Выбери любимый жанр

Харитя - Коцюбинский Михаил Михайлович - Страница 1


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

1
Коцюбинський М. М.
ХАРИТЯ
I

В пе­чi па­лав во­гонь i чер­во­ним язи­ком ли­зав че­люс­тi. В ма­ленькiй ха­тi бу­ло по­но­чi, по кут­ках сто­яли дi­ди. На пос­те­лi ле­жа­ла сла­ба жiн­ка й стог­на­ла. Се Ха­ри­ти­на ма­ти. Шiсть тиж­нiв по­ми­ну­ло, як по­мер її чо­ло­вiк, батько Ха­ри­тин, i вiд­то­дi бiд­на удо­ва ту­жить та сла­бує, а оце вже дру­гий день, як зов­сiм зляг­ла. Зляг­ла са­ме в жни­ва, в га­ря­чий час, ко­ли всi, хто вмiє жа­ти, по­да­лись на ни­ву зби­ра­ти на зи­му хлiб. I вдо­ви­не жи­то пос­пi­ло, та не­ма ко­му йо­го жа­ти: сип­леться стиг­ле зер­но на зем­лю, а вдо­ва ле­жить не­ду­жа: тяж­ка сла­бiсть спу­та­ла ру­ки й но­ги, при­ку­ва­ла до пос­те­лi… Ле­жить бiд­на ма­ти Ха­ри­ти­на та б'ється з ду­ма­ми…

Рипнули две­рi.

- То ти, Ха­ри­тю? - по­чув­ся мля­вий го­лос сла­бої.

- Я, ма­мо!

З две­рей витк­ну­лось спер­шу вiд­ро, до по­ло­ви­ни ви­пов­не­не во­дою, да­лi ру­ся­ва го­лов­ка дiв­чи­ни­на, на­хи­ле­на на­бiк до вiд­ра, а да­лi пра­ва ру­ка, пiд­ня­та тро­хи до­го­ри. В ха­ту увiй­шла Ха­ри­тя i пос­та­ви­ла ко­ло пе­чi вiд­ро. Їй бу­ло вi­сiм ро­кiв. Десь ду­же важ­ким ви­да­лось Ха­ри­тi те вiд­ро з во­дою, бо, пос­та­вив­ши йо­го на зем­лю, хви­лин­ку сто­яла не­ру­хо­мо, спер­шись на при­пi­чок i важ­ко ди­ха­ючи. Лi­ва ру­ка вiд нез­ви­чай­ної ва­ги зом­лi­ла, i Ха­ри­тя не мог­ла її зiг­ну­ти. Але се бу­ло од­ну хви­ли­ну. В дру­гiй - мет­ну­лась Ха­ри­тя до мис­ни­ка, ле­ге­сенько, мов кiз­ка, стриб­ну­ла на ла­ву, зня­ла з по­ли­цi гор­щик i пос­та­ви­ла йо­го ко­ло вiд­ра.

- Що ти ро­биш, до­ню? - пос­пи­та­ла ма­ти.

- Вечерю ва­ри­ти­му, ма­мо.

Слаба тiльки зiтх­ну­ла.

А Ха­ри­тя й справ­дi за­хо­ди­ла­ся ко­ло ве­че­рi. Зми­ла в мис­чи­нi жменьку пшо­на, вки­ну­ла щiп­ку со­лi та зо двi чи зо три кар­топ­ли­ни, на­ли­ла в гор­щик во­ди i прис­та­ви­ла йо­го до вог­ню. Лю­бо бу­ло гля­ну­ти на її дрiб­ненькi, за­пе­че­нi на сон­цi ру­че­ня­та, що жва­во бi­га­ли вiд од­ної ро­бо­ти до дру­гої. Ве­ли­кi си­вi очi з-пiд дов­гих чор­них вiй ди­ви­ли­ся пильно й ро­зум­но. Смуг­ля­ве ли­ченько роз­чер­во­нi­ло­ся, пов­нi вус­та роз­ту­ли­ли­ся,- вся ува­га її була звер­не­на на ро­бо­ту. Во­на за­бу­ла на­вiть i за но­вi чер­во­нi кiс­ни­ки, що двi­чi об­мо­ту­ва­ли її ру­ся­ву, аж бi­лу, го­лов­ку. Кiс­ни­ки тi бу­ли її ра­дiсть, її гор­до­щi. Оце тре­тiй день, як хре­ще­на ма­ти по­да­ру­ва­ла їй тi кiс­ни­ки, а Ха­ри­тя й до­сi не на­тi­шиться ни­ми.

Мати сти­ха зас­тог­на­ла.

Харитя стре­пе­ну­лась i пiд­бiг­ла до лiж­ка.

