Выбери любимый жанр

Ціпов'яз - Коцюбинский Михаил Михайлович - Страница 1


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

1
Коцюбинський М. М.
ЦІПОВЯЗ
***

Тихою хо­дою, лед­ве сту­па­ючи на­том­ле­ни­ми но­га­ми по свіжій ріллі, йшов за плу­гом па­ру­бок Се­мен Во­рон. Сиві кру­то­рогі во­ли, по­ма­ху­ючи ро­га­ти­ми го­ло­ва­ми, поспіша­лись з го­ри в до­ли­ну на спо­чи­нок, бо Се­мен нині тро­хи припізнив­ся, до­орю­ючи панський лан. Справді, бу­ло не­ра­но. Осіннє сон­це дав­но вже схо­ва­лось за го­рою, заб­ра­ло з со­бою й проміння; лиш хо­лод­не не­бо ки­да­ло на чор­ну зем­лю бла­кит­не сяй­во, ди­ха­ло хо­ло­дом й вогкістю.

Сумна та неп­ривітна кар­ти­на бу­ла пе­ред очи­ма в Се­ме­на: спра­ва і зліва, скільки оком за­хо­пиш, чорніли свіжою ріллею зо­рані на зяб­лю го­ри, а в ярах та ви­до­лин­ках бу­ло ще чорніше, ще сумніше… Десь да­ле­ко, край не­бос­хи­лу, здійма­лась си­ва імла, ви­пов­ня­ла повітря… Чор­ни­ми яра­ми по­ко­тив­ся білий ту­ман, оде­жа вкри­лась дрібненькою ро­сою… Вог­кий хо­лод зціплю­вав кров у жи­лах, дой­мав до кос­тей… Вгорі - тем­не, неп­ривітне не­бо, долі - хо­лод­на, мок­ра зем­ля і більш нічо­го…

І вто­ма від ціло­ден­ної важ­кої праці, і хо­лод, і ся сум­на кар­ти­на ми­мохіть на­су­ва­ли мрію про теп­лу ха­ту, га­ря­чу стра­ву, су­ху постіль, а Се­ме­нові як­раз тре­ба бу­ло но­чу­ва­ти в полі, укупі з нічліжа­на­ми, та­ки­ми ж най­ми­та­ми, як і він, бо до еко­номії бу­ло да­ле­ко. Так пан звелів, щоб па­руб­ки не зга­яли ча­сом якої го­дин­ки… Се­мен важ­ко зітхнув, зга­дав­ши про се, і поспішив­ся за во­ла­ми, що са­ме збіга­ли з го­ри в до­ли­ну, де та­бо­ром роз­та­шу­ва­лись на ніч па­руб­ки.

Семен розп­ряг волів, пус­тив їх на па­шу, а сам при­мос­тив­ся білля па­рубків. Нічліжа­ни ве­че­ря­ли, чим хто мав. Стра­ви не ва­ри­ли, ба­гат­тя не розк­ла­да­ли, бо лісу не бу­ло поб­ли­зу. Се­мен ви­тяг з тор­бин­ки хліба, кілька яб­лук і на­ма­цав нас­поді шма­ток са­ла, кот­ро­го він не клав ту­ди. "Дом­на!" - про­май­ну­ло в го­лові йо­го, і він по­чув, що який­сь промінь загрів йо­го сер­це, ося­яв пітьму, що опо­ви­ла ди­ти­ну, розвіяв гус­тий ту­ман… Так, се йо­го Дом­на піклується про йо­го, си­ро­та, най­мич­ка, що слу­жить ра­зом з ним у дворі; йо­го лю­ба Дом­на, що не­за­ба­ром ста­не йо­го вірною дру­жи­ною. Бідна дівчи­на! Скільки во­на го­ря прий­ня­ла від тих са­мих панів, на кот­рих ро­бить! Скільки на­ру­ги! І чо­му во­на му­сить так тяж­ко пра­цю­ва­ти на шма­ток хліба, той гіркий та со­ло­ний шма­ток, ко­ли пан­ноч­ка, доч­ка діди­ча, жи­ве в роз­коші, нічо­го не роб­ля­чи? Чо­му во­на ро­ди­лась бідною му­жич­кою, чом не пан­ноч­кою? Чо­го в них та­ка не­од­на­ко­ва до­ля?..

