Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 43

• Предыдущая
• 43/82
• Следующая

Так довго.

Остаточно ми не вийшли на царинку, лиш противно вниз, себто мов у яругу в роздвоєння гори, де вона, хоч заросла рідшою сосниною, серединою берегла між камінням потік. По обох сторонах потоку скалисте гостре каміння, а трохи оподалік від них, тут і там між молодими соснами, вільні, ясні місця.

Тут ми полягали.

Сонячне сяйво розпарює соснину, рамена сосен звисають низько над нами, днина чудова, а гаряче повітря переповнене живицею.

Недалеко нас висадився з гори камінь-велетень. Вегетація пишна. Трава, папороть, арніка, незабудьки й т. ін. Все те розкошує коло берега потоку.

Ми, покидавшися на землю в траву, повідгортавши з зіпрілого чола волосся - лежимо.

Я лежу довго, спокійно, майже забуваю про свого недалеко мене так само неповорушно лежачого сусіда.

Якісь картини, з давна й теперішності, перепливають і мішаються в голові. Нараз, коли затуляю очі, бачу картину з посліднього року, поки виїхав я з батьківщини з першим авансом до З. Її вже тоді дома не було. Саме взимі того року вона виїхала до панства Маріянів. А літом, у день перед моїм виїздом назавше, ходив я тоді з ще малим Нестором попрощатися з лісом. Він, розуміється, про те не конче знав.

Тоді я перележував у лісі також, як ось тепер, на землі між смереками, а він, малий, бігав коло якогось невеличкого багна, над котрим уганялися стрикізки, і старався вловити їх.

«Що ж, ловиш їх, Несторе?» питав я. «Ні, - відповів він. - Вони літають кругом мене, ніби зачіпають мене, а я, як обдурюваний, кручуся між ними, аж упрів, і не можу жодної вловити!» «Вони такі, як твоя сестриця Маня», сказав я йому на те, і більше нічого. А він відповів, знеохочений: «Та що мені з того! Коли б я міг таку Libelle [52] зловити!»

Чому мені саме тепер, по стільки роках, нараз пригадалося, я не знаю. І пролежавши ще якийсь часок, так мов потонувши в спогадах і гадках, я кликнув:

- Хлопчеі Примружи очі й слухай.

- Чудово! Шум сосен заливає повітря, колишеться в ньому. Я чую й упиваюся, Богдане! Небо таке чисте, сине й без хмарки, само силує око примружитися. Бачиш?

- Бачу, Несторе, але волію вслухуватися в шум сосен. Не рухаються, а чуєш їх. Чудо.

- Тайна сосен, Богдане. Шкода, що Мані нема.

- Шкода.

- Он там, Богдане, глянь, який природний басейн виробився з потоку. Просить скупатися в ньому.

- Скупайся.

- Я б зараз, але боюсь. Я зіпрілий і ще потрохи кашляю. За тиждень-два зможу. Але яка шкода. Пишний басейн!

- В ньому, мабуть, і купаються, Несторе.

- Хто?

- Ніччю при місячнім світлі русалки.

Він обернувся нараз лицем до мене й усміхнувся.

- Ти говориш як поет, Богдане. Хоча, щоправда, можна й не укладаючи віршів бути поетом. Знов мовчання. По хвилині:

- Хлопче!

- Що, Богдане?

- Пригадуєш, як я мав з гір виїжджати (ти був ще малим хлопчиною), і ми оба впосліднє ходили в ліс.

- Пригадую.

- Ти був пишний хлопчина.

- Дурень був. - відповів він і усміхнувсь.

- Я ліг на землю, от як нині під смереки, з душею, повною туги й смутку. А ти обходив чи оббігав якусь невеличку калабаню, що виробилася з недалекого джерела, і старався зловити стрикізку, пояснюючи мені, що їх крильця тому прозоро-сині, бо й небосхил такий. Відтак силувався ти вловити конче таку одну стрикізку. А остаточно не вловивши жодної, змучившись, ти покинув це, прийшов і ліг коло мене. Ти, кажу, був пишний хлопчина, Несторе, і тоді заворушилось у мене бажання мати такого хлопця, як ти.

Він зарум'янився ніжно й відповів:

- Виховай собі такого.

- Так, Несторе. Але й з моєю мужицькою кров'ю.

- Це вже не був би такий, як я, - обізвався він.

- Ні. Бо тоді був би це почин до нового пня на будуче. «Und wo das Harte mit dem Zarten sich paart, da gi,bt es einen guten Klang». [53] Ліпший й досконаліший матеріал для цього миру, як зокрема Обринські й Олесі.

