Україна у вогні - Довженко Олександр Петрович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/33
• Следующая

 — Гальт! Гальт!

 — Не тікайте, бо ми пропали! Не тікайте, стріляти будем! — кричали поліцаї.

 — Ура-а-а! — загриміло в таборі.

 — Вперед, брати! Ура-а-а!

 І вилізло з могил, з печер, із ям все, що було за дротом, все розігнулось, встало і ринулось на дротяний паркан з такою силою, що він упав і вгруз в пісок під тисячами ніг в одну хвилину.

 — Свобода!

 Уже передні лави досягли кущів, коли ж ударили з кущів з десятка автоматів в саму гущавину людську. Множество людей покотилося додолу, застогнало. Дехто у темряві спинивсь.

 — Не спиняйтесь, не спиняйтесь, бо пропали всі!

 — Слухай, — гримів Запорожець, — слухай!

 Такого ще не бачили ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників. Для нього ніби не існувала темрява. Він бачив усіх і все. Він виводив людей на волю, туди, де було закопано зброю.

 — Ні кроку назад! Вперед, за мною, вперед!

 — Стій, назад! Не губіть нас! Назад! Стріляємо! Огонь! — ревли поліцаї.

 Ніхто не відступив, ні одна душа. Так хотілося жити.

 Плигали з кручі в Десну навіть ті, що зроду не плавали, і, не уміючи перепливали, перелізали Десну, дивуючись своїй надзвичайній владі над водою.

 Тільки деякі, у кого од голоду не вистачало сили чи пристрасті, чи хто був ранений, ті не змогли перемогти свого невміння плавать. Вони загинули у чистій деснянській воді, не помічаючи, що вони тонуть. Та і в останню рокову мить їм ще здавалося, що линуть вони на свободу, і радість не покидала їх до самісінької смерті.

 І тільки де-не-де виринала трудяща рука, ніби посилаючи живим свій останній привіт.

 — Прощайте!.. Потопаю...

 Олеся й Христя бігали у тісних містечкових провулках біля станції. За ними гналася німецька сторожа. Ось вона загнала їх у завулок і схопила.

 — Ви чого не хочете їхати до Німеччини? — спитав станціонний жандарм, коли їх обох привели до поліції.

 — Так тепер же й тут Німеччина, — сказала Христя.

 — Так. Але вам тут нічого робити. Тут не буде ні фабрик, ні заводів. Все там. Треба там працювати, щоб скоріше перемогти ворога.

 — Якого?

 — Червону Армію.

 — Так вони ж свої.

 — Роздягніть їх і дайте по двадцять гарячих. Поліцаї кинулись до дівчат.

 Уночі вони знову впали з поїзда на ходу. Вони бігли довго по полю, потім байраками, долинами до лісу. За ними гналися. Вони падали, біжучи, й знову бігли. По них стріляли. Вибившись з сил, вони стали й підняли руки вгору.

 Вони знову їхали в поїзді з іншими дівчатами, коровами, кіньми. Довжелезними поїздами вивозились до Німеччини невольники з української землі. Ешелон спинився на маленькій спаленій станції поруч з другим ешелоном, що теж тягнувся на захід.

 З товарного вагона виглядали чоловіки. Жовті, виснажені, неголені, биті полонені люди з концентраційних таборів, оточенці, дезертири й так собі небораки, позбавлені волі й закону, вивозились на тяжкі й небезпечні роботи до Німеччини.

 — Здорові були, дівчата! Звідки будете? Чиї? — спитав через вікно один молодий чубатий парубійко. Він ще не втратив парубоцького форсу. Любив він дівчат, та й пісні ж знайомі. Згадалась йому вулиця, веселі ласкаві дівчата, пісні на колодках, місячні ночі і ясні зорі.

 — Чиї будете?

 — Фашистські! — сказала Христя.

 — О?!

 — А ти думав твої, сукин ти син нехай? Блазень, дезертир смердючий!

 — У, подумаєш!.. — образився парубок. — Ми таких, як ви...

 — Що? Хам ти проклятий!

 — Оте саме.

 — Що? Покидали для бардаків, сукин ти син нехай, раб.

 — Іди ти, барахло... Я плєнний, — зніяковів «кавалер».

 — Ух ти... плєнний! А чому ти плєнний? Крові злякався? Оборонець батьківщини! «Чиї ви, дівчата?» — Кавалер... У, гадина! — Христя тремтіла од ненависті.

 Увесь свій біль і кричущий протест проти безпросвітної недолі, в яку ввергнули її оці «плєнні», лайдаки-безбатченки, сліпоголові, весь гнів своєї пристрасної натури вона обрушила на вагон невольників. У неї не було до них ні жалю, ні співчуття. Дурацьке запитання і той блюзнірський тон, яким воно було вимовлене, обурили її. Вагон стояв перед нею, як образ не тільки біди й недолі, а й гіркої якоїсь, смутно здавалося їй, провини.

 Німецька варта з приємністю слухала оцю сварку і, хоч не розуміла ані слова, дивилася з презирством на обидва вагони.

 — Та годі-бо, Христе, — стримували Христю дівчата. — Ех ви, і сорому у вас немає, — докоряли вони чоловікам.

 — Дезертири! — кричала Христя. — Як ви смієте мені в очі дивитися?!

 — Іди ти!.. — гримнув хтось з чоловічого вагона.

 — До німців їду в неволю, будь ви прокляті нехай! — кричала Христя уже на ходу поїзда, висовуючись з вікна вагона.

 — Як я ненавиджу їх, Олесю! — сказала Христя, обернувшись до Олесі, коли поїзд минув станцію. — Щоб отак опуститися!

 — Нащо вони тікали, скажи мені? Нащо вони кинули нас так легко на знущання ворогу? Чому вони не вмерли в боях, щоб я плакала и молилася на них?

 — Так уся Європа, кажуть, здалась, — сказала Олеся. — Так то Європа, а то ми... Ай! Ну, де їхня гордість? Де їхня мужність? Хто їм це простить? Скажи мені! Ми ж тепер пропали? Що, не правда? Скажи мені, Олесю, правда?..

 Христя засипала Олесю сотнями найболючіших запитань, що не давали ні одній дівчині ні їсти, ні спати, що мучили їх і доводили до відчаю і вчинків одчайдушних і жахливих. Цими запитаннями, мов отруєними стрілами, були поранені їхні змучені серця і розум.

 — Ти що сказав тій дівчині, падлюка? — спитав «плєнного кавалера» похмурий, виснажений і висушений пекельним внутрішнім вогнем Степан Сорока.

 — А нехай не...

 Сорока вдарив «плєнного» з усієї сили в ухо так, що той, як сніп повалився додолу.

 — Що ти б'єш людину? — розгнівався один з невольників.

 — Яку людину?

 — Нащо ти людину вдарив?

• Предыдущая
• 15/33
• Следующая