iде). Що йо­го ро­бить? Гри­го­рiй Мойсейович ще гiр­ше розт­ри­во­же… Тре­ба са­мо­му ска­зать. (Вер­тає­ть­ся.)

Пузир (че­рез сльози). Чо­го ж не йдеш? Не муч, клич!

Феноген (про се­бе). Що бу­де, то бу­де - од­на­ко­во, ска­жу… Та я сам все знаю!

Пузир. Го­во­ри… По­са­ди­ли?

Феноген. По­са­ди­ли!

Пузир. О-о-о!

Марiя Іванівна. Бо­же мiй! Що з то­бою?

Пузир. Ох, по­га­но!

Завiса.

Кiмната та ж.

Соня, Фе­нo­ген, Ма­рiя Іванівна i Пу­зир.

Соня (одчи­нив­ши обид­вi по­ло­ви­ни две­рей, стоїть на по­ро­зi. Пiс­ля па­узи). По­ма­лу, по­ма­лу…

Марiя Іванівна i Фе­но­ген ве­дуть Пу­зи­ря пiд ру­ки i са­дов­лять у крiс­ло, об­ло­жив­ши по­душ­ка­ми.

Таточку, го­луб­чи­ку, кра­ще б ви ле­жа­ли. Лi­кар го­во­рив, що вам пот­рi­бен спо­кiй, щоб вас нi­що анi кра­пельки не три­во­жи­ло!

Пузир. Ха­зяй­ст­во, доч­ко, не мож­на ле­жать.

Соня. Здо­ров'я до­рож­че ха­зяй­ст­ва.

Пузир. Ме­нi лег­ше.

Соня. То й доб­ре, а як розт­ри­во­жи­те се­бе дi­ла­ми, то зно­ву бу­де гiр­ше.

Пузир. По­ки не зроб­лю всiх роз­по­ряд­кiв по ха­зяй­ст­ву, то ще гiр­ше три­во­жусь… Я не дов­го… По­ба­ла­каю об важ­нiм дi­лi i ля­жу. До­ню! На­пи­ши Пет­ру Пет­ро­ви­чу, щоб приїхав. Вiн сер­диться на ме­не, а ти на­пи­ши: при смер­тi, хо­че по­ми­риться.

Соня. Я вже, та­ту, на­пи­са­ла.

Пузир. Хi­ба ти ду­маєш, що я справ­дi пом­ру?

Марiя Іванівна. Гос­подь з то­бою… Нiх­то не ду­має. Що ж з на­ми, си­ро­та­ми, ста­неться, а з ха­зяй­ст­вом? Кра­ще не­хай я пом­ру.

Пузир. Го­дi, ста­ра! Я так спи­тав. Я й сам знаю, що не вмру. Ра­но ще, ра­но - ха­зяй­ст­во не пус­кає.

Соня. Я, та­ту, i са­ма нi­чо­го та­ко­го не ду­ма­ла, а прос­то до­га­да­лась, що вам би хо­тi­лось ба­чи­тись з Пет­ром Пет­ро­ви­чем, i на­пи­са­ла.

Пузир. Iди сю­ди.

Соня пiд­хо­дить. Пу­зир гла­дить її по го­ло­вi.

Розумна го­лов­ка. Я не вмру, не бiй­те­ся - чо­го я бу­ду уми­рать? Завт­ра або пiс­ля­завт­ра поїду з Фе­но­ге­ном вiв­цi ку­по­вать… Фе­но­ген! Пок­лич Ма­юфе­са.

Феноген вий­шов.

Капосна хво­ро­ба при­ча­ли­ла ме­не до лiж­ка, а те­пер кор­мiв не­ма, мож­на ку­пить по сiм­де­сят п'ять ко­пiй­ок… вiв­цю… ох…

Марiя Іванівна. Бог з ни­ми, ста­рий, з ти­ми вiв­ця­ми!

Пузир. Що ти тя­миш! Фе­но­ген ку­пив три ти­ся­чi по кар­бо­ван­цю, а Курт­ца й до­сi не­ма… Во­ни пе­реп­ла­чу­ють… Я б ку­пив по сiм­де­сят п'ять ко­пiй­ок!

• Предыдущая
• 14/18
• Следующая