Смак Благодаті - Ведмеденко Олег Валентинович - Страница 24

• Предыдущая
• 24/37
• Следующая

Подібний досвід на початку, як правило, короткий, і нагадує спалах блискавки в темряві ночі. Проходить час, і суцільна тьма суєти земної знов поглинає тебе. І лише іноді, випадково опинившись у якомусь чудовому куточку природи, чи у сні, чи просто піднявши очі до бездонного нічного неба, ти раптом знову потаємно відчуваєш це, і відчуття метафізичності буття знову на коротку мить відволікає тебе від буденності зовнішнього життя. І якщо, не дивлячись на опір побуту, переборюючи суєту, ти повільно, важко, але усе-таки просуваєшся уперед на шляху праведності (тобто шукаєш спасіння, шукаєш правду, а відтак і знаходиш її в Ісусі Христі – в Смиренні і Любові. А, знайшовши, – ідеш цією дорогою праведності, яка веде в життя вічне), то обов’язково такі осяяння в твоєму житті будуть зустрічатися усе частіше й частіше, допоки нарешті не зіллються в стабільне духовне відчуття (як правило, під час молитви – вдома, або в храмі).

Хто ж іде шляхом молитовного діяння далі – той поступово зростає в своєму містичному світобаченні до глибини уже не просто духовного відчуття, коли за словом Феофана Затворника “серце зігрілось, і тепло до Бога взиває”, – але до появи надзвичайного дару духовного чуття, частково відомого і світським у вигляді так званої інтуїції (духовного пізнання світу на рівні “серця” – глибин свідомості та підсвідомості. За словом архієпископа Луки – в миру професора медицини, доктора В. Ф. Войно-Ясенецького, – “серце є органом вищого пізнання”). Як сказав свого часу преподобний отець Церкви Іван Ліствичник:

“Ум, що досяг духовного розуму, є обов’язково зодягнутим і в духовне чуття. Чи в нас воно, чи не в нас, але ми повинні безперестанку про нього піклуватися і шукати його в собі; бо коли воно з’явиться, тоді зовнішні чуття перестануть облесливо діяти на душу”.

І, нарешті, ті, які досягли найвищої духовної досконалості – піднімаються на вершину богопізнання: на замежну висоту богоспоглядання. Цей містичний досвід доступний не багатьом, і не лише в силу генетично успадкованих нами від грішних батьків перепон, але, головно, в силу наших власних байдужості та недбальства по відношенню до духовної успішності своєї. Це виділяв іще преподобний старець Серафим Саровський, і Ісак Сирійський вказує:

“Чистої молитви (постійної самодіючої молитви серця) один із тисяч досягне, а по цій – лише один із тьми (“тьма” – це десять тисяч)”.

Царство Боже – не їжа й питво, але праведність, спокій і радість в Дусі Святім. Радість воістину незбагненна і невимовна!

Говорю так не як “спокушений релігійними діячами”, але як той, хто й сам певною мірою причастився її. Тож тверджу, що вона, ця радість неописанна, таки абсолютно реальна! І ті, хто скуштував цього “меду духовного”, хто піднімався до висот благодаті, не потребують уже іншого “утішання”, але готові з радістю віддати життя, перетерпіти будь-які муки, лише б ніколи уже не втрачати її…

“І що ще скажу? Не вистачить мені часу, щоб розповісти про тисячі й тисячі святих праведників, які “вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабості, хоробрі були на війні, обертали врозтіч полки чужоземців; жінки діставали назад померлих своїх, які воскресали; а інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани та в’язниці. Камінням побиті бували, допитуванні, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялись в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних.

Тож і ми, мавши навколо себе велику таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас, та й біжімо з терпеливістю до боротьби яка перед нами, дивлячись на Ісуса, на начальника й Виконавця віри, що… перетерпів хреста не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого” (див. Євреям, 11 розділ, 32 – 40 вірші; та 12 розділ, 1 – 2 вірші).

