Алмазне жорно - Кочерга Иван Антонович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/19
• Следующая

Та не вийшло без догани,

Бо не сходиться на станi

Нi корсет, нi сукня панни.

Пiсля закiнчення танка кравчихи з реготом поривають пана Круп'янку i товстого цехмiстра на плац. Цех виходить туди ж таким самим порядком.

IV

З лiвого боку ввiходить граф Ружинський i Гельця - тепер його дружина. Ружинська змарнiла, на лицi сум i мука. Ружинська зупиняється.

Р у ж и н с ь к и й (грубо). Ходiм же! Чого це ти знов стала? I так спiзнилась.

Р у ж и н с ь к а (береться за голову). Я не можу йти на плац, де натовп... менi там робиться страшно... Благаю тебе, йди сам... я поїду додому.

Р у ж и н с ь к и й (гнiвно). Цього ще не ставало! З того часу, як я одружився з тобою, нема кiнця безглуздому вередуванню. День у день сльози, зiтхання, охкання, хвороби. Дай менi хоч на вулицi здихатись твоїх дурувань.

Р у ж и н с ь к а (лагiдно). Я знаю, що я заслужила своє лихо i мушу терпiти... Благаю тебе, йди сам, я не можу йти в юрбу, я не можу йти туди, де всi дивитимуться на мою муку... Що я робитиму там iз своєю журбою... серед веселої гомiнкої юрби... Самотня, темної ночi, крадькома можу я плакати та молити прощення за тяжкий мiй грiх, за те, що зреклася свого збавителя, за те, що оддала катам того, хто врятував життя моє i честь.

Р у ж и н с ь к и й (хапає її за руку i шипить розлючений). Ходiм! Ти ганьбиш мiй рiд... Хлопська графиня!

Р у ж и н с ь к а (з гордiстю, що прокинулась в нiй пiд впливом образи). Геть! (Виривається й одступає). Не тобi б казати про ганьбу... злодiй...

Ще на початку цiєї сцени з лiвого боку ввiйшла Стеся, блiда, змучена, в розiрванiй сiрiй сукнi-сорочцi, з якої видно голi плечi i босi ноги. Вона робить кiлька крокiв, озираючись безумними очима, потiм пiдходить до жовнiрiв. Вигляд її лагiдний i сумний, в рухах немає колишньої енергiї.

С т е с я (до жовнiрiв). Скажiть, будь ласка, добрi люди, де дорога в Кодню?

1-й ж о в н i р (регоче). Спитай, дiвчино, в суддi Дубровського.

2-й ж о в н i р. У Кодню є дорога, тiльки назад немає.

С т е с я (стенувшись). Так... я знаю... назад немає, назад немає...

Р у ж и н с ь к а (з жахом i жалем дивиться на Стесю, пригорнувшись мимоволi до чоловiка). Дивись... це та сама дiвчина, що просила тодi за свого нареченого в той самий вечiр, коли... (Вона стенається). Вона збожеволiла... бiдна дiвчина...

Р у ж и н с ь к и й. Та ходiм же нарештi! (Грубо хапає її за руку, боязко озираючись на Стесю i пориваючись до брами).

С т е с я (пiдходить до Ружинської i бере її за руку). Бiдна, як поколотi голкою твої нiжнi пальчики... бачиш, вони всi в кровi... Чому ж ти шила без наперстка... (Ружинська стенається). Де твiй наперсток? Чому ж ти шила без наперстка... саван для свого чоловiка... Стривай, я подарую тобi наперсток.

Гельця з жахом вириває свою руку i закриває обличчя руками.

Р у ж и н с ь к и й (грубо сiпає її). Ось твої безглуздi вередування! Кiнчилось тим, що зiбрала юрбу коло себе.

I дiйсно, кiлька прохожих зупинилось, дивлячись на цю сцену.

V

Iз-за брами виходить суддя Дубровський з своїм гайдуком i секретарем i теж зупиняється, хмуро дивлячись на те, що чиниться.

С т е с я (що пiзнала Ружинського). А, це ти! Це ти вкрав мiй алмаз, моє алмазне жорно! (На якусь мить розум її неначе прояснився). Ти! Ти! Схопив мене i кинув у льох i вiдiбрав алмаз, що я купила цiною кровi, цiною кровi моєї! Я обволаю на тебе! Я обволаю на тебе, як на злодiя i гвалтiвника!

Рух i гомiн серед народу.

Р у ж и н с ь к и й. Проклята божевiльна! (Злiсно, зiгнувшись, поривається до брами, але вiдступає перед Дубровським, що робить крок уперед i навмисно заступає йому дорогу). А, проклятий диявол...

