Шалене танго: істеричний роман - Фабіцька Йоанна - Страница 13
- Предыдущая
- 13/44
- Следующая
Проте зараз усі, незалежно від статі, з подивом глянули на неї, мимоволі оцінюючи. Цей німий сигнал сприймався аж надто очевидно. Ядзю негайно дискваліфікували, а кандидати на роль партнерів у танці полегшено зітхнули. Однією менше. У глибині душі Ядзя з ними погодилася. Упевнена, що комісія її тут-таки відфутболить, вона зайшла на співбесіду, віддавши у дверях свій номерок якійсь молодій жінці, мабуть, асистентці продюсера. За столом сиділо троє людей: підтоптана прима (котра навіть, як помре від старості, то й так буде привабливіша, ніж Ядзя), мужик в окулярах з товстими скельцями, який щохвилини сякався, і хлопець у червоному береті, котрий вочевидь неймовірно нудився.
— Ну, добренько, щоб не гаяти часу, розкажіть нам швиденько щось про себе. Розумієте, такий коротенький brief, а тоді перейдемо до показу танцю. — Окулярник змагався з нежитем. Ядзя ладна була заприсягтися, що він мріє опинитися в ліжку з аспірином й улюбленою м’якою іграшкою.
— Так, так, неодмінно, це ж суть нашого кастингу, — екзальтовано вигукнула підстаркувата хореограф. — Танець — це як шепіт, що веде тебе життям…
— Окей, це ми вже чули, — нечемно перебив її хлопець у береті, причому хореограф несхвально викривила вуста, наквацяні червоним так сильно, що сліди помади помітні були на зубах.
— Закругляймося, бо я спав дві години. — Хлопець потягнувся, демонструючи під куцою сорочкою голий, порослий темним волоссям, живіт.
Ядзя раптом збагнула всю абсурдність ситуації: вона, втомлена життям жінка, стоїть зараз, неначе рабиня на базарі, щоб невдовзі вислухати нищівну критику сучасних торговців живим товаром. Тільки й того, що одягла нині парадний ліфчик. Тримала його в шухляді задля особливого випадку, але чимраз частіше відчувала, що ним стане її власний похорон. На горизонті навіть не пахло якимсь хвилюючим романом. Востаннє мужчина торкався її на безкоштовній консультації окуліста, коли зазирнувши Ядзі глибоко в очі, швиденько обстежив її на предмет катаракти.
Хлопець у береті безсоромно колупався в пупку. Єдиною особою, яка виявляла до неї інтерес, була молода асистентка, що підбадьорливо усміхнулася. Решта присутніх демонструвала завзяття кріпака на панському полі. Ядзя глянула на окулярника, який марно змагався зі спухлим носом, і раптом у ній щось прокинулося. Раз козі смерть. Якого лиха жінці з таким життєвим багажем тремтіти перед купкою тупих мучителів? Зрештою, йдеться не про життя, це вам не російська рулетка! Скинула чоботи, жбурнула їх аж попід стіну й виплуталася з бавовняної хустини гнітючого сірого кольору. Відразу почулася менш вільно, хоча мало бути навпаки. Правду кажучи, вона трохи запанікувала, а її загартована душа заховалася ще глибше. І щоби приховати свою повну беззахисність, Ядзя заторохтіла, не даючи нікому й словечка вставити. Розповідала про себе, про Густава й художні проекти, щомиті впадаючи в зайву екзальтацію. Намагалася не звертати увагу на червону пляму, яка несхвально похрокувала. І що довше старалася не дивитися, то більше була переконана, що кожне її слово обертається проти неї.
— Ні-і-і, ну це повна лажа… Слухай, дівчино, давай трохи жвавіше. Наші глядачі не хочуть дивитися на мамашу у відчаї, вони хочуть бачити сексі-тьолку. Можеш бути сексі-тьолкою?
Той, що в береті, націлився на неї своєю мобілкою й зачепився поглядом за груди, які були надто очевидним підтвердженням явища гравітації. І Ядзя відразу зрозуміла, що він узагалі позбавляє її права на існування. Вона не вписувалася в його уявлення. Вона більше нагадувала білу мишку з п’яних галюцинацій. І тоді її з голови до п’ят сповнив упертий бойовий дух. У ній зростала якась внутрішня незгода з такою бездушною оцінкою. Нема чого розглядати її, немов якусь річ, як товар, позбавлений будь-яких почуттів, власної гідності, права на власне шаленство. Якщо вже осоромитися, то принаймні не поступитися принципами!
— А тепер… — рішуче промовила вона, дивлячись хлопцеві просто в очі. — А тепер я буду ще жахливіша і… танцюватиму.
— О-о-о… — пожвавішала хореограф.
І вже зовсім забувши про гальма, Ядзя ушкварила вогнистий, жахливо-неймовірний танець, виспівуючи на повну горлянку «This Will Be» Наталі Коул. Вона інтуїтивно відчувала, що її внутрішня система самоконтролю відмовила, проте в цій пісні крилася якась незбагненна енергія й щоразу, коли вона звучала, то Ядзя втрачала контакт із реальністю. Так сталося й цього разу. Її виснажене стресами тіло рвонуло в танець, порушуючи всі фізичні закони, а накопичене за останні дні напруження вибухнуло, як новорічна петарда. Вона почула себе легкою й усередині настільки очищеною від шлаків, що наприкінці обдарувала комісію напівбожевільною усмішкою. З рота стирчало волосся з рештками рудої фарби на кінчиках, під час танцювального екстазу воно вивільнилося від гумки й тепер пасма стирчали в різні боки. На жаль, її ентузіазму ніхто не поділяв. Усі сиділи як запаморочені, ніби їх обухом гепнули.
«От чорт, я таки перестаралася», — подумала Ядзя.
Продовження цієї ідіотської сцени не очікувалося, тож Ядзя швиденько позбирала свої лахи і, ніби ще не досить осоромилася, дурнувато вклонилася на прощання. Упевнена, що вона повністю скомпрометувала себе, Ядзя кулею вилетіла зі студії.
— Це повний капець! — Хлопець у береті закурив цигарку. — Вона абсолютно безнадійна!
— Саме тому ми мусимо її взяти, — підвів підсумок окулярник і вибіг за нею.
Він упіймав Ядзю останньої миті, втиснувши ногу між двері ліфта, що саме зачинялися.
— Я режисер, ви повинні бути в програмі. Ви така… непередбачувана.
Ядзя слухала його, дивилася в палаючі очі й роздумувала, хто тут з них справді ненормальний. Чувак тішився, як патологоанатом, на столі якого опинився ще теплий небіжчик. Треба було швидко прийняти рішення, чи хоче вона, аби її нутрощі виставили на телебаченні. Щоб могти сказати глядачам: «От, будь ласка, це моя печінка, оце — стравохід, беріть його всі та їжте».
— Нічого не вийде, я не дозволю нікому порпатися в моїх бебехах. Пішли ви всі.
Окулярник ламав голову, як її зупинити. Бо ж ніхто нормальний не відмовляється від такої пропозиції, люди ладні одне одного вбити, щоб їх на мить показали по телебаченню. Але ця баба точно була прибацана. А йому, втомленому роками одноманітної роботи, обов’язком створення одного й того самого формату, якраз потрібні були такі навіжені. Він безпорадно дивився, як тепер одна з них вислизає йому з рук.
Дорогою зі школи Густав зайшов на базарчик, де торгували українці.
— Що ти хотів купити, хлопчику, га? — запитався продавець.
Едзьо попрохав його, аби він купив машинку для вишень, маленький хитромудрий пристрій для вибирання кісточок, завдяки якому робота посувалася швидше. Вони вже тиждень, як увихалися на дачі коло варення. Дерева, що їх Едвард старанно доглядав, вродили на диво. Тож протягом якогось часу старий і малий сиділи над відрами вишень і в перервах між формуванням Гуцевих м’язів віддавалися тихому, монотонному мистецтву витягання кісточок.
Досить швидко виявилося, що це заняття підходить обом більше, аніж виснажливі вправи, що мали підтягнути хирляву статуру восьмилітнього хлопця. Неквапний Гуцьо просто не встигав за швидкими боксерськими фінтами, динамічним обміном хуками, лівими простими, свінгами й необхідністю тримати захист. Що стосується Едварда, він теж волів менш утомливі заняття. У його віці тиск стрибав, а серце постійно зривалося в галоп, у результаті чого старий комуніст Едзьо викликав священика для останнього причастя. Жодного разу, коли життя опинялося під загрозою, він не міг примусити себе викликати «швидку». Від самої думки про те, що решту сил доведеться призначити на словесну баталію з диспетчеркою, його вуса сумно опадали. Окрім того, хвороблива несміливість, його споконвічна біда, що перекреслювала шлях до кар’єри, навіть зараз, на пенсії, не дозволяла боротися за свої права. Тому він мовчки страждав, мовчки програвав, мовчки, потаємно нещасливо кохав, не сподіваючись на взаємні почуття. Проте зараз йому полегшало, бо вечорами він сидів із дивакуватим, мовчазним хлопчаком, і попри те, що часом його чорти брали, бо малий був таки добряче мішком ударений, це все ж був її син. Її.
- Предыдущая
- 13/44
- Следующая
