Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 41
- Предыдущая
- 41/82
- Следующая
Ні. Вона має свого Нестора. Невинного молодого брата - мислителя, мужеську мімозу, а твердого, як камінь. Він - її оборонець і приятель. Його вона собі виховала, і він її сторож.
Лист пані Міллер до своєї приятельки, пані Обринської:
«Високоповажна моя пані Обринська!
Вже стільки днів уплинуло від приїзду доньки вашої Мані, а моєї улюбленої колишньої учениці, що аж прикро мені, що досі я ще не повідомила вас про її тутешнє життя-буття. Гаразд, що вислали ви її трохи в гори, гаразд, що прибуває й Нестор. Та коли властиво приїжджає він? Маня визирає його чи не щодня. Щодо неї самої (саме тепер нема її вдома), то в моїх очах, від часу як не бачила я її (від посліднього мого побуту в вас), вона все ще та давня Маня, з своїм пишним сміхом, коли сміється, і з тими очима, що пригадують її матір. Одначе щодо душі її, я не доглянула ще до дна її. Вона зачиняється. Говорить і розказує про всяку всячину, про що б і не запитала я, а про своє нутро ані слова. Писали-сьте мені свого часу, дорога приятелько, що вона відкинула добру партію, і що не знаєте, що властиво має вона за плани з своєю особою на дальше. Щодо мене, моя дорога пані, то я знаю лиш одно, хоч те одно - відгадує сама моя власна душа, бо сама вона, як кажу, не говорить нічого. А це те: ваша Маня не забула Богдана Олеся й досі. А чи добре це, що вони будуть тут хоч і не зчаста бачитись, я не знаю, особливо - щодо її особи. Богдан усе ще той сам гарний і поважний мужчина, і все ще, як мені здається, цікавиться нею. Але щоб його мати, та горда матеріалістка, хоч трохи, хоч би на старість змінилася - того не окажу. Як колись, показує вона себе й тепер у дорогих матеріях, мірить убожчого від голови до ніг, носить свої дорогоцінності з пихою, наставляючи по можності кожному украшені перснями руки до поцілунку. Десь бачилася я з нею раз припадково під час повороту з церкви, але маю доста. Подалася трохи й колишня пишна постать, - зраджує, що життя не доторкалось усе і її лише самими ніжними руками. Та що з того! В ній і тепер ще повно егоїзму й фальшу, яким дотикала болючо не одну душу коло себе, мучила не один раз окружения своє, а власного свого мужа до розпуки допроваджувала!
Вітаючися та перебалакуючи по щирості (бодай з моєї сторони), я сказала до неї між іншим жартом:
«Хоч би цього року, пані, були ви нам синову привезли в гори й представили. А то все самі прибуваєте вдвійку з сином. Чи справді не гадає пан Богдан одружитися? До нас доходили одного разу слухи, що він жениться!» так сказала я. Одначе, господи, що сказала я таке, що вона так на мене витріщилася? Аж почервоніла.
«Мій син не ожениться без рахунку, як би це хто думав, - відповіла. - Мій син свою матір поважає. Як найдеться така дівчина, що догодить мені і йому під кожним взглядом, себто як припаде нам обом до вподоби, я дам дозвіл на женячку, а як ні, він дасть собі й без жінки раду. Слава богу, досі мама його в себе зле не держала. Чи не здоров він, чи не на становиську? Життя йому не рай? Доки життя мого, йому все так буде. А слава богу, я ще чуюсь сильна й при здоров'ї, отже, буду його дозирати ліпше, як жінка. Нехай не журиться ніхто моїм Богданом, коли сама я не журюся. А як хто буде ним надто цікавитися, то ви розповіджте це всім: нехай собі ніхто не робить на нього непотрібних надій!»
«Бідна Маня, бідний Богдан, оцю гору ви не перейдете», подумала я тоді, і ця думка мене не покидає.
Ось і стільки, що могло б вас на колишню тему «Маня й Богдан» на хівилину-дві зайняти. Що Богдан, може, все-таки іншої гадки, як його мати, нехай послужить за доказ те, що оногди відвідував Маню.
Правда, все те, про що розмовляв вія з нею, мані невідоме, але знаю лиш те, що коли по його відході я зайшла до Мані, вона сиділа, низько схилена над якимсь шитвом, і видалась мені надто поважна.
«Що, Манусю, - спитала я її, погладивши її ніжно по волоссю. - Пішов ваш гість?»