- Чого ви, ма­тiн­ко? Мо­же, во­ди­цi хо­лод­ної? Що у вас бо­лить? - лас­тiв­кою при­па­да­ла во­на ко­ло не­ду­жої.

- Ох, ди­ти­но моя лю­ба! Все в ме­не бо­лить: ру­ки бо­лять, но­ги бо­лять, го­ло­ви не зве­ду. От, мо­же, вмру, на ко­го ж я те­бе ли­шу, си­ро­ти­ну не­щас­ну?.. Хто те­бе дог­ля­не, ви­го­дує?

Харитя по­чу­ла, що її ма­леньке сер­це за­бо­лi­ло, на­че хто зда­вив йо­го в жме­нi; сльози зат­рем­тi­ли на її дов­гих вi­ях. Во­на при­па­ла ма­те­рi до рук i по­ча­ла їх цi­лу­ва­ти.

- Що ми ро­би­ти­ме­мо, до­ню? От до­ве­лось ме­нi зляг­ти са­ме в жни­ва… Хлiб стоїть у по­лi не­ви­жа­тий, оси­пається… I вже не знаю, як ме­нi, бiд­нiй, не­ду­жiй, за­по­бiг­ти ли­хо­вi… Як не збе­ре­мо хлi­ба - за­ги­не­мо з го­ло­ду зи­мою!.. Ох, бо­же мiй, бо­же!

- Не жу­рiться, ма­мо! Не плач­те! Ад­же ж бог доб­рий, ма­мо! Бог по­мо­же вам оду­жа­ти, по­мо­же вам хлiб зiб­ра­ти… Прав­да, ма­мо?.. Прав­да?..

II

Поки Ха­ри­тя го­во­ри­ла тi сло­ва, в бi­ленькiй го­лов­цi її про­май­ну­ла дум­ка: як то не­ма ко­му жа­ти? А во­на що ж ро­би­ти­ме? Ще то­рiк хо­ди­ла во­на з ма­мою на ни­ву, ба­чи­ла, як ма­ти жне, ба, са­ма бра­ла серп i жа­ла! Ад­же ж во­на ба­га­то б на­жа­ла, як­би ма­ти не сва­ри­ла за ска­лi­че­ний па­лець! Але то­рiк во­на бу­ла ще ма­ленька, ма­леньки­ми ру­че­ня­та­ми не мог­ла вдер­жа­ти сер­па, а те­пер во­на вже ви­рос­ла, наб­ра­ла­ся си­ли i ру­ки по­бiльша­ли. Ха­ри­тя гля­ну­ла на свої ру­ки. Ад­же си­ми ру­че­ня­та­ми во­на при­нес­ла з рiч­ки пiв­вiд­ра во­ди, хоч яке во­но важ­ке, те вiд­ро! Завт­ра, ко­ли роз­вид­ниться, вста­не Ха­ри­тя, на­го­дує ма­му (ко­ли б ще схо­тi­ли їсти, а то вiд­ко­ли сла­бi - са­му во­ду п'ють), вiзьме серп i пi­де в по­ле. А вже як бу­де жа­ти! I не ро­зiг­неться! I уяви­лась Ха­ри­тi ви­жа­та ни­ва, а на їй сто­ять по­лу­кiп­ки i бли­щать про­ти сон­ця, як зо­ло­тi. I са­ма Ха­ри­тя стоїть на по­лi, ди­виться на свою пра­цю i ду­має, як би звез­ти хлiб у сто­до­лу. От що во­на зро­бить: пi­де до хре­ще­но­го батька, обiй­ме йо­го ру­ченька­ми за шию i ска­же: "Та­ту мiй лю­бий та ми­лий! Я вже вам ба­ви­ти­му ма­ленько­го Анд­рiй­ка, бу­ду йо­му за няньку, тiльки зве­зiть наш хлiб та скла­дiть у сто­до­лу!" Вiн доб­рий, батько хре­ще­ний, вiн її пос­лу­хає, зве­зе хлiб. А як же зра­дiє ма­ти, ко­ли Ха­ри­тя прий­де до неї й ска­же: "А бач­те, ма­ту­сю ко­ха­на, а я ж вам не ка­за­ла, що бог по­мо­же нам зiб­ра­ти хлiб? Увесь хлiб у сто­до­лi!" Ма­ти з ра­до­щiв ви­чу­няє, при­гор­не до­ню до сер­ця, по­цi­лує, i зно­ву жи­ти­муть во­ни ве­се­лi та щас­ли­вi i не зги­нуть зи­мою з го­ло­ду…

В пе­чi щось бух­ну­ло, за­си­ча­ло.

То збi­гав ку­лiш.

Мерщiй ки­ну­лась Ха­ри­тя до пе­чi, одс­та­ви­ла гор­щик, дог­ля­ну­ла стра­ву й на­си­па­ла в по­лив'яну мис­ку га­ря­чо­го ку­лi­шу. Ма­ти виїла ло­жок зо двi та й пок­ла­ла лож­ку. Стра­ва зда­лась їй нес­мач­ною, про­тив­ною. Ха­ри­тя їла чи не їла, шви­денько по­ми­ла по­суд, поск­ла­да­ла йо­го на мис­ник, за­су­ну­ла сi­неш­нi две­рi i ста­ла нав­ко­лiш­ки пе­ред об­ра­за­ми мо­ли­ти­ся бо­гу. Во­на скла­да­ла руч­ки, хрес­ти­лась, зiт­ха­ла та здiй­ма­ла очi до­го­ри i ди­ви­лась пильно на об­раз, де був на­мальова­ний бог-отець. Во­на вi­ри­ла, що гос­подь лю­бить дi­тей i не дасть їх на по­та­лу. Ад­же не­дур­но три­має вiн у ру­цi зо­ло­те яб­луч­ко з хрес­ти­ком: пев­не, вiн дасть те яб­луч­ко доб­рiй, слух­ня­нiй ди­ти­нi. I Ха­ри­тя своїм ди­тя­чим ле­пе­том про­ха­ла у бо­га здо­ров'я сла­бiй ма­ту­сi, а со­бi си­ли ви­жа­ти ни­ву. Ся дум­ка не да­ва­ла їй спо­кою, їй хо­тi­ло­ся швид­ше дiж­да­ти­ся ран­ку. "Ля­жу за­раз спа­ти, щоб завт­ра ра­нi­ше про­ки­ну­ти­ся",- по­ду­ма­ла Ха­ри­тя й, пос­та­вив­ши ко­ло ма­ми во­ду на нiч, ляг­ла на ла­ву. Але сон не злiп­лю­вав їй очей, вiн десь утiк з цiєї ха­ти, бо й не­ду­жа ма­ти не спа­ла й стог­на­ла. Пов­ний мi­сяць ди­вив­ся у вiк­но i на ко­ми­нi на­ма­лю­вав та­кож вiк­но з яс­ни­ми шиб­ка­ми та чор­ни­ми ра­ма­ми. Ха­ри­тя пог­ля­да­ла в той ку­ток, де ле­жав серп, i ду­ма­ла свою ду­му. А над­во­рi так мi­сяч­но, яс­но, хоч гол­ки зби­рай. Ха­ри­тя сi­ла на ла­вi i гля­ну­ла у вiк­но. В iм­лис­тiй да­ли­нi, ося­янi срiб­ним про­мiн­ням мi­сяч­ним, сто­яли ши­ро­кi ла­ни зо­ло­то­го жи­та та пше­ни­цi. Ви­со­кi чор­нi то­по­лi, як вiй­сько, сто­яли ря­да­ми край до­ро­ги. Синє не­бо вси­па­не бу­ло зо­ря­ми. Зо­рi ти­хо трем­тi­ли… "А що, як­би те­пер вий­ти на ни­ву? Е, нi, страш­но, вовк ви­бi­жить з лi­су, ру­сал­ки за­лос­ко­чуть, стра­хи по­ви­ла­зять з пше­ни­цi…" I Ха­ри­тi справ­дi ста­ло страш­но, во­на знов пок­ла­ла­ся на ла­вi i од­вер­ну­лась од вiк­на.

- Чому ти не спиш, до­ню? - пи­тає ма­ти.

- Так… я за­раз спа­ти­му, ма­мо!

Мати стог­не, а Ха­ри­тю жи­вий жаль бе­ре за сер­це. Бiд­нi ма­ма! Все бо­лить у них. Ко­ли б той доб­рий бог пос­лав їм по­лег­кiсть! Аж ось тро­хи зго­дом i сла­ба ма­ти, i ко­пи на по­лi, i ру­сал­ки, i вовк, i яс­не вiк­но на ко­ми­нi змi­шу­ються в якiй­сь ку­мед­нiй плу­та­ни­нi. Сон, вле­тiв­ши до ха­ти, бе­ре Ха­ри­тю пiд своє кри­ло. Срiб­ний про­мiнь мi­сяч­ний ти­хо сяє на бi­лiй го­лов­цi дiв­чин­ки, всмi­хається до но­вих чер­во­них кiс­ни­кiв, гу­ляє по смуг­ля­во­му ви­доч­ку та по бi­лих дрiб­неньких зуб­ках, що виг­ля­да­ють з-за роз­ту­ле­них пов­них уст.

1
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело