Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 11

• Предыдущая
• 11/82
• Следующая

- За згодою родичів? - спитав я.

- За згодою родичів.

- Віддатися?

Тепер прийшла черга на неї чудуватися. Одначе по хвилині вона, мов надумавшися, відповіла:

- Може, й віддатися. Чому би ні?

- З цього не буде нічого, - відказав я твердо.

- Ого! Може, й тут присвоюєте ви собі право сягати активно в моє життя? - спитала вона, приступаючи до мене ближче?

- Так, панно Маню. Цим разом і тут.

Вона розсміялася подразнюючим сміхом.

- Слава богу! Тут ви не маєте ані одного словечка ані півсловечка до сказання, - сказала зворушеним голосом - У таких справах рішала б я одна, сама. Чуєте? Виключно сама одна. Ні батько, ні мати, ні обставини, а сама я одна

- І я, Маню! - докинув я і вказав на груди, де в кишені знаходився й догі її лист до старого, і споглянув їй у лице Вона, зворушена, аж пополотніла.

- Не мучтесь, - додав я спокійніше. - А схаменіться, до чого воно доведе. Боротьба проти ворожих, нашу істоту й гідність понижаючих зворушень похвальна й пожадана. Але тут, Маню, шкода вас і вашої енергії. Тут не вдієте ви нічого. Ви не самі стоїте в тій боротьбі. - І сказавши це, я пошукав свого капелюха і, вклонившися, вийшов.

Її погляд промайнув по мені. Стояла на своїм місці, звернена лицем до вікна, з зморщеним, мов з фізичного болю, чолом і затисненими устами.

Виходячи вже з алеї, я побачив Нестора й Василька, які силкувалися пустити в повітря свого паперового «драха». [19] В тім я їм поміг, і коли він справді чимраз вище підіймався, несений вітром угору, я схиливсь над Нестором і шепнув йому до уха:

- Піди до твоєї сестри, там у павільйоні, і попроси, щоб також до вас вийшла й поглянула за драхом. Нехай тепер сама не сидить.

Сказавши це, я хутко пішов.

(По довгім часі).

Я не бачу її і не чую про неї нічого. Чув лиш від Василька, що незадовго має відбутися Оксанине весілля. Отже, скорше, чим було зразу постановлено. Всі, очевидно, зайняті, хоча весілля має цілком тихо відбутись.

(Пізніше).

Вже по весіллю, і молоді від'їхали.

Ми лиш у церкві на вінчанні бачилися, а радше сказавши, собі в очі поглянули. Виїжджаючи, забрала свекруха молодої Оксани і її з собою. Нащо? Цікаво б знати! Там на селі в неї вона має довший час перебути. Та свекруха вдовиця, з виду поважна й добродушна пані (чую, посідателька невеличкого маєтку), живе враз з нежонатим своїм старшим сином, управляючим тим маєтком. Чи не «математика» яка криється за тим усім? Син той не жонатий, мати «старша» вже жінка, - майся на бачності, емансипантко, бо син той симпатичний мужчина, а обставини могли б потягнути й деякі кансеквенції з того довшого побуту за собою. Та ба! Що мене те все обходить? Нехай їде або не їде, я її плану не розіб'ю. А щоб я вже нею так дуже був зайнятий, то не скажу. Здається, наш роман(!), ледве розпочатий, скінчився. Я ледве чи буду нею ще займатися. Твереза моя мудра мати не мала неслушності, коли остерігала мене перед нею, відчуваючи материнським інстинктом невидимі її поступки на будуче.

Добре, що приїжджає до нас Дора Камінська з Ч., улюблена донька тіточної сестри матері моєї. Донька консисторіального совітника, дівчина не без маєтку, і саме ідеал, з котрим, на тайну думку матері, я міг би спокійно колись одружитися. Вона жива, хитра й може людину до себе, хто б її не знав так, як я, і на довше прив'язати. Вона роз'яснить нашу хату, а бодай на часок - і мене.

(Знов пізніше).

Сьогодні здибав я, вертаючись з уряду, малого Нестора, який ішов до школи. Розуміється, я його задержав.

- Що чувати коло тебе, Несторе? Чому так вчасно йдеш до школи? Тепер ледве по першій.

Він поглянув на мене поважно й відповів:

- Я обіцяв одному хлопцеві в школі показати німецьку задачу. А що він далеко від школи мешкає (він селянський син), і через полуднє остається в школі, я йду скоріше, щоб ми повчилися, поки зійдуться інші ученики або й сам професор.

Сказавши це, він вклонився й уже хотів іти дальше. Хлопчина очевидно спішився, і моя задержка не була йому пожадана.

- Пожди, не спішися так! - задержав я його. - Ще маєш доволі часу. Тепер, як кажу, саме по першій; розкажи мені, що вдома чувати, і чи всі здорові.

Хлопець з чемності станув, хоча по ньому було видно, що моє здержування його майже боліло, так спішно було Йому йти, і не знав, з чого починати. Одначе надумавшись, відповів коротко:

- Всі здорові.

- А сестра твоя, Маня, що пише? - спитав я просто.

- Не знаю, що пише. Лиш прислала мені великого рогача в пуделочку й писала, що його зловив для мене пан Янко.

- Хто є пан Янко? - спитав я, вдаючи, що не знаю.

- Брат Влодка (себто мужа Оксани).

- Так?

- Так, - відповів малий і додав радісно: - Рогач такий гарний, я його все в саді пасу.

Я всміхнувся. Він був ще подеколи дуже дитинний.

- І нічого не писала Маня?

- Нічого, - відповів, а відтак додав: - Вона там вчиться на коні їздити!

- Як, Несторе?

- На коні вчиться там їздити, - відповів малий твердо. Мені при його словах вдарило полум'я до лиця.

- Хто її вчить?

- Пан Янко. І їй там дарували красне сідло.

- Хто?

- Я не знаю, але мама знає.

- А коли вона верне?

- Не знаю. Мама казала, що за чотири тижні. Але я вже мушу йти, - додав, поглянувши на мене благаючим поглядом, - бо на мене буде товариш ждати. Я мушу, я обіцяв.

- Іди! - сказав я, - і додержуй усе слово, а вийде з тебе колись гарний муж.

Малий, щоб здогонити втрачений зі мною час, віддалився поважно кілька кроків, а відтак, оглянувшися за мною, пустився бігцем.

Я пішов, мов засоромлений, і якийсь гарячий біль стиснув моє серце.

«Вона вчиться там на «коні» їздити (як колись я це її братові раяв. О!.. яка іронія!), і пан «Янко» вчить її, - повторились самі з себе дитячі слова в моїй душі. - Розуміється, це якраз щось для неї, вона все коней у свого батька випещувала. Розуміється також, що сама не буде вона там їздити, що «пан Янко» буде її супроводжати; буде нею на полях, на самоті опікуватись. - І тут, при тій гадці, я погано сам до себе всміхнувся. - Коли буде всідати на коня, він їй підставить руку під ногу, і тоді буде мусила до нього зближатися. Ні. Обоє - зближуться до себе. О, ми те знаєм, ми те все добре знаєм!» І знов викривив їдкий усміх мої уста.

Роздразнений такими й подібними думками, я згадав мимоволі свою матір, що одна любила мене правдивою любов'ю й одна сама бачила поки що те невидиме, що мало мені, може, колись у житті нанести горе, - старалася мене від того охоронити, а я опирався, між тим коли вона ось уже вчиться верхом їздити!

І вже не покидали мене думки про неї. Я бачив її заодно на самітних полях на коні, а коло неї його, котрого бачив я на вінчанні її сестри, гарного мужчину, з чорною, на груди спадаючою, бородою, що був її дружбою. Про нього знав я, що був пожаданою партією в своїй околиці. Вона молода, чутлива, моєю матір'ю зраджена, - що дивне, якби звернула свою душу до нього? Взявши на розвагу її фантазію і її амбіцію, вона готова мені й моїй матері наперекір вийти за нього! А він може «кожної» хвилі женитися! Між тим коли я, гм, а до того його мати за Обринськими. В мені здіймився знов жаль у грудях - і він гнав мене так, що я в своїй задумі майже не стямився, як перейшов шмат дороги й побачив себе вже недалеко нашого мешкання, а радше перед домом Обринських, котрий мусив, ідучи й вертаючи з уряду, минати - і тут же отверезився. В вікні, де іноді бачив я молоду-дівчину або її сестру, побачив я тепер у тій хвилі її матір, яка підносила жалюзію. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усміхнулася. О, усміх тої жінки, о, той усміх її!.. Кілька разів згадував я його в своїй уяві, нав'язував до її дітей у пізнішім житті. І доброту зраджував він, і ніжність, і біль, а заразом був мов освячений чимось з нутра її. Вмить змінився образ Мані в моїй уяві й неначе побачив я нараз її лице з її молодими непорочними очима, що найкраще свідчили про свою душу. Ні, ні, вона не була такою, якою я ще перед хвилею уявляв собі її. Вона не була такою. Вона була дочка цеї жінки, була добра, чесна, а я. І, мов опарений, поспішив я далі. Що був би я дав у тій хвилі, щоб моя мати була не робила тих натяків відносно моєї особи до оцеї жінки і її дитини, що був би дав я за те! Та ба!.. По весіллю сказала пані Обринська до одної знайомої, котра її чіпнула, що, мабуть, незабаром віддасть і другу доньку, що наколи б друга мала бути нещасливою або мав хтось нею з родини її чоловіка погорджувати, вона воліла б її побачити - мертвою.

• Предыдущая
• 11/82
• Следующая