Дай серцю волю, заведе у неволю - Кропивницький Марко Лукич - Страница 14

• Предыдущая
• 14/15
• Следующая

Ой-ой-ой, кля­те ко­лін­ко, як за­пек­ло!

Микита за­ри­дав і влав на ла­ву.

Завіса

В тій же хаті. Ми­ки­та ле­жить на печі, зо­дяг­не­ний в чис­ту со­роч­ку; Се­мен спить біля сто­лу, на лаві; Одар­ка на по­лу; Іван долі, біля печі, на со­ломі. Ніч. Ха­ту де­ко­ли освічує промінь міся­ця.

Микита (зітхає і стог­не; скільки разів підво­дить го­ло­ву і ніби прис­лу­хається, мов­чить. Че­рез ве­ли­ку хви­ли­ну підво­диться). Пос­ну­ли!… Во­ни щас­ливі, їх до­ля сміється, їх до­ля дбає; а я, мов прок­ля­тий, мов матір'ю проп­ла­ка­ний, ні на хви­ли­ну не зас­по­кою сво­го за­мор­до­ва­но­го сер­ця!… Втек­ти звідціль, втек­ти як­най­скоріше!… Завт­ра… За очі звідціль! Щас­ливі!… За віщо ж їм су­ди­ло­ся те щас­тя? Де ж моє щас­тя, де ж мої си­ли? Стра­тив я їх, блу­ка­ючи в сте­пах безк­раїх, в бай­ра­ках тем­них!… У тім, що ми­ну­ло, бу­ли си­ли, ми­готіло й щас­тя… Щас­тя? Чи знав же я йо­го? Чи був я ко­ли щас­ли­вий? Ні, ні!… Я знав го­ре, од­не го­ре!… А втім, що бу­де, окрім кри­ва­вих сліз, окрім безк­рай­ого страш­но­го го­ря, нічо­го не вид­ко!… І не прис­пиш йо­го, то­го го­ря, не пе­реб­ре­деш йо­го!… Не­ма у ме­не ні батька, ні неньки… Од­ну ду­шу рідну - і сер­це моє, мо­же, спо­чи­ло б… Не­ма ні бра­та, ні сест­ри! Страш­но, страш­но! Один, один, як би­лин­ка на голім полі! Всьому ми­рові світ сон­ця на­дає надію, а мені во­но ніби сліпить очі, гноїть мою ду­шу… Нас­та­не день - я йо­го кле­ну, а ніччю нуд­жусь, чо­му не світає!… Все в мені по­ла­ма­не, все пош­ма­то­ва­не!… (Мов­чить. Дов­го стог­не, а далі знов встає). Огид­но, ос­то­гиділо мені моє жит­тя. Та не маю си­ли вко­ро­та­ти собі віку! А навіщо жить? Зад­ля ко­го?… (За­ду­мав­ся). Ох, не­не ж моя рідне­сенька, на­що ти ме­не по­ро­ди­ла? Кра­ще б бу­ло ме­не ма­леньким уто­пи­ти, струїти, ніж маю я без спо­чив­ку страж­да­ти!… Ку­ди ж я те­пер подінусь? До ко­го при­хи­люсь? (За­мовк). Де я? Ні, це сок. Як во­но так ста­ло­ся, що я при­хи­лив­ся до бла­ган­ня мо­го во­ро­га?… Я у Се­ме­на в хаті? Ні, я сплю! Щоб я ба­чив Одар­ку, ба­чив Се­ме­на, Іва­на… і сер­це мов­чить?! Ні, я не сплю, я вми­раю!… Бо­же, бо­же ми­лий! (Па­дає нав­колішки). Дав­но, дав­но я не мо­лив­ся тобі; те­пер хо­чу мо­ли­тись тобі, хо­чу бла­га­ти те­бе!… Без краю, без спо­чив­ку бла­га­ти!… Ох, не вмію я, за­був мо­ли­тись! А мені так ба­га­то тре­ба бла­га­ти! Чи вже в те­бе, ми­ло­серд­но­го, щед­ро­го, бра­кує зад­ля ме­не й тієї час­ти­ни та­ла­ну, що має ко­маш­ка ма­ненька?… На­що ти при­му­шуєш ме­не ско­ря­тись нікчемній долі, при­му­шуєш вкло­ня­тись то­му, хто відірвав у ме­не по­ло­ви­ну сер­ця? Чи, мо­же, я аж над­то мав то­го та­ла­ну і за­нед­бав йо­го? Де ж мій та­лан, бо­же? Ко­му ж ти йо­го, бо­же, віддав? Де ж твоя си­ла, ми­ло­серд­ний? Я ремст­вую, я нарікаю на те­бе!… За що ж ти од­но­му даєш до­лю за до­лею, а у ме­не все одіймаєш?… (Дов­го пла­че, далі схоп­люється). Не хо­чу, не хо­чу тобі я мо­ли­тись! Я дав­но вже зап­ро­дав ду­шу свою ди­яво­лові!… Са­та­но пе­кельна, де ж ти? До­по­ма­гай же мені швид­ше! Я за чу­же щас­тя зди­хаю, ка­ра­юсь, іду в до­мо­ви­ну! Не хо­чу я в до­мо­ви­ну!… Я хо­чу жить, але не людським, а пе­кельним жит­тям! (Шу­кає під по­лом). Тут десь я її ба­чив, тут! Де во­на?… Не­ма!… Тем­но!… І ти, міся­цю, зра­див мені?… Де ж ти, бур­лацьке сон­це, чо­го зах­ма­ри­ло­ся? Світи ж, світи, зрад­ни­ку, уос­таннє, а там хоч і навіки за­хо­вай­ся за хма­ри!… (Проміння на той час освічує ха­ту. Побачив під по­лом со­ки­ру). А, осьдеч­ки во­на! Радій, помс­то, лю­туй, сер­це! (Підкра­дається до Се­ме­на).

