Ключ Давидів - Ведмеденко Олег Валентинович - Страница 3

• Предыдущая
• 3/55
• Следующая

Отож, дорогі брати й сестри, пам’ятаймо про суть свята Пасхи, і нехай звучить в наших серцях радісна й велична пісня пасхального канону утрені: “Воскресіння день, просвітимось, люди, Пасха, Господня Пасха, від смерті бо до життя, і від землі до Неба Христос Бог нас привів, пісню перемоги співаючи”...

ПРОВОДИ

Наступна, друга неділя після Пасхи, називається за церковною традицією Антипасхою (від грецького “замість Пасхи” – друга, нова Пасха). Вона має іще назву Неділі про Фому, або Фоминої неділі. Служба цього дня присвячена спогаду про осязання апостолом Фомою ран воскреслого Христа. Антипасха, як оновлений спогад про Пасху на восьмий день, знаменує собою вічну радість християн, пов’язану з Воскресінням Христовим. Число “8” в біблійній мові символізує початок нового етапу, нового життя, нової седмиці.

Неділя після Великодня являється у нас також Неділею провідною, або ж Проводами. Проводи – це урочисті поминки, Великдень для померлих. Часто їх плутають з так званим “Навським великоднем”, відзначення якого, на відміну від Проводів, не освячене церковною традицією.

Сама назва Навський (або Наський) великдень походить від старослов’янського слова “навь”, або “нав’є”, себто – мрець. Іншими словами, це Пасха померлих. В деяких місцевостях України таке поминання відоме також під назвою Рахманський великдень. Корені цієї традиції сягають сивої давнини, язичницької доби. Ще з дохристиянських часів ми маємо відомості про обряд поховання у слов’ян, відомий як “тризна”. Згідно з дослідженням митрополита Іларіона (в миру – професора Івана Огієнка), найдавнішу згадку про тризну у слов’ян подає візантійський письменник VII ст. Теофілакт. В Іпатієвому літописі змальована тризна по князю Ігорю у 945 році. Тризна – це поминки, на яких пили і їли, а на деяких могилах справляли ігрища та військові змагання, вірячи, що душі померлих, спостерігаючи за цими дійствами, тішаться з них.

З приходом на слов’янські землі християнства, православна церква розпочала боротьбу з язичницькими обрядами, в тому числі й з тризнами. Однак ця боротьба не увінчалася повним викоріненням поганських обрядів, хоча вони з часом й змінилися, набули інших форм та наповнилися новим змістом. Хоч “родимі плями” давніх язичницьких звичаїв залишились в народних традиціях і донині, безумовно, заслуга Церкви полягає в тому, що докорінно було змінене їхнє першопочаткове поганське ідейне навантаження, і сьогодні ця обрядовість набула духовного християнського змісту. Таким чином за християнського часу з’явився обряд поминання померлих. Це православний похоронний обряд, панахиди, “батьківські поминальні суботи”.

В різних місцевостях України великоднє поминання померлих відбувається в різні дні. І часто через це маємо плутанину місцевих і встановлених Церквою традицій. Так Навський (дехто, не знаючи етимології цього слова, каже “Намський”) великдень святкується як народна традиція у четвер на Світлому тижні (часом це роблять в четвер на Страсному тижні, а в місцевостях, де він має назву Рахманський, – нерідко його взагалі справляють окремо і святкують у середу четвертого тижня після Великодня на так зване Переполовення, коли маємо половину терміну між Пасхою і Трійцею). А наступного тижня, тобто на початку Фоминого тижня (в неділю, понеділок або вівторок), урочисто справляють Проводи. І знову ж таки вони в різних місцевостях здійснюються не в один день (в Галичині бувають й другого дня Великодня). Це також Великдень для померлих, але вже в церковній традиції.

Що стосується обрядової сторони, то наші предки вірили, що на третій день Пасхи необхідно кидати шкаралупки з свячених крашанок у воду, щоб вони пливли до Чорного моря, в країну померлих, або ж в країну Рахманів, до якої вони і припливуть якраз в середу Переполовення. З цього, мовляв, мерці Рахмани й довідуються, що в нас, живих, уже Великдень, і треба й собі святкувати. Історично таке повір’я можна пояснити тим, що наші предки, подорожуючи, доходили до Індії, де були так звані касти брахманів. І, пов’язуючи ці чудові теплі краї з Раєм, “ірієм”, “вирієм” на Сході, розповідали оповідки про індійських йогів-аскетів, “рахманів”, що є “великі посники, і їдять крашанки раз на рік”. Про ці та інші вірування українського народу чудово розповідає митрополит Іларіон у своїй відомій монографії “Дохристиянські вірування українського народу”. Зазначу тільки, що, згідно з народним повір’ям, в Навський великдень суворо забороняється копати землю, щоб таким чином не потурбувати померлих.

