Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод - Страница 2

• Предыдущая
• 2/64
• Следующая

— У нас усі здорові, — сказала пані Рейчел, — я злякалася, чи ти не захворіла. Метью десь поїхав, то я подумала — може, до лікаря.

Вуста Марілли здригнулися — вона все зрозуміла та, щиро кажучи, очікувала, що пані Рейчел завітає в гості: знала-бо, що, побачивши, як Метью їде казна-куди, її сусідка не зможе не втамувати цікавості.

— О ні, я здорова, хоч учора й мала жахливу мігрень, — відповіла вона. — Метью поїхав до Брайт Рівер. Ми вирішили взяти хлопчика із сиротинцю в Новій Шотландії — він приїздить вечірнім поїздом.

Навіть якби Марілла сказала, що Метью поїхав до Брайт Рівер по кенгуру з Австралії, це так не приголомшило би пані Рейчел. Секунд на п’ять її заціпило й вона вже почала замислюватись — а чи не бере її Марілла на кпини? — хоча це й видавалося їй неможливим.

— Ти серйозно це кажеш, Марілло? — спитала пані Рейчел, коли до неї повернувся голос.

— Певна річ, — відповіла Марілла так, наче брати до себе хлопчиків із сиротинців — то була така собі звична весняна робота для порядних ейвонлійських фермерів, і аж ніяк не щось нове й нечуване.

Пані Рейчел була вражена. Думки її складалися із суцільних емоцій. Хлопчика! Метью й Марілла Катберти беруть до себе хлопчика! Із сиротинцю! Світ летить шкереберть! Після цього її вже ніщо не здивує! Ніщо!

— Як вам на думку могло таке спасти? — несхвально промовила пані Рейчел.

Адже вони вирішили це, не спитавши її поради — тож належало висловити свій осуд.

— Ми вже давно, усю зиму про це думали, — відказала Марілла. — Пані Спенсер, дружина Александра Спенсера, заїздила до нас напередодні Різдва й розповіла, що навесні хоче взяти до себе дівчинку із сиротинцю в Гоуптоні. Там живе її кузина, то пані Спенсер усе розвідала, як їздила до неї в гості. От ми з Метью й собі про це побалакали, а тоді ще й ще раз — і надумали, що візьмемо хлопчика. Метью вже в літах, сама бачиш, йому шістдесят років — тепер він став геть не такий жвавий, як колись. Його серце почало непокоїти, а найняти на ферму доброго помічника зараз ой як важко. Нема нікого — окрім хіба цих жевжикуватих французьких хлопців. Таких щойно чогось путнього навчиш, одразу вони тобі тікають до Америки чи подаються на заводи робити омарові консерви. Спершу Метью хотів був узяти англійського хлопця. Але я сказала — нізащо. Може, вони й непогані, хтозна. Та не хочу ніяких лондонських безштаньків. Хай буде принаймні тутешній — отак я сказала. Все одно, кого б ми не взяли — хіба можна бути певними? Але мені дихатиметься легше й спатиметься спокійніше, якщо то буде канадець. Зрештою ми попросили пані Спенсер підшукати нам його в тому сиротинці, коли вона поїде по свою дівчинку. А минулого тижня, як почули, що вона вже їде, то із сім’єю Річарда Спенсера в Кармоді переказали їй прохання — привезти ловкого тямущого хлопчину років на десять чи одинадцять. Ми вирішили, що такий вік найкращий — бо ж він уже буде достатньо великий, щоб помагати на фермі, і достатньо малий, щоб вивчити його як слід. Ми й виховати його хочемо, і до школи віддати. А сьогодні прийшла телеграма від пані Спенсер — листоноша приніс зі станції. Пише, що вони приїдуть нині ж поїздом о пів на шосту. То Метью зустріне його в Брайт Рівер. Пані Спенсер висадить малого, а сама поїде собі, звісна річ, до Вайт Сендз.

Пані Рейчел пишалася, що завжди говорила точнісінько те, що думала. Так вона збиралася вчинити й зараз, уже зрозумівши, як їй приймати цю надзвичайну новину.

— Марілло, я скажу тобі відверто — дурна це затія. Ви необачні й дуже ризикуєте, от що. І гадки ж не маєте, кого вам привезуть. Берете в дім чужу дитину, нічого про неї не знаючи — ні яка в неї вдача, ні хто були її батьки, ні що з неї може вирости. Та допіру тиждень тому я читала в газеті, як один чоловік із дружиною — з нашого ж Острова, із заходу — так само взяли хлопчика із сиротинцю, а він підпалив їм уночі будинок — Марілло, навмисне підпалив! Мало вони самі не згоріли в ліжках! А ще я знаю інший випадок — коли такий-от прийнятий хлопець висмоктував сирі яйця, і ніяк не виходило його від цього відучити. І якби ти спитала моєї думки — а ти, Марілло, не зробила цього — я б тобі порадила: ради Бога, викинь це з голови, от що.

Пані Рейчел говорила далі, та не схоже було, щоб Маріллу це стривожило чи образило. Вона собі знай вимахувала спицями.

— Звісно, Рейчел, ти слушно кажеш, тут я не сперечаюся. Мені й самій трохи лячно. Але Метью затявся — зробімо та й зробімо. Ну, то я вже погодилася. Метью так рідко на чомусь наполягає, що коли це стається, я відчуваю, що просто мушу погодитися. А що ми ризикуємо — то як не крути, кожнісінька наша справа ризикована. Бо навіть із рідними дітьми теж часом трапляється, що вони виростають лихими. Зрештою, Нова Шотландія не так і далеко — це тобі не Англія чи Америка. Не може ж бути, щоб той хлопчина був геть не такий, як ми.

— Ну, сподіватимуся, що все буде гаразд, — відказала на те пані Рейчел тоном, що виразно свідчив, як вона в цьому сумнівається. — Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала — коли він спалить Зелені Дахи чи сипне вам стрихніну в колодязь — я чула, що таке зробила в Нью-Брансвіку одна прийомна дитина, і вся сім’я сконала в страшних муках. Тільки в цьому випадку то була дівчинка.

— Ми беремо не дівчинку, — відповіла Марілла так, наче труїти колодязі було виключно жіночою справою, тож із хлопцем їм би це не загрожувало. — Я ніколи не мала бажання виховувати дівчат і дивуюся, як пані Спенсер на таке зважилася. Хоч вона б увесь сиротинець усиновила, коли б це спало їй на думку.

Пані Рейчел кортіло лишитися, аж доки Метью привезе хлопця. Та поміркувавши, що чекати доведеться години зо дві, вирішила пройтися до будинку Роберта Белла й повідомити новину його сім’ї. Адже це буде сенсація — а пані Рейчел дуже любила приносити сенсаційні звістки. Отож вона пішла, і Марілла навіть утішилася, бо відчула, що похмурі пророцтва пані Рейчел воскрешають у її душі сумніви й страхи.

— Боже милосердний! — вигукнула пані Рейчел, ідучи стежиною назад. — Мені це, очевидячки, сниться. І бідолашного хлопчину шкода. Метью й Марілла нічогісінько не тямлять у дітях — певно, сподіватимуться, що малий буде мудріший і поважніший за власного дідуся — а хтозна, чи був у нього той дідусь. Я й уявити не можу, як то в Зелених Дахах раптом з’явиться дитина — туди й нога дитяча не ступала, Метью й Марілла ж були вже дорослі, як постав той будинок. Та й вони самі, боюся, ніколи дітьми не були — хто хоч раз на них гляне, нізащо в це не повірить. Боже, не хотіла б я опинитися на місці того сироти. Жаль мені його, от що.

Так проникливо зверталася пані Рейчел до шипшинових кущів — та співчуття її поглибилося б, якби вона побачила дитину, що сиділа тим часом на станції Брайт Рівер, сумирно чекаючи, аж доки її заберуть.

Тим часом Метью Катберт і гніда кобилка трюхикали собі, долаючи вісім миль до Брайт Рівер. Дорога тішила око — пролягала повз охайні садиби, подеколи розтинаючи то лісок, у якому росли смолисті запашні ялиці, то долину, всаджену дикими сливами, вкритими немовби серпанком червневого цвіту. Повітря було пронизане солодким ароматом, що долинав із численних яблуневих садів, луки в багряно-перламутровій імлі простягалися за горизонт, а «пташки співали — тень-телень, — наче в єдиний літній день».

Метью було дуже приємно їхати отак неквапом; проте час від часу доводилося знімати капелюха й уклонятися зустрічним жінкам, позаяк на Острові Принца Едварда було заведено вітатися з усіма — знайомими чи незнайомими.

Метью побоювався жінок — усіх, окрім Марілли та пані Рейчел. Жінки здавалися йому істотами таємничими й незбагненними; іноді його охоплювало неприємне відчуття, буцім вони нишком глузують з нього. Тут він не помилявся, адже був чоловіком незграбним, і вигляд мав доволі чудернацький — з довгим сивим волоссям, що спадало йому на ледь згорблену спину, та пишною каштановою бородою, якої не зголював із двадцятирічного віку. Правду кажучи, відтоді й аж дотепер, коли йому було вже шістдесят, він майже не змінився, хіба що сивини побільшало.

• Предыдущая
• 2/64
• Следующая