- Може, - відповів він і нараз піднявся бистро на рівні ноги.

- Ти куди, Несторе? - спитав я, не відвертаючи з його стрункої постаті очей.

- За стрикізкою. Он там бачу над басейном. Я всміхнувся.

- Ага, бажання з хлоп'ячих літ ожило. Спробуй! Але не зловиш її.

І я за ним встав з свого місця.

- Зловлю.

Він здіймив капелюх мовчки, його ніжні вуста звузилися, мов затялися, і він підійшов уважно до природного, як казав, «басейну», де в повітрі над ними кружляли блискавичним льотом чудові, прозоро-сині, з банькуватими очима стрикізки.

Я приглядався спокійно до його ловлі, скорим, зручним, і тут і там знов майже комічним рухам, не можучи здержатися, щоб не розсміятися з нього вголос. Часом він також сміявся, але це був напівголосний, трохи замкнений у собі сміх, яким, як кажуть, сміються великі розважні уми.

- Здається, в тих великих збиточних мухах бачиш ти в тій хвилі очима твоєї уявя панну Наталю. - кликнув я до молодого товариша.

Він не обзивався, роблячи замість відповіді рух, щоб я ради бога мовчав, не займав його.

- Не вловиш Наталки! - кликнув я за якийсь час жартівливо, коли показалося, що його заходи оказались даремні.

- Спіймаю, - відкликнув, нахиляючись з капелюхом у руці знов над водою.

- Залиши! - сказав я знов. - Ходи, припічни. Дедалі треба нам додому вертати.

- Я мушу! - відкликнув він, не вертаючи навіть за мною голови.

- Ага, малий Нестор! - обізвався я знов. - Ну, лови здоров, як хочеш. А я волію за той час придивлятися потокові, як він невтомимо переливається через каміння і тут і там запінюється.

Надворі стояло пишне, сонячною спекою переткане полуднє. Сосни розпарились, а небо сіяло такою синьою ясністю, що годі було й очима на нього звести. А округи тишина. Так якийсь час. Нараз скорий блискавичний рух Нестора, а в слідуючій хвилі по тім і тріумфуючий оклик:

- Маю! Вже маю її, Богдане! Бачиш?

І цілий зіпрілий, аж почервонівши з напруження й спеки, ніс зловлену за крильця велику з синіми крильцями муху - «Наталку».

Станув близько коло мене й придивлявся їй поважно.

- Дивно. - обізвався по хвилині мовчання. - По-німецьки називають її Wasserjungfrau. [54]

- Я ж казав, Несторе, «муха Наталка», - зачепив я його знов. Він не зважав на те й замість всього спитав:

- А ти не хочеш жодної вловити?

- Ні, Несторе. Моя прийде сама до мене.

- Чи ти такий певний того?

- Так пророчить мені мій мужицький інстинкт, ідучи рівною простою дорогою здорового розуму.

Нараз, цілком несподівано, пустив він стрикізку на волю.

- Ходім, - звернувся він до мене.

- Нащо ти пустив Наталку на волю?

- Нехай радується життям. Я передусім хотів її лиш здобути, - відповів він.

- Ага! Так вимагає лицарська жилка аристократа. А я ні, Несторе. Мужик заховується все більш пасивно. Де вже нам у парі йти. Але ходім!

- Ходім!

(Пізніше).

Манині протектори й колишні хлібодавці панство Маріяни перебувають тут уже більше тижня, а з ними й під їх опікою панна Наталя Ливенко. Всі мешкають в домі, де мешкали колись Обринські. Я, хоча в Ч. не стикався з жіночою частю сеї родини, знав добродія Маріяна з кав'ярні, чоловіка знаного з своєї чесноти, добродушності, простоти й одвертості в бесіді. Тут мусив я зі взгляду на бажання матері познайомитися лиш «з ними одними» і зложити їм, як найближчий сусіда, візит.

Саме вчора був я там по раз другий, - і признаю одверто, не жалкував того. Це люди інтелігентні, поважні, і кращого та спокійнішого «сусідства», як вони, не могли ми собі цього літа бажати.

Між іншим, говорено там і про Маню Обринську. Говорено мов про рідну доньку. Коли я спімнув, що панство Обринські були за життя батька мого нашими кількалітніми мешканцями оцеї от самої «вілли», пані Маріян чимало зчудувалася.

• Предыдущая
• 43/82
• Следующая