Семен (крізь сон). Бог з то­бою, Ми­ки­то!… Бра­том рідним ти мені бу­деш…

Микита. "Бра­том"! (Со­ки­ра па­дає з йо­го рук). Свя­та, свя­та ду­ше!… (Про­жо­гом ки­дається до две­рей, ухо­пив­ся за одвірок і мов­би зомлів). Бо­же, бо­же ми­ло­серд­ний! Прос­ти!… Свя­та ду­ша!…

Іван (про­ки­нув­ся). Хто це по хаті хо­дить? (Засвічує свічку). Це ти, Ми­ки­то? (Підхо­дить до нього). Що це з то­бою подіялось?

Микита (ха­пає йо­го ру­ку). Цить, цить!… Не бу­ди Се­ме­на!… "Брат"! Чуєш: "брат"!… Не бу­ди ж йо­го!… Спог­лянь на ме­не, я вже мерт­вець… Зв'яжи ме­не, за­ду­ши!… Я не пру­ча­ти­мусь… Чуєш, я вже мерт­вець!… Пташ­ка ма­ле­сенька крильцем за­че­пе зле­генька, і я зва­люсь, як сніп… Ба­чиш он со­ки­ру? Візьми ж її, зот­ни мені го­ло­ву, тільки не ка­жи Се­ме­нові!… (Ше­по­чу­чи). Свя­та, свя­та ду­ша!

Іван. Ми­ки­то, Ми­ки­то, що це ти за­ду­мав? Чи вже ж ти за­був, що бог ми­ло­серд­ний є на небі, кот­рий все це ба­чить?…

Микита. Цить, цить!… Мов­чи!… Не го­мо­ни!… Мо­лись скоріше гос­по­деві! Він вчує твою мо­лит­ву і обер­неться до тво­го бла­ган­ня! А я бо­юсь підвес­ти очі… (При­па­да до йо­го гру­дей і важ­ко ди­ха). Одар­ко, Одар­ко!… На­що ти так лю­бо гля­ну­ла мені в вічі? Ох, за­да­ви ж ме­не, Іва­не! Ба­чиш он­деч­ки со­ки­ру? Ди­вись, як во­на бли­щить!… Я од­вер­таю від неї пог­ляд, а во­на ще дуж­че лис­ниться пе­ред очи­ма… Ро­зумієш, ку­ди ме­не не­чис­тий вів? Я звір лю­тий, ска­же­ний!…

Іван. Вга­муй своє сер­це, бідо­ла­го! Ба­чиш, гос­подь одвів те­бе від гріха! Мо­ли­ся ж йо­му, ми­ло­серд­но­му.