Семен стри­во­жив­ся. Він помітив, що з ним по­чи­нає діятись те, чо­го він так бо­яв­ся. "Дурні дум­ки", як він на­зи­вав їх, "дурні пи­тан­ня", на які він не вміє да­ти відповіді, по­чи­на­ють му­чи­ти йо­го, за­ко­ло­чу­ва­ти спокій, гно­би­ти сер­це й мо­зок.

- Хай йо­му цур! - сплю­нув Се­мен і рішивсь відка­рас­ка­тись від дур­них ду­мок. Він гля­нув на зо­ра­не по­ле і сли­ве си­ломіць нап­ря­мив свої ду­ми на що­ден­ну ро­бо­ту. "Скільки-то ще до­ве­деться ви­орать пансько­го ла­ну? Чи вспіємо за два дні?.. Де там, де там! Ще то­го по­ля - безмір! І скільки ж то ланів, скільки тої землі в од­но­го чо­ловіка? Чо­му се так, що пан має не­об­ме­жені грун­та, а мені не дав бог і клап­ти­ка землі?" - не­помітно для се­бе звер­нув Се­мен на тую ж стеж­ку. "От те­пер, - ма­рив Се­мен, - пан си­дить десь біля сто­ла в гарній теплій хаті, а Дом­на по­дав на стіл ве­че­рю, га­рячі, смачні стра­ви, а я, нап­ра­цю­вав­шись за цілий день на полі, на­то­мив­шись, що й но­га­ми не здвиг­ну, му­шу, мов пес той, мерз­ну­ти на мокрій землі? Де ж прав­да?.. Бо­же! - сха­ме­нув­ся Се­мен.- Чо­го ме­не такі дум­ки мо­ро­чать? Ад­же ро­зумні письменні лю­ди (хоч би й брат мій Ро­ман - на­що письмен­ний, навіть за пи­са­ря в селі слу­жить) ка­жуть, що так во­но му­сить бу­ти, що інак­ше не бу­де… А па­ни? Ад­же во­ни див­ляться у письмо, зна­ють, що гріх, як на світі тре­ба жи­ти по правді, не те, що я - тем­ний - див­люсь і не ба­чу, мов той заєць, що ле­жить, витріщив­ши очі а нічо­го не ба­чить… Тільки.. тільки… Чо­го ж се бог сот­во­рив од­но­го чо­ловіка, а не двох: па­на й му­жи­ка? Чо­го се так? Чо­го?.."

Семен ле­жав горілиць, звер­та­ючись з своїми пи­тан­ня­ми до не­ба, а во­но, хо­лод­не та тем­не, бай­дуж­но бли­ма­ло зіроч­ка­ми у відповідь на ті га­рячі пи­тан­ня бідно­го най­ми­та.

І враз ізга­да­лись Се­ме­нові йо­го літа ди­тячі. Яс­но, ви­раз­но, мов пе­ред очи­ма, вста­ла в йо­го пам'яті од­на подія, що роз­бур­ка­ла в де­ся­тилітньому хлоп­цеві мо­зок, вки­ну­ла в сер­це зер­но но­вих, не діто­чих ба­жань.

Се бу­ло літом, са­ме в жни­ва, Се­мен пас ху­до­бу. Во­ли та те­ля­та розб­ре­лись по то­лоці, а він, ле­жа­чи в хо­лод­ку під по­лукіпка­ми, виг­ра­вав на сопілці якусь су­мо­ви­ту дум­ку. Дум­ка обірва­лась на ти­хо­му жалібно­му тоні, сопілка вис­лиз­ну­лась з рук, і Се­мен зап­лю­щив очі, за­ко­ли­са­ний тою чу­до­вою ти­шею, що бу­ває ви­пов­не­на уся­ки­ми згу­ка­ми: і дзвінкою піснею жай­во­рон­ка, і дзиж­чан­ням польових мух, і ти­хим ме­лодійним ше­лестінням стиг­ло­го жи­та, підріза­но­го сер­па­ми.

