Шалене танго: істеричний роман - Фабіцька Йоанна - Страница 38

• Предыдущая
• 38/44
• Следующая

— А не скажу! — Дідусь лукаво захихотів і, схопивши зі столу окраєць хліба з домашнім смальцем, зник у своїй кімнаті.

Ципріянова мати, підперезавшись червоним фартухом, молола м’ясо.

— Кара Божа, лиш рукою махнути і вже, бо що тут поробиш? А ти, Ципусю, після сніданку трохи Ягуні околиці показав би, га? А малий зі мною на кухні залишиться. Покуштуєш нині наших цепелінів. Певне, у житті таких не їв?

Ядзя всміхнулася до Гуця.

— Тільки нехай уроки спершу зробить. Бо коли повернемося до Варшави, то не буде часу. Відразу наступний тур.

— Та я знаю. Ціле містечко дивиться, а я так плачу… так плачу, аж мені сльози дзюрком ллються.

Тим часом Гуцьо приніс згори підручники й заходився коло вправ. Через дві хвилини задоволено сповістив:

— Готово.

Ципріян підперезав його ганчіркою, аби малий міг безперешкодно пізнавати секрети кулінарної алхімії. Ядзя сягнула по підручник з інтегрованого навчання. Під малюнком, на якому були зображені різні предмети, видніло завдання: «Ясь забув написати назви свого шкільного приладдя. Чи ти зробиш це замість нього?». Гуцева відповідь була такою: «Sorry, ні. Мені здається, це нечесно».

Спершу Ципріян показав їй копанку, до якої вони із хлопцями стрибали «солдатиком», потім лікарню, де його тричі зшивали, і нарешті, закритий уже Будинок культури, де йому ноги роз’їжджалися на ковзкому паркеті.

Потім обійшли озеро, проминули відпочинкові котеджі, які пахли вологою та пліснявою, і дійшли до широкого незаораного поля, посеред якого стояла велика дерев’яна стодола.

— Оце моя батьківщина, — мовив Ципріян, скидаючи темні окуляри й зробивши рукою велике коло. — Каторга мого дитинства. Уявляєш, скільки роботи коло тютюну?

— Уявляю. Гарують від квітня до кінця листопада. Спершу посадити, потім зібрати, висушити й продати. Руки аж коричневі й не відмиваються тижнями.

— Диви-но, яка розумниця! Що тобі відомо про важку працю, принцесо з палацу? — Зазирнув їй у вічі, і якусь мить його обличчя було зовсім близько. Ядзя відчула запах, який її збентежив, і негайно відступила на крок.

— У мене був лише невеличкий палац, вирізаний з картону, і я багато років проводила канікули зовсім недалеко звідси. Моя родина теж вирощувала тютюн. Знаєш… Мені страшенно подобалося нанизувати ці великі, пахучі листки на довгі дротини. Та найдужче я любила, коли все висіло високо під стелею. Відразу ставало темно й волого, як у джунглях.

— А мені більше нагадувало якийсь готичний костел. Я там бавився в божественне откровення.

— Що??? — Ядзя не могла стриматися від сміху. — Як саме?

— Звичайно. Складав долоні й довго вдивлявся в сонце, що прозирало між дошками стодоли. Доки перед очима не починали літати кольорові плями. Тоді я вдавав, наче я святий і маю видіння. Ходи, покажу тобі. — Ципріян потягнув її за собою й обоє побігли з гірки, голосно регочучи.

Навколо було тихо та спокійно. Вони відкрили ключами купу замків, прочинили скрипучі двері й увійшли досередини. Там панував морок, лише де-не-де крізь шпарини в стінах проглядали ранкові промені, і в їхньому світлі танцювали порошинки й тютюновий пил. Ядзя вдихнула повітря. Так, цей добре знайомий запах… трохи млосний, солодкавий і разом з тим різкий та насичений. Відчувався характерний аромат сухого листя, хоча в темних кутках постійно чаїлася волога, яка назавжди в’їлася в дошки й жердини. Усю підлогу вкривали мішки з тютюном. Це було дивовижне видовище.

— Неначе якась сонна армія… — прошепотіла Ядзя, зачарована цією картиною.

— Ходи, снитимемо разом з ними. — Ципріян зняв куртку й розіклав її на тютюнових пагорбах.

Він страшенно боявся її торкатися. Раптом його пальці вмілого коханця втратили всю вправність. Він уперше соромився, мовби зараз вони разом вчилися всього знову. Коли Ядзя лежала в його чарівному сховку, де він у дитинстві ховав свої скарби, Ципріян уже знав, саме вона є його найбільшою, найціннішою «знахідкою».

Ядзя так тремтіла від нервів, що не могла стримати цокотіння зубів. Міцно притулилася до Ципріяна й невдовзі вони трусилися вже обоє, як пара недосвідчених, трохи переляканих дітей.

«Чому мені смішно?» — подумала вона, тамуючи хихотіння.

Їй було гарно й легко. За мить Ядзя вже сміялася так голосно, як ніколи в житті, хоча обличчям стікали струмочки сліз. Ніби кран хтось відкрутив.

А потім, кашляючи й топчучи махорку, вони почали танцювати всі неіснуючі танці світу, після яких довго паморочиться голова, а серце розпирає невимовне щастя.

— Готова? — спитав він перед виходом на сцену, коли обоє, переборюючи мандраж, чекали на свою чергу.

Нарешті оголосили їхні прізвища, і камери із цієї миті не зводили з них об’єктивів.

— Ну, до бою! — Ципріян усміхнувся, підбадьорюючи себе і Ядзю, а тоді не втримався й гучно ляснув її по сідницях.

З першими тактами хіту шістдесятих «You Never Can Tell» Ядзя вибігла на сцену, скидаючи дорогою шпильки й не зводячи погляду із зали. У темній перуці з рівно підтриженою гривкою, чорних брюках та білій блузці з підкресленою талією, танцюристка скидалася на справжню Мію з фільму Тарантіно. В її очах була така пристрасть, що глядачі відразу зааплодували, а коли поряд з’явився Ципріян, оплески переросли в справжні овації. Їх негайно оцінили за старанну й бездоганну стилізацію. Чоловік випромінював незвичайну зосередженість, настільки сильну, що оператор боявся навіть дихати, щоб нічого не пропустити. Кожна деталь іміджу танцюриста була ретельно продумана, починаючи від дірявої шкарпетки й закінчуючи ледь збайдужілим виразом обличчя втомленої життям людини. Ципріян стільки років чекав цієї миті, коли він зможе, нарешті, танцювати на сцені по-своєму. Так, як йому хотілося, без зайвого апломбу й понтів, перевтілюючись у героя улюбленого фільму. Коли він з’явився у світлі прожекторів, усім аж подих перехопило, бо колишній Ципріян де й подівся. Довге волосся, зібране на потилиці у хвостик, навмисне змащене брильянтином, щоб виглядало ледь маснуватим. Аби здавалося, ніби він має зайву вагу, Ципріян під завеликий костюм запхнув силіконову гримувальну подушку. Тіснувата сорочка облягала його помітне черевце. Став навпроти Ядзі, очікуючи, ноги ледь зігнув у колінах, а тоді, наче знехотя, обоє розпочали неквапний твіст. Оператори без кінця знімали зблизька діряву шкарпетку й масне волосся, що спадало Ципріянові на щоку. А коли Ядзя провела перед очима спершу однією, а потім і другою долонею, завершуючи танець ефектним піруетом, у знімальній групі розляглися гучні вигуки:

— Наближення!!! Супер, очі! Очі мені давай, та-а-ак!!!

— Загальний план, ще загальний, тепер танцюристи! Швидко, деталь!!!

Уже давно жодна пара не викликала таких бурхливих емоцій. Бо історія, котра відбувалася під час цього танцю, була сповнена внутрішнього драматизму. І не треба було навіть знати цього відомого епізоду з «Кримінального чтива», щоб прочитати пристрасний заклик без слів, який поєднав тоді у фільмі, а зараз тут, на сцені, химерну дружину боса мафії та її розчарованого життям охоронця, що саме переживав вікову кризу.

Чак Беррі замовк, зате публіка розгаласувалась що є сили. Цей блискучий виступ, несхожий на все, що вони досі бачили, підкорив серця глядачів. Оцінка захопленого журі була одноголосною.

— Із можливих десяти балів ви набрали двадцять!

Ципріян боявся підвести голову, щоб не було помітно, який він зворушений. Та йому довелося це зробити, бо найприскіпливіший із членів журі звернувся безпосередньо до нього:

— Я приголомшений вашим виступом, бо вперше не можу ні до чого причепитися. Ципріяне, це не лише танцювальний, але й акторський шедевр. Узагалі-то лише найбільші митці можуть поступитися й дозволити, щоб жінка по-справжньому виділялася. І хоча твоя партнерка танцювала незрівнянно, саме ти був справжньою зіркою.

Ядзя підвелася навшпиньки й ніжно поцілувала Ципріяна в спітніле чоло.

• Предыдущая
• 38/44
• Следующая