Краса і сила - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 9

• Предыдущая
• 9/11
• Следующая

- Се ж от сей витягнув у його! - обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв зі стола картуз.

- Ні, господін, підождіть трохи,- схопив його за руку Семен,- я той…

- Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей. В пивній стихло, і коло Семена поставало вже декілька дядьків.

- Люди добрі! - скрикнула жінка.- Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші… Тепер і за пиво нема чим заплатити.

- Ви, Ілько, послушайте, - затурбувався Мошко,- може, єжелі ви взялі… Мінє какоє дєло, нехай мінє за пиво… Я в паліция…

- Та якого вам чорта! - повертаючись іти, крикнув Ілько.- Не бачив я ніяких грошей. У його їх і не було.

- Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, сей йолоп тобі ж і показував! - закричала жінка.

- Такі гроші! - тихо, але виразно промовив Семен.

Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на се, і повернувся.

- Нєт, позвольте,- викрикнув Мошко і ухвативсь за Ілька,- так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за паліцейським!

- Оддай гроші! - зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.

- Авжеж, оддай… Що ж се! - почулось між дядьками. Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком й ступив до дверей.

- Оддай гроші!! - заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком. Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір, наскочив на Семена й повалив його на стіл, зі страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров'ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах Ілька.

- Повбиваю!! - хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою зі стола пляшку. Але не встиг він й вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.

- Тепер бийте його!! - крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги. З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом з ним.

- Держіте, держіте! Я одберу у його дєньгі!… Вот, вот оні! - вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров'ю лицем і синій, побитий Семен зараз же кинулись до його. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось вкусив, когось пацнув, рвонувся й, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.

Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звощика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі, тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом жидівська балагула та звощик розіб'є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче казиться - то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче, й сипне, і сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно; безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.

Ледве блищить лампочка в камері «слвдствєнних» сонгородського «арестнаго помєщенія». Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: «Краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино - козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.

По темних кутках сплять.

Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте»,- і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.

- Ти, Мотре? - одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.

Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.

- Я. На…

Андрій простягнув руку крізь грати і взяв невеличкий клуночок.

- Там десяток пиріжків і курка,- додала Мотря.

- Добре… Чого вчора не прийшла?

- Ти сердишся?

- Я питаю, чого вчора не прийшла,- сухо прошепотів Андрій.

- Не можна було.

- Не бреши!

- Ну, от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я от се побігла б до тебе.

- Де ж батько був?

- На «роботі».

- Де?

- Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?

- Знаю. Багато?

- Рублів на п'ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.

- А! Он що!… Хм…- злісно всміхнувся Андрій, - Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю… Мотря мовчки нахилила голову.

- Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом'яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?… Чого ж мовчиш, суко! - грізно прошепотів Андрій.- Похвались же!

Мотря мовчала.

- Говори ж!… Може, вже рушники подавала?

- Ну, от ще! - підняла голову Мотря і знов нахилилась.

- Гляди, гадино! - зціпив зуби Андрій.- Обманула, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, уб'ю. Чуєш? Уб'ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!

Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистав, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.

- Не змерзла? - помовчавши, буркнув Андрій.

- Ні.

- Що? Та підніми голову, чого нахилилась?

- Не змерзла, - промовила Мотря й несміло подивилась йому в очі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт, «вино світить» і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.

- Не бачила Никодима?

- Бачила.

- Що, не говорив нічого?

- Про тебе?

- Ну, да.

- Лається… Нащо ти його так?… Бідує страшно.

- А так паршивому й треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! - зі злістю прошепотів Андрій.

- Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.

- Бреше, гад! Ти знаєш, як усе се було?

- Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…

- От то, нехай не задається і знає, кого зачіпає!

- Як же се вийшло?

- Так він каже, що й не лаяв?

- І не думав, каже.

- Гм… Іш, мурло прокляте!

- А лаяв?

- Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І от то раз причепився до мене, щоб у камору йшов. «Ще рано,- кажу,- не піду!» -«Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всеї сили - трах! - у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, се даром не минеться тобі. Знай, кого бить!» - «Плювать,- каже,- я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах - тьху!» Ну, добре, нехай так, побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А от то в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню,- мене тут пускають,- поставлю, кажу, півкварти». Попросив він,- пішли. Прийшли до Васьки,- знаєш? Я тому зараз морг! Той туди, сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п'яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться… Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Нікодим, котрий мене водил у цилюрню, напился п'яний і не сполняєть своєй служби. Я мог би утікти…» Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом - і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!

- І ти не втік? - похопила Мотря.- От то! Чого ж ти?

- Тікать не треба.

- Як?

- А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так - я сам прийшов без його, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…

• Предыдущая
• 9/11
• Следующая