Микита. Не вмію я мо­ли­тись! Не вмію і не насмію!…

Іван. Зос­та­вай­ся, ка­жу тобі… На­що лю­дям по­ка­зу­ва­ти своє го­ре, ко­ли у них і сво­го до про­пасті. Як­би зібрать сльози усіх та­ких бідо­лаг, як ми з то­бою, то мож­на б бу­ло увесь світ за­то­пить!… Ко­го ж ти хо­чеш зди­ву­ва­ти, роз­жа­ло­бить своїми слізьми? Лю­ди бай­дужі до сирітських сліз… Ти не злодій, не ду­шо­губ!…

Микита (вхо­пив йо­го за ру­ку). Мов­чи, мов­чи!… Ди­вись, ди­вись!… Он­деч­ки не­чис­тий прос­тя­га до ме­не свої залізні па­зурі… Пе­рех­рес­ти ме­не! За­хо­вай, за­хо­вай ме­не від йо­го пе­кельно­го пог­ля­ду!…

Іван. Тобі знов невіть що вви­жається!… Зас­по­кой­ся!…

Микита. Ходім, по­ра… Ходім ту­ди мерщій!… Ту­ди, на кла­до­ви­ще, до батька, до неньки… Он­деч­ки кла­до­ви­ще!… А на батьковій і неньчиній мо­гилі і хрес­та не­ма!… Ба­чиш? Тре­ба поп­ро­ща­тись, поб­ла­гос­ло­ви­тись в да­ле­ку до­ро­гу… Пом­ру в сте­пу; ніхто не по­ба­чить, ніхто й не поп­ла­че… Про­щай, се­ло, ко­лись рідне! Про­щай­те, батьківська і неньчи­на мо­ги­ла… Про­щай­те всі… Про­щай, Одар­ко!… А ти чи зга­даєш ко­ли бідо­лаш­но­го Ми­ки­ту?… Ох, як тяж­ко ви­мо­ви­ти уос­та­ннє: "Про­щай, Одар­ко!…" Ор­ли розірвуть тіло, вик­лю­ють очі, вир­вуть з гру­дей і сер­це… А! Не­хай рвуть, шма­ту­ють!… Не жаль мені сво­го сер­ця!…

Іван. Ти все лю­туєш?… Зас­по­кой­ся! Все смерть пе­ред то­бою маріє! Ти ще бу­деш жи­ти…

Микита. Ні вже… А хо­четься жи­ти!… (Ля­кається). Одійди, са­та­но! Геть!… Ба­чиш, як очі йо­го го­рять!…

Іван (убік). Що це з ним вчи­ни­ло­ся? (До нього). Опам'ятай­ся, Ми­ки­то!… Го­ренько мені з то­бою!…

Микита (трем­тя­чи). Про­ка­зуй мо­лит­ву, а я за то­бою про­мов­ля­ти­му!… Бо­же, бо­же, бо­же! (Ха­пається за гру­ди і встає). Що це зо мною?… У ме­не у гру­дях хо­ло­не!… В очах світ темніє!… Світи, світи, міся­цю-зрад­ни­ку! Я вми­ра­ти не хо­чу, не хо­чу!… Во­ди, хоч рісоч­ку во­ди!… Бо­же, не ка­рай ме­не!…

Іван ви­хо­дить.

Вона, он­деч­ки во­на, Одар­ка!… Ти, ти, зо­ре моя?… Ти прий­шла до ме­не? Ти вже не боїшся ме­не?… Сю­ди… Ру­ку, дай твою ру­ку до го­ло­ви… О, як мені лег­ко, Одар­ко, Одар… Од… (По­ми­рає).

Іван (увійшов з кух­лем). Бідний, сер­деш­ний страд­ни­ку! Бо­же, прий­ми йо­го грішну ду­шу!… Се­ме­не, Одар­ко, вста­вай­те!

Семен (встає). А що та­ке?

Одарка (по­ба­чи­ла долі Ми­ки­ту). Що це з ним?

Іван. Не здо­лав, сер­де­га, сво­го го­ря!

• Предыдущая
• 14/15
• Следующая