Д у б р о в с ь к и й (грiзно й поважно). Стiйте, графе Ружинський! Нарештi-таки прояснився розум цiєї бiдної дiвчини, i вона прямо й очевисто назвала, хто її кривдник i гвалтiвник. Iменем найяснiшої республiки викликаю вас завтра на суд, графе Ружинський! А всiх, хто чув, що казала ця дiвчина, викликаю, яко свiдкiв перед судом. Пане секретарю, запишiть зараз же всiх, хто був тут присутнiй.

Р у ж и н с ь к и й (злiсно смiється). Ви помилились, пане Дубровський! Ви не суддя бiльше в Житомирi. Вас вже знято з посади - щоб не захищали бунтiвникiв i хлопiв!

Д у б р о в с ь к и й (вражений). Ви брешете!

Р у ж и н с ь к и й (виймає з кишенi пергамент з печаткою). Ось декрет його королiвської милостi - завтра я пришлю його до вас. (Хапає за руку дружину i виходить за браму. Дубровський стоїть якусь мить приголомшений, тодi пiдiймає гордо голову i так само спокiйно й поважно iде лiворуч. Юрба шанобливо розступається перед ним).

VI

Народ хвилюється.

В и г у к и з ю р б и. Так ось якi цi графи! А Дубровського - чули - таки з'їли! Злодiї, гвалтiвники! - Добра панська правда! - А що вiн зробив? - Хiба ж ти не чув? - А хто ця дiвчина? - Та це ж Стеся Бражнюк... Геть з панами! - Тихше, дурний, жовнiри! - Ходiм на плац.- Бити всiх панiв! - Що ти сказав, хаме? Ану, пане, покличте того жовнiра!

С т е с я. Що казав той великий пан?.. Здається, щось добре... Де я його бачила? Чи не знаєте ви, добрi люди, де я бачила цього пана з золотим ланцюжком на шиї... (Тре чоло). То хiба ж ланцюжки бувають золотi?.. залiзнi... тiльки... залiзнi... Але чого це менi здалося, що й в нього руки в кровi? Хiба вiн теж був у Коднi? (Озирається навколо себе). Я питала диких гусей, чи не бачили вони, що дiється зараз у Коднi... вони довго не хотiли сказати менi правди. (Спiває).

Ой дикiї гуси, вам вiльно лiтать

Високо в небеснiй безоднi,

Скажiть менi правду, чи бачили ви,

Що дiється зараз у Коднi.

"Ми бачили зверху, як гай шелестить,

Зеленiї сосни кивають,

А десь у долинi сокира дзвенить -

То, мабуть, хтось дрова рубає".

О, нi, не рубає сокира дубiв,

I сосни стоять непохитнi...

Скажiть менi правду, що бачили ви,

О гуси, мандрiвцi всесвiтнi.

"Ми бачили зверху, як рiчка гурчить

По темних ярах та долинах..."

О, нi, то неправда, там рiчки нема,

О гуси, не мучте дiвчини.

"Так ось тобi правда, кати гайдамак

Сокирою люто стинають,

Кривавая рiчка тече крiзь байрак,

А голови в яму кидають.

А пан регiментар при ямi сидить

I голови лiчить козачi.

- Стинайте, - вiн каже, - ще мало голiв -

Не вся Україна ще плаче".

Юрба вдивляється на Стесю, глухо хвилюючись

С т е с я (побачивши жорна коло крамницi, пiдбiгає до них). Жорна... Жорна... Боже мiй... Як защемiло враз моє серце... (Вона хитається, схопившись за серце, i сiдає, зблiднувши, на жорна). Боже мiй, що це зi мною... (Схоплюється i пiдходить до людей). Ради бога... ради бога... пiднiмiть, пiднiмiть їх скорiше. (Хапає когось за руку i тягне до жорен). Пiднiмiть цi жорна, бо вони придавили моє серце... воно там сочиться кров'ю... Ви подумайте тiльки, як боляче серцю, коли на ньому лежить такий камiнь. (Вона засовує пальцi пiд жорно i хоче його пiдняти. На лицi її передсмертна мука).

Ю р б а (смiється). От нерозумна! Три чоловiки не пiднiмуть його. От дурна!

С т е с я (плаче, сидячи бiля жорен i схопившись за серце). Я не можу... давить, гнiтить... серце болить... Знiмiть. (Кричить). Знiмiть жорно з мого серця! (Зривається на ноги). Знiмiть, а то воно... (Враз падає навзнак, схопившись за серце).

• Предыдущая
• 18/19
• Следующая