«Пішов, пані Міллер», відповіла і, взявши мене нагло за руку, поцілувала її. Це було в неї щось незвичайне. Вона подібного ніколи не робить.
«Чи був Богдан проти тебе добрий?» опитала я і тут же пожалувала своїх слів.
«Добрий, - відповіла вона. - Повісив ваш образ, пані».
«А далі?»
«Нічого. Хіба що сказав між іншим, що можна навіть і любов ворога здобути».
«Можна, донько» відповіла я й погладила її, як перше.
Вона не обзивалась більше. Лиш по якійсь хвилині сказала:
«Він, здається, той сам, що був, і гарний, пані Міллер.
Гарний і, здається, як його батько - добрий»
Вона схилилася наново над шитвом, а її брови зморщились, неначе відчували фізичний біль - і мовчала. Я відчула, цю з його сторони запало щось роздразнююче в її душу, але що це було, я не знала.
По упливі якогось часу, під час котрого жодне з нас не заговорило, обізвалась я.
«Пощо ти, Маню, приближалась взагалі до пані Олесевої на двірці?»
На ті слова дівчина, мов на лихім учинку спіймана, схилила голову ще глибше, мов поборена, і сказала твердо:
«Мусила».
Я поглянула зчудовано на неї. Але вона, побоюючись, очевидно, дальших питань з моєї сторони, зложила з уданою байдужністю шитво в комод й вийшла, як сказала, на прохід. «Мусила», відповіла вона. Бути може, що з деяких причин і «мусила». Але що головна причина була все-таки та, що пані Олесь, будь-що-будь, усе-таки мати Богдана, і вона в своїй доброті не могла інакше поступити, як саме поступила, то, розуміється, вийшло, що «мусила».
Що з того вносити? Не знаю. Коли б уже Нестор приїхав. Коли б уже він приїхав. Мені здається, він привіз би з собою гармонію, а що найважніше, Маня мала б з ким по горах і лісах ходити. Вправді, впевняє мене, що самій найкраще в природі, але мене не покидає думка, що в його товаристві вона була б веселіша.
Стільки на нині, дорога приятелько. Відколи вона в мене, я мов відмолоділа, а хата неначе відновлена.
Ваша незмінна Анна Міллер.
P. S. Чую, що пані Олесь очікує кревнячку Дору К. у себе на якийсь час. Лихі язики в нас впевняють, що пані Дора противна тому, щоб Богдан узагалі женився, бо, кажуть, напрятаного срібла, полотна й т. ін. осталося би колись по більшій часті їй».
(Третьої днини).
Нині одержав від Нестора лист, де сповістив мене, що приїжджає пополудневим потягом. Про його приїзд однак його сестра не знає, бо він умисне не повідомив її, щоб зробити їй тим несподіванку. Довідавшися про це, я всунув лист до кишені, а сам вийшов у вказанім часі проти свого молодого приятеля. Щоправда, я не менше радувався його приїздові, як його сестра, що, певно, тужливо ожидала свого любимця. Я вийшов проти нього на дворець, а він, наказавши фіякрові везти свій багаж на надану адресу, сам просив мене піти з ним піхотою коротшою дорогою додому, про котру знав здавна, що існувала.
Я сповнив його бажання, і ми пішли. Дорогою оповідав мені, що за кілька день приїжджають колишні Манині хлібодавці, а з ними й вона - панна Наталя Ливенко.
- Зробили твої відносини до неї які поступи до певності? - спитав я його, просто любуючися ним, мов любим якимсь братом своїм. Він змішався ніжно, мов дівчина, й усміхнувся.
- Так, - відповів. - Відколи сестра поїхала, був там зо два рази.
- І що ж? - спитав я.
- Нічого. Вона була ввічлива, ми розмовляли досить багато, лиш, на жаль, був оба рази й доцент Д. присутній.
- А він там чого?
- Він більше прислухався нашій розмові, чим сам говорив, сидів, крутив вуса. Казав оповідати собі дещо з нашого урядування; дивувався деяким поясненням, про котрі, як признався, не мав поняття. І відтак ми разом відходили. Видко, дівчина припала йому також до вподоби, бо скільки разів зайду туди, застаю його консеквентне. Зрештою, - додав своїм ніжним усміхом, - нехай собі буває. В мені не ворушиться зависть. Скоріше біль. Він чесний і працьовитий мужчина і до мене щиро відноситься.
- Предыдущая
- 41/82
- Следующая
