Цар соловей - Руданський Степан Васильевич - Страница 16
- Предыдущая
- 16/16
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
16
XII
Сину старший, сину перший,
Стань передо мною,
Най розсуджу суд і правду
Перше над тобою.
Тобі, сину, добре серце
Дала твоя мати,
І ти міг би від кохання
Гілля всі обняти.
Лиш життя твоє пастуше
Того не давало:
Воно тебе в твоє серце
Власне замикало.
І з дитинства ти всі чари
В серці лиш находив,
І ті чари на світ божий
Голосом виводив.
Все то, сину, милий сину,
Все то розважав я
І по мислі тобі царство
І дарунок дав я.
І спасибі тобі, сину,
Нічого казати:
Ти умів на своїм місці
Хороше стояти.
Тим лиш тілько не хвалю я,
Що-сь в собі замкнувся,
Що й умерших відцурався,
За живих забувся.
Стань і ти передо мною,
Донько злотокрила,
Наіі розсуджу, чи так, донько,
Як повинна-сь, жила.
Тобі, доню моя мила,
Опісля цариці
Оставались на дідизну
Степи без границі.
Степи пишні і розкішні,
Степи, чарів повні.
Да і ти на серці мала
Склони полюбовні.
Ото й дав я тобі крила.
Щоб ти скрізь літала,
Що чарує - малювала,
Піснями співала.
А на що ж ти обернула
Свої сильні крила?
Тілько з розуму зводила,
Кров людськую лила.
І хоть близька з родом була,
Ти ума не вчилась,
Нахилилась до худібства
І все погубила-сь.
Доню моя злотокрила!
Ти дитя миленьке!
Не втішила-сь мене, доню,
Ані свої неньки.
XIII
Стань і ти, мисливий сину,
З своїм даром з неба!
Чи той дар святий із неба
Ти ужив, як треба?
Тобі дав бог добрий розум
До розпізнавання,
І ти, сину, ще з дитинства
Любив полювання.
І, полюючи по лісу,
Зілля виучав-єсь,
І, полюючи за звіром,
Звірів пізнавав-єсь.
І як бігав через гори,
Скали і обвали -
Тобі думки і за землю
В голови впадали...
І як здобич попадалась,
Треба ж було бити,
Треба ж було в ціль ціляти,
Луком не схибити.
Все то розуму бажало,
Щоб розміркувати,
Все то мало тобі, сину,
Розум розкривати.
І по мислі дав я землю
Для зізнання твого
І на поміч, на підмогу
Коня вороного.
Но й ти, сину, мало, мало
Розуму учився!
Замість тихої науки,
Ти з ріднею бився!..
Стань і ти сюди, причепо!
Стань передо мною,
Най розсуджу свою правду
І суд над тобою.
Сину мій! Любив ти, сину,
Все покуштувати,
Лиш не хтів ти з-поміж злого
Доброго пізнати.
Ти допився до худібства,
Душу затопив-єсь
І від батька замість всього
Лиш вина просив-єсь.
Правда, діти, що і того
Треба в вашім віку,
Тілько здержпим в тому бути
Треба чоловіку.
Діти мої, любі діти!
От вам правда щира:
Не впивайтесь і не бийтесь,
Не соромте мира!
Жийте кожне свою силой,
Тілько-но кохайтесь
І всі четверо збирайтесь -
Правди научайтесь».
1857 года
10-18 декабря
16
- Предыдущая
- 16/16
