Маруся Богуславка - Старицкий Михаил Петрович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/19
• Следующая

Маруся

Щоб діточок я любих...

Гірей

Годі, годі!

Тебе, либонь, збентежив сон страшний

Чи око зле; я помолюсь пророку,

А ти вблагай своїх святих: господь

Для всіх один. Ну, зоставайсь щаслива!

(Обніма.)

Маруся

Прощай, прощай! (Кидається нервово.)

Стій, ще на мить одну!

Дай глянути в твої хороші очі...

Ясні, ясні... я вірю їм!.. Нема

Лукавства в них...

Гірей

Найпаче проти тебе.

Маруся

Мій соколе! (Обніма.)

Гірей

Ну, поцілуй діток

І зоставайсь щаслива! (До конюхів.)

Гей, Арапа!

Підводять йому коня. Він сіда і робить рукою прощальний знак.

Маруся (знов кидається, хапа за стремена)

Стій, постривай! Погляну ще хоч раз,

Щоб на весь час в душі відбились риси

Прекрасного та любого лиця...

Гірей

Марусенько! Та що з тобою, пробі?

Лякаєш ти... Чи часом не слаба?

Чи чується тобі нависле лихо?

Маруся

Ні-ні! Не те...

Гірей

Так заспокойсь!

Маруся

Ще раз

Дай обніму!

Паша цілує.

Ну, а тепер доволі!

Хай криє бог тебе від всяких бід!

Паша поїхав.

Прощай навік, мій соколе, мій раю!

Марусі вже тобі не пригортать

І не почуть навік її воркоти...

Ох, занімій же, серце! Чую я,

Що вже тобі не довго тріпотатись,-

Натішилось - ну радості й кінець:

Вона й зліта до нас тільки на хвилю...

Ох, а проте... як тут пече! Вогнем

Проймає скрізь... непереможна мука...

А! Мати он... Вже близиться кінець!!

Маруся і Ганна.

Ганна

Приспала я вартового і з гака

Зняла ланцюг, і він шубовснув в море...

Тепер скоріш, не тратьмо ми часу...

Де від тюрми тут ключ?

Маруся (показує)

Ось, осьде він.

Ви одімкніть... а я мерщій з збройниці

Мушкети їм і зброю принесу...

Ганна

Гаразд! Хапайсь, моя єдина доню,

Українко найщирша... О, за це

Твоє ім'я не вмре у ріднім краї.

А буде вік честитись у піснях!

(Пішла до тюрми.)

Маруся сама.

Маруся (по паузі)

Для неї, так,- для України-неньки

Офірувать повинна серце я.

До матері любов є найсвятіша,

Всі почуття схилятись мусять їй...

Повинні... ах! А часом сей повин

Такий тяжкий... від смерті навіть тяжчий.

Сім'я і рід... отчизна, любий край,

Хрещений люд - все кревне... але діти?

До них любов од бога - теж свята:

Як матері зректися гріх пекельний,

Так і дітей... О боже всеблагий!

Настав мене і виведи із нетрів

На шлях правий... я в немощі слаба...

Від мук тяжких зомліла серцем кволим...

Ах, що чинить? Отчизна, рідний край -

Для тебе все... Нема чого вагатись!

(Хутко виходить.)

Ганна, Сохрон, Андрій, Іван, Охрім і другі невольники.

Ганна одмика двері в тюрмі.

Ганна

Христос воскрес! Ви вільні, мої діти,

Хапайтеся: Україна вас жде!

Сохрон (виходячи)

О господи, яка неждана радість!

Тебе, тебе прислав воскреслий бог!

Всі (цілують Ганні руку)

Заступнице, рятовнице ти наша!

Хай радості воскреснуть знов тобі!

Андрій

Як нас тепер із мертвих воскресила.

Іван

Не стямлюсь я!

Сохрон

Се чудо із чудес!

Ганна

Вчинила все Маруся Богуславка,

Дочка моя, а вам усім сестра:

Ключі вона украла у Гірея

Від кайданів і від тюрми... Вона,

Як і була, є щира українка

(Передає ключі.)

Сохрон

Зоря моя! Мій сонця-правди світ!

І воля знов, і неомірне щастя!

Нежданий рай! Стеряюсь я!!

Андрій

Тривай!

Від втіхи? Ні!

Охрім

Марусі Богуславці

Хвала!

Іван

Хвала!

Усі

Хвала і слава ввік!

Невольники хапливо починають одмикать кайдани; деякі терпугом перепилюють, а дехто каменем розбива.

Андрій (дивиться на ноги)

Чи ба які, аж сині від заліза!..

Іван

Не встою, ні! (Пробує ходить.)

Охрім

Незручно, бра, ходить!

Перший запорожець

Мов не свої...

Андрій

А й справді...

Другий запорожець

Дибки, дибки!

Сохрон

То звикли так до кайданів...

Охрім

Не диво,

Звикають же панни всі до наручень...

Другий запорожець

Чи до перснів... воно таки й краса!

Іван

Та що й казать - велике діло звичка!

Андрій

До голоду, наприклад...

Охрім

Чи й до лоз!

Перший запорожець

Тобі того ще закортить і дома!

Охрім

А що ж, коли за возом бігти звик,

То побіжиш і за санками...

Всі (сміються, тупають ногами)

Правда!

Сохрон

Помолимся творцеві щиро ми,

Що зглянувся на наше бідування

І визволив нас з кайданів тяжких...

Всі (стають навколішки, співають чи промовляють)

Тобі, Христе, що встав живим із гроба

І смертію що смерть поправ,- хвала!

Учуй, благий, молитву нашу щиру

І ласкою додому нас керуй!! (Встають.)

Ті ж і Маруся з Лесею. Виносять всяку зброю.

Маруся

Ось зброя вам, брати мої і друзі!

Беріть її, кому що по руці,-

Од ворога й на ворога, вет за вет!

Всі

Хвала тобі і слава, сестро люба!

(Кидаються і розбирають зброю.)

Леся

Усіх локшіть... гадюк і гаденят!

Все місто вам до плюндрування!!

Ганна

Лесю!

Красо моя безщасна! (Обніма.)

Леся

Мамо, я

Для помсти-но зосталась жить на світі!

Ганна обніма Лесю і потіша.

Невольники розбирають зброю, пробують, чи зручна. Маруся стоїть осторонь і не підійма очей мов присуджена смерті.

Сохрон (підходить до неї нерішуче)

Марусенько! Моє подружжя любе,

Мій тихий рай... невже не пізнаєш?

Маруся (злякано)

Сохрон мій?! Ай!!

Сохрон

Бач, як змінило горе...

Калікою став, старцем.

Маруся (сплеснула руками)

Боже мій!

Ганна щось тихо говорить Лесі; та біжить до мінарета, витягає з схову кілька факелів, передає Ганні і декому; запалює свій, збігає на мінарет і махає факелом, радісно показує, що запорожці вже тут. Далі збігає і з юрбою кидається в палац, а Ганна в тюрму.

Сохрон

Пізнать мене не можна, але серце

У мене те ж, як і було колись,

Та ж і душа незмінна, незрадлива...

Тебе, зорю, кохаю тільки більш,-

Розлукою кохання наболіло...

Маруся (до себе)

Не стямлюсь я... холоне в жилах кров

І на вустах німіє слово...

Сохрон (підходить)

Рибко!

Ти вся тремтиш, немов морозить страх...

Зі мною ти не привіталась навіть?

Маруся

Негадане... спіткання... подив... жаль...

Все зрушило...

Сохрон

І тільки подив?!

Маруся

Друже,

• Предыдущая
• 17/19
• Следующая