Лірникові думи - Руданський Степан Васильевич - Страница 15
- Предыдущая
- 15/25
- Следующая
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
15
XII
І приїхали додому.
Став Давид питати:
«Що там, люде, в білім світі
Про мій плуг чувати?»
Слуги низько поклонились,
Стали говорити:
«Даруй боже тобі, царю,
Многі літа жити!
Ісходили ми всю землю,
Скрізь людей питали,-
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.
Лиш пастух їдей поганий
З пантелику збився:
Не цінив він твого плуга,
Тілько з него кпився.
Оцінив лиш на дві копи
І сказав до того,
Що, як в маю дощ не буде,
Він не варт нічого!»
«Ой самі ви,- Давид каже,-
3 пантелику збились,
Да і тії разом з вами,
Що в ціну гонились.
З вас усіх пастух убогий
Єсть найрозумніший.
І пастух той - видно діло -
Син мій наймудріший.
Беріть, люде, коні в стайні,
Каждий вороного,
Поїжджайте, доганяйте
Соломона мого!..»
І зачали люди всюди
Їздити, питати.
Лиш да ремне - в чистім полі
Вітру не піймати!
XIІІ
І Давид-цар зажурився,
Став думу гадати,
Як би свого Соломона
В світі відпитати.
«Га! - подумав,- видам баль я,
І зійдуться люде.
Межи ними непремінно
Соломон мін буде!»
А в Давида - треба знати -
Все робилось живо:
Загадав лиш,- і вродився
В него баль на диво.
Трублять труби, ідуть люди,
Сіли за столами.
І дубові столи гнуться,
Гнуться під мисками.
І миски всі срібні були,
Тарілки із злота.
Гостям тілько із ложкамі
Кепськая робота:
На два локті кажда ложка,
Як тут скажеш брати?
За кінець возьмеш рукою -
Губі не дістати.
Ближче возьмеш - друге горе,
Бо, як набираєш,
Держаком сусіду свому
Очі вибираєш.
І задумалися гості,
Страва застигає;
Душа рада б попоїсти,
Та пуття не знає.
XІV
І Давид думу гадає:
«Гостей в мене много,
Но нема ще межи ними
Соломона мого.
Де ж ти, сину Соломоне?
Де ж ти так довгенько?»,-
І поглянув кругом себе,
І здихнув тяженько.
І прийшла сама цариця
З панею їдною,
Царя взяли попід руки,
Повели з собою.
Тут в минуті, ніби з неба,
Соломон напався:
«Чом не істе, добрі люде?» -
Живо запитався.
«Чи ж не видиш, яка ложка?-
Стали бормотати, -
Возьмеш страви,- очі видать,
Губі не дістати!»
А він живо людям каже:
«Ціхо! угамуйтесь!
Ложки - в руки! і, як діти,
Через стіл годуйтесь!»
«О, спасибі тобі, хлопче!» -
Люде закричали,
Ложки в руки і на чудо
Балювати стали.
Давид входить, догадався,
Сина скрізь шукає.
А син, бог лиш тілько знає,
Де вже опирає!
XV
Вже двадцята Соломону
Осінь наступає.
Соломон сидить над морем,
Думоньку гадає:
«Віють вітри, віють буйні.
Страшно хвилі б'ються;
Тяжко, тяжко мому серцю.
Що аж сльози ллються.
Наймудріший я на світі,-
Що ж мені із того?
Як приблудний ходжу, блуджу
Коло дому свого!
Ходжу, блуджу коло дому
І рідні не бачу.
Тілько неньку проклинаю,
Тілько долю плачу.
Нене ж моя, рідна нене!
Що ж ти починила?
Нащо мене Соломоном
На світ породила?
Нащо мене Соломоном
На світ породила -
Нащо мене сиротою
По світі пустила?
І пустила, і від батька
Сина відганяєш,
Нене ж моя, злая нене,
Чом не умираєш?»
XVI
Почорніло синє море,
Сонечко згасає,
І на небі чорна хмара
Каменем звисає.
Як склепіння гробовеє,
Небо сумне стало,
І, як гроби, з себе, море
Хвилі підіймало.
І по світі білім тихо,
Тілько ворон кряче,
Тілько вітер повіває
І жалібно плаче.
Вдруг півнеба загорілось,
Запалахкотіло ...
І, як оком промигнути,
Страшно загриміло.
Загриміло, загуділо,
Земля затряслася,
І по небі громовая
Стрілка пронеслася.
Бах на землю! Стало тихо.
Небо замовчало.
Лиш дрібненькими сльозами
Землю устеляло.
Плаче небо й перестало,
Небу легше стало;
Чорні хмари розійшлися;
Сонце засіяло.
Любо, мило в білім світі,
Пташечки співають.
В полі люде хліб збирають
В морі риби грають.
Любо, мило в білім світі,
На душі миленько.
Лиш їдному Соломону
Сумно та тяженько.
15
- Предыдущая
- 15/25
- Следующая