ХРЕЩЕННЯ ДУХОМ

Запитання читача: Як відомо, Іван Предтеча обіцяв, що Ісус хреститиме Духом Святим. Відносно хрещення Духом існують найрізноманітніші думки. То що ж це таке? Чи всі християни хрещені Духом? І чи можливо, щоб людина “мала Духа Святого”, але не була хрещена Духом?

Відповідь: Слово “хрещення” походить від грецького “баптисма”, і означає “занурення”. Таким чином, хрещення Духом Святим – це ніщо інше, як повне занурення в благодать Всесвятого Духа. Однак по своїй суті поняття хрещення Христового є єдиним і нероздільним, як нероздільна й Сама Трійця: хрещення в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. І коли ми говоримо про хрещення Духом, то тут йдеться не про якесь окреме явище, але про домінуюче.

Коли людина іще тільки приходить до віри – знаходиться у першому дні “Шестидневу” створення її духовності, на першому щаблі “драбини в Небо”, – то в духовному робленні її домінує саме прихід до віри, “яка від слухання слова Божого” (див. Римлянам, 10 розділ, 17 вірш), – власне хрещення “в Ім’я Отця”:

“Вірую в Єдиного Бога, Отця Вседержителя…”

До речі, Іванове хрещення, як хрещення покаяння, властиво й було хрещенням у віру (точніше, хрещенням відродження правдивої віри, бо Іван хрестив юдеїв – формально народ віри, який до того часу уже майже повністю втратив свою віру підзаконну, ставши, фактично, народом беззаконним, бо ж “й біси вірують, і тремтять”.

До речі, така ж ситуація з абсолютною точністю повторюється і в наші дні! Бо й сьогодні – якщо дивитися на події духовними очима – в релігійному світі відбувається саме Іванове хрещення. І сьогодні з амвонів усіх релігійних деномінацій звучить той самий заклик до покаяння: “Покайтеся, бо наблизилось!..” Повторюю: я мовлю тут не про букву, але про дух Писання).

Наступний етап – хрещення “в Ім’я Сина”:

“І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого…”

На цьому етапі домінує Син – Слово, Яке стає плоттю. Це період втілення, всиновлення, реалізації смирення – віри, яка “від слухання”. Період зростання в надії!

Таємниця, захована від віків і родів, – Христос у нас… Цей період знаменується зростанням у Слові – зростанням у послуху, у смиренні людському до висоти здобуття благодаті смирення Божого. Зростанням до містичного “народження згори” (до отримання благодаті святого смирення Христового – себто “зачатку Духа”). Він вирізняється ділами віри вже не страху ради, але Христа ради.

Це етап духовного зростання “від віри у віру”. Тут віруючий уже не раб, але син! Це стадія активізації в нас віри новозавітної – смиренної, підблагодатної, чинної любов’ю – від різдва її, до вдосконалення, себто до воскресіння; надбання та примноження містичного досвіду єднання з Творцем посередництвом живої молитви серця – смиренної молитви, або ж молитви смирення; відчуття присутності Божества, бачення слави Його – слави, як “Єдинородного від Отця”:

“…А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне ” (Івана, 4 розділ, 14 вірш);

“Сказавши оце, Він дихнув і говорить до них: прийміть Духа Святого…” (Ів. 20.22).

І, нарешті, хрещення “в ім’я Духа”:

“І в Духа Святого, Господа животворчого…”

Це етап домінанти іншого Утішителя – уже не просто Слова, але Духа Правди. Те, що відчувалося серцем спочатку лише як “зачаток Духа”, та й то більше у вигляді короткочасних осяянь, – зростає до глибини містичного досвіду Божественної реальності. Це період глибокого смирення, збільшення “від слави в славу” – від Воскресіння до Вознесіння, до П’ятидесятниці... Період прийняття Сили, помазання на велике та святе служіння. Період благословенного зростання “від сили в силу”. Це час, коли вірного “супроводжують ознаки такі…” (див. Марка, 16 розділ, 17 вірш); пора набуття в повноті дарів Всесвятого Духа; доба підйому на висоту любові досконалої – висоту містичного Боговідання, на височінь Богоспоглядання. Період одухотворення, освячення. Період обоження... І немає межі цьому вічному “зануренню” в Благодать.

• Предыдущая
• 24/37
• Следующая