Шалене танго: істеричний роман - Фабіцька Йоанна - Страница 42

• Предыдущая
• 42/44
• Следующая

— Якщо ти справді кохаєш мою маму, то скажи їй про це!

Ципріян глянув на Надю, але дівчинка штовхнула його так сильно, що він ледь не впав. Провела поглядом Гуця, котрий сідав до авто, і неохоче рушила додому. Їй не хотілося туди повертатися, але зараз, коли все розвалилося, вона не мала куди піти.

Уля прибула на шкільний паркінг завчасу й встигла побачити, чим закінчилася ця зустріч.

— Чого йому треба від тебе? Скажи мені!

Вона гарячково розпитувала Гуця, злякавшись, що Ципріян міг шантажувати малого. Але хлопчик трусився, як у лихоманці, й не міг видушити жодного слова.

— Якщо він тобі щось зробив, то я його вб’ю!

— Припини! Нічого ти не розумієш! — вигукнув хлопець і розплакався так голосно, що в Улі замалим серце не розірвалося.

Люди за лаштунками без угаву поглядали на годинники, панувало справжнє пекло. Ніхто зі знімальної групи не уявляв, чим закінчиться цей нервовий вечір.

Атмосфера була такою напруженою, що приїхав навіть продюсер. Він бігав між переляканими учасниками шоу, струшуючи скрізь попіл із сигари й відверто нехтуючи правилами протипожежної безпеки. Відколи про Ядзю не було звісток, у нього знову озвалася виразка. Сягнув по таблетки, замалим не зашпортуючись у кабелі, який розмотував молодий технік.

— Якого біса ти… — Він розлютився й щосили стусонув прожектор, котрий стояв поруч. — Забери це негайно! Ти що, не бачиш, що в нас тут пожежа в борделі?!

Хлопець швидко прибрав речі з проходу. Нікому не хотілося потрапити нині шефові під гарячу руку.

Увесь минулий тиждень медії проводили рекламну кампанію, підігріваючи інтерес до фіналу конкурсу. Натовп фоторепортерів очікував на старті. На це пішла купа грошей, і продюсер справді сподівався, що Ядзя не буде останньою ідіоткою і все ж з’явиться. Про всяк випадок послав під її дім на Повіслі кількох моторних хлопців з репортерського відділу, але ті щохвилини дзвонили до нього, повідомляючи, що їм не вдалося її побачити.

— У вікні горить світло, але ніхто не відчиняє. Ми так голосно стукали, що якась сусідка знизу пригрозила нам, що подзвонить до поліції, — доповідав по телефону один з них.

Гладун слухав це зі зростаючим роздратуванням. Тоді почухав голову й, нарешті, віддав розпорядження:

— Нічого не поробиш. Якщо не можна крізь двері, доведеться спробувати по-іншому. Пришліть на місце кран з підйомником. Я розумію, блін, що зараз суботній вечір, але кошти не мають значення! Притягніть мені її сюди живу або мертву!

І, прикуривши чергову сигару, він розгонисто рушив до операторської. Дорогою в кімнаті для VІР-ів наштовхнувся на зеленого від хвилювання Ципріяна. Угледівши його, лише кинув:

— А ти молися. Бо якщо вона не з’явиться тут за півгодини, на тебе чекає кар’єра помічника муляра.

Швидко відчинив двері до операторської. Над мікшерським пультом нахилилися кілька осіб, серед них режисер, директор з виробництва та двійко його асистентів. Один з них підвів на прибулого червоні від безсоння очі.

— Не можна довше чекати, — сказав він. — Ми вже втретє запускаємо рекламний блок, через дві хвилини виходимо в прямий ефір. Глядачам у студії терпець увірвався.

— То дайте їм якісь закуски на халяву! Вигадайте щось!

Він плюхнувся на шкіряне обертове крісло, яке небезпечно затріщало під його вагою. Було помітно, що товстун щось гарячково обдумує.

— Але вони більше не хочуть солоних горішків, публіка вимагає танців, — несміливо промимрив один із працівників.

— Окей. — Бос махнув рукою. — Починаємо.

Усі вже знали, що треба робити. На всі рівні пішли відповідні команди. У студії спалахнула червона лампочка.

— Три, два, один, нуль… починаємо.

«Добрий вечір, шановні пані та панове!» — розпочав шоу відомий актор, глядачам показали картку з написом «аплодисменти», відразу розляглися гучні оплески.

Молодий розминався зі своєю партнеркою перед сценою.

— Старий, скидається на те, що тобі доведеться танцювати одиночний танець, — кепкував він. — Але, знаєш, це дурного робота, у нас таки конкурс пар.

Ципріян нічого йому не відповів. Попустив на шиї затісного метелика й знову набрав номер телефону, який знав напам’ять. Як завжди ввімкнувся автовідповідач, проте цього разу Ядзині слова були такими: «Дайте мені всі святий спокій».

Чоловік ледь посміхнувся, бо це, принаймні, свідчило про те, що Ядзя жива. Раніше повідомлення треба було залишати після лаконічного «Ядвіґа» та сигналу.

Молодий зійшов зі сцени з обличчям звитяжця. Їхнє мамбо було неймовірним! Воно й не дивно, адже пара репетирувала день і ніч, щоб досягти досконалості. Щасливі танцюристи зверталися до публіки, яка невдовзі віддасть комусь омріяну перемогу.

Тим часом у режисера тривала бурхлива нарада.

— Зміна сценарію! — прийняв рішення замучений окулярник, попиваючи вже третій енергетичний напій. — Покажемо зараз «Паризьке ревю». Хай дівчата танцюють якомога довше!

Він вийшов до коридору й кілька хвилин радився зі своїм заступником. Тоді швидко подзвонив на гарячу лінію й відправив людей у гримерку, де повідомив пригніченому Ципріянові:

— Війна — не війна, show must gо on. Збирайся, танцюватимеш із іншою партнеркою.

І в цю хвилину до приміщення увійшла загримована для сцени Верена. На ній був усіяний блискітками бюстгальтер і коротка спідничка.

— О ні! — Ципріян схопився на ноги, перекидаючи стілець. — Ви не можете зі мною так учинити!

— Слухай, ти, гівнюк! — Режисер наблизив до нього налите обличчя. — Це ти не можеш так учинити з нами. Зараз мені на сцену, інакше не виступиш більше до кінця життя, зрозумів?

— Упораємося, спокійно… — Верена підійшла й торкнулася Ципріянової руки, але той негайно відсмикнув її, — я не дозволю зруйнувати твою кар’єру. Усе буде, як колись.

Вона дивилася йому просто в очі, а Ципріян подумав, наскільки треба бути підлою людиною, щоб скрізь залишати після себе лише лайно.

— Ну, усе влаштувалося. Танцюватимете те саме, що п’ять років тому, коли ваша пара виграла конкурс. Це ж вам заіграшки, правда? — Режисер ляснув Ципріяна по спині й, задоволений, пішов до продюсера, аби запевнити його, що все абсолютно під контролем.

— Мамо, ма-а-амо… — Гуцьо сидів на дивані й тягнув Ядзю за руку.

Вона відучора лежала в ліжку, заховавшись у постелі так, що з-під ковдри виднів лише кінчик її сірого розтягнутого светра. Зі своєї безпечної нори вилазила лише по нову пачку паперових хусточок, які зуживала неймовірно швидко. Від плачу її очі зовсім спухли, а ніс почервонів.

— Ви мусите щось з’їсти. — У крихітній кухоньці стояла Надя й заливала окропом дві порції китайського супчику.

— Дайте мені спокій, нічого я не хочу. — Ядзя відвернулася спиною до неї й цілого світу.

Діти перезирнулися й важко зітхнули. Рівно о сімнадцятій Гуцьо ввімкнув телевізор. Залунала характерна музична заставка «Танців-спотиканців», і Ядзя аж підстрибнула під ковдрою.

— Вимкни це негайно! Чув? Ти цього не дивитимешся!

Хлопчик боязко глянув на маму. Від страху в нього тремтіло підборіддя, проте він заявив:

— Але я хочу це дивитися. Ми разом хочемо, правда, Надю?

Ядзя кулею вилетіла з ліжка.

— Ану, дай це сюди, шмаркачу ти такий! — Вона спробувала забрати в сина пульт.

Гуцьо кинув його подрузі, а та, зціпивши зуби, заховала пульт собі в труси. Розлючена Ядзя підійшла до телевізора й висмикнула шнур із розетки. І знову повернулася до ліжка, яке нагадувало кубло, й накрилася по самісіньку маківку. За мить знову почулася набридлива музична заставка програми й конферансьє оголосив про виступ «Паризького ревю». У Ядзі не було сили боротися. «До дупи все», — подумала вона прибита, і заткнула пальцями вуха. Лежала абсолютно вичерпана й нещасна, переконана, що навіть власна дитина виступає проти неї.

• Предыдущая
• 42/44
• Следующая