Проводи в Україні справляються урочисто. Люди всією сім’єю виїжджають на цвинтарі, ідуть на кладовища, щоб у ці радісні Великодні дні разом пом’янути своїх спочилих рідних та близьких. На могилки запрошуються священики, які освячують їх і служать короткі молебні-панахиди. Рідні та близькі покійних приносять паски, крашанки, святкові страви, і кожна сім’я біля могилки свого рідного, “на гробках”, поминає його за трапезою добрим словом, згадуючи епізоди з життя покійного. Існує також звичай залишати на могилах крашанки, щоб покійник з усіма розділив радість свята. Згодом ці крашанки можуть забирати діти та старці, промовивши молитву за померлого.

“ГОСПОДЬ МІЙ І БОГ МІЙ!”

У Неділю про Хому читалося в православних храмах Євангеліє від Івана:

“Того ж дня – дня першого в тижні (в євреїв це – неділя. – Авт.), – коли вечір настав, а двері, де учні зібрались були, були замкнені, – бо боялись юдеїв, – з’явився Ісус, і став посередині, та й промовляє до них : «Мир вам!» І, сказавши оце, показав Він їм руки та бока. А учні зраділи, побачивши Господа. Тоді знову сказав їм Ісус: «Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: «Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, – простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!»

А Хома, один з Дванадцятьох, званий Близнюк, із ними не був, як приходив Ісус. Інші ж учні сказали йому: «Ми бачили Господа!»... А він відказав їм: «Коли на руках Його знаку відцвяшного я не побачу, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу до боку Його, – не ввірую!»

За вісім же день знов удома були Його учні, а з ними й Хома. І, як замкнені двері були, прийшов Ісус, і став посередині та й проказав: «Мир вам!» Потім каже Хомі: «Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись. Простягни й свою руку, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий!» А Хома відповів і сказав Йому: «Господь мій і Бог мій!» Промовляє до нього Ісус: «Тому ввірував ти, що побачив Мене? Блаженні, що не бачили й увірували!»

Багато ж і інших ознак учинив був Ісус у присутності учнів Своїх, що в книзі оцій не записано. Це ж написано, щоб ви ввірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб віруючи, життя мали в Ім’я Його!” (Ів. 20. 19-31).

До мене, як до священнослужителя і проповідника Слова Божого, часто надходять прохання процитувати уривки із Святого Письма, де вказується на те, що Христос був не тільки істинною людиною, а й Істинним Богом; мав не тільки людську, а й Божу волю. Тобто був не просто людиною, не просто найдосконалішим творінням Божим, а саме Боголюдиною – Богом во плоті. Такі прохання пов’язані з посиленням в останні роки проповіді представників деяких протестантських конфесій, які у своїх догматах відкидають Богочоловічество Господа нашого Ісуса Христа, називаючи Його найдосконалішим, найсвятішим, найдуховнішим, але все-таки творінням. Заради справедливості зазначу, що це стосується в основному релігійної організації “Свідків Єгови”. Більшість же представників протестантизму визнає Нікео-Царгородський Символ Віри, затверджений на 1-му та 2-му Вселенських Соборах (325 – 381 рр.). Для того, щоб з’ясувати істину, давайте звернемось до Святого Письма – єдиного незаперечного джерела інформації.

Євангельське благовістя – це блага (добра) звістка про спасіння , що її приніс на землю Син Божий, Бог Слово, Бог, явленний во плоті. Віра в Ісуса Христа як Єдинородного Сина Божого є твердинею, каменем, духовною підвалиною Церкви. Якось Ісус запитав Своїх учнів: “А ви за кого Мене маєте?” Симон Петро відповів і сказав: “Ти – Христос, Син Бога Живого!” Далі Євангеліє так висвітлює реакцію Ісуса на визнання Його Сином Божим: “А Ісус відповів і до нього промовив: “Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров ( плоть і кров – тут “людина”. – Авт.) тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець. І кажу Я тобі, що ти скеля (ти, і такі як ти – віруючі і вірні, що сповідують Мене Єдинородним Сином Божим. – Авт.), і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, – і сили адові не переможуть її” (див. Мф. 16. 13 – 18). Під час благовіщення архангела Гавриїла Діві Марії він прорік: “І ось Ти в утробі зачнеш, і Сина породиш, і даси Йому Ймення Ісус. Він же буде Великий, і Сином Всевишнього званий...” (Лк. 1. 31–32). Свідчення про Христа як про Сина Божого звучало із уст Самого Бога Отця під час хрещення Ісусового: “Це Син Мій Улюблений ...” (див. Мф. 3.17). Так само і в момент преображення Господнього (див. Мф. 17.5).

• Предыдущая
• 3/55
• Следующая