Враз за по­лукіпка­ми, в житі, по­чу­лась роз­мо­ва. Се­мен розп­лю­щив очі, підвівся і нас­то­ро­шив ву­ха.

- Нема там, до­ню, хоч шма­точ­ка хліба? - ви­раз­но по­чув­ся ста­ре­чий го­лос,

- Нема, ма­мо… Та­же вчо­ра поїли… - роз­тяв­ся дзвінкий, але сум­ний-пре­сум­ний го­лос.

Затихло.

- Ні, я так не мо­жу… си­ли не стає… Скільки ж то день мо­ри­лись го­ло­дом… а сьогодні й рісоч­ки в роті не бу­ло, аж ме­не ко­ло сер­ця пе­че, аж мені млос­но… А тут жни… Гос­по­ди! Чи то­му бо­гові хліба шмат­ка жал­ко для нас, бідних, чи що?.. От жит­тя!.. І… де… та смерть… моя… за­подіяла­ся?.. - Чут­но ста­ло го­лос­не хли­пан­ня, чут­но бу­ло біль, му­ки го­ло­ду в то­му пла­чу…

- Цить, до­ню, цить… не сва­ри­ся з бо­гом… пе­ре­терпімо…

Семена зня­ла цікавість, і ра­зом який­сь ост­рах об­гор­нув йо­го. Він по­ти­хеньку обійшов по­лукіпок, наб­ли­зив­ся до жи­та і заг­ля­нув, що ро­биться на ниві. Кар­ти­на, яку він по­ба­чив, ду­же вра­зи­ла йо­го. На стерні, під по­лукіпком, сиділи дві жінки. Мо­ло­ди­ця, з блідим, змарнілим об­лич­чям, з нер­во­вим поспіхом ви­ти­ра­ла ру­ка­вом свої зап­ла­кані очі; ста­ра сиділа не­по­руш­но, схи­лив­ши побіден­ну го­ло­ву, і рясні сльози зро­ша­ли її ста­ре­чий вид.

Семен по­чув, що йо­го стис­ну­ло щось ко­ло сер­ця. Він ніко­ли не ба­чив, щоб до­рослі пла­ка­ли в го­ло­ду, і якось зра­зу, ди­тя­чим чут­ли­вим сер­цем збаг­нув весь трагізм сце­ни. Ру­ка йо­го ми­мохіть опус­ти­лась на тор­бин­ку з хлібом, що висіла че­рез пле­че. Та тор­бин­ка за­ва­жа­ла йо­му, він се якось зра­зу по­чув. Йо­му ста­ло прик­ро, навіть со­ром­но ма­ти хліб… Сквап­но, ха­па­ючись, ски­нув він тор­бин­ку в хлібом і, весь чер­во­ний, за­со­ром­ле­ний, наб­ли­жавсь до жінок.

- Тітко!.. не плач­те, тітко… ось хліб.

Семенові зда­ло­ся, що то хтось дру­гий про­ка­зав тії сло­ва, - та­ким чуд­ним, не своїм го­ло­сом бу­ли во­ни ска­зані.

Молодиця зди­во­ва­но гля­ну­ла на Се­ме­на чер­во­ни­ми від сліз очи­ма і нічо­го не відповіла. Ста­ра ще дуж­че зап­ла­ка­ла. Се­мен сто­яв ні в сих, ні в тих, три­ма­ючи в ру­ках тор­бин­ку, не зна­ючи, чи за­ли­ши­ти­ся тут, чи тіка­ти… Кров при­ли­ну­ла йо­му до го­ло­ви, в ушах за­шуміло… Се­мен впус­тив на зем­лю тор­бин­ку, а сам мет­нувсь на­зад… Він біг стер­нею, на­че тікав від ко­го, і чув, що йо­му чо­гось со­ром­но, що в серці здіймається злість, а про­ти ко­го злість - він і сам не знав. Йо­му хотілось зігна­ти ту злість на чім-не­будь, і він пож­бур­нув ціпком у ко­ро­ву, що пас­лась на межі.

- А-а, ти, бісо­ва ху­до­ба, бо­дай те­бе вов­ки із'їли!.. А ку­ди?..

1
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело