Выбери любимый жанр

Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 43


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

43

Задрімав. Приємний вітерець, який іще ніс у собі теплоту минулого сонячного дня, ворушив його волосся. А йому вже снилось, як він маленький іде по нічній дорозі до себе в село. В руках тримає ліхтарик, який світить дуже тьмяно, й тому він іще більше боїться опинитися в цілковитій темряві. Він іде з кладовища, де разом із сусідськими хлопчаками ловив привидів. Звичайно, ніяких привидів вони не спіймали, а врешті-решт хлопчаки пожартували над ним і десь сховалися. Чекав їх він дуже довго, але так і не дочекався. І ось довелося самотою повертатись у село, де з офіцерським ременем у руці чекав батько. Він йшов по нічній дорозі, й раптом слабкий промінчик ліхтаря вихопив із темряви борт машини брудно-зеленого кольору. Хлопчик зупинився, прислухався, придивився. Було тихо, й навіть нічні птахи не кричали. І тоді він знову пішов, переводячи промінь ліхтарика то собі під ноги, то на машину, яка здавалася неймовірно довгою й величезною. І раптом у світлі ліхтарика він побачив чоловіка, що сидів навпочіпки, у військовій формі, але без погонів і петлиць. Він сидів до нього спиною й не ворушився. Тремтіння пробігло по спині та руках, і стало раптом холодно, так холодно, що він відчув, як на шкірі посхвачувалися сироти. Хлопчик навшпиньки обійшов сидячого, з боязню посвітив йому в обличчя і тут же впустив ліхтарик. Волосся, вуса і щетина сидячого були вкриті густим інеєм. І вії, що змерзлися в снігові смужки, нависали над напіврозплющеними очима.

Ліхтарик не погас. Він лежав під ногами у хлопчика, освітлюючи клаптик землі та носок чобота військового, що сидів навпочіпки.

Хлопчик нагнувся, підняв ліхтарик і посвітив на кабіну.

Дверцята кабіни були відчинені, й видно було, що на сидінні лежить головою до керма інший військовий у величезних чоботях.

Немов щось чуже ввірвалося в життя хлопчика. Він, здавалося, вже не боявся темряви й не боявся цієї людини із застиглим холодним поглядом. Не боявся й величезної машини, хоча ніколи таких не бачив. Він просто не боявся.

Постоявши декілька хвилин біля машини, він зірвався з місця й помчав дорогою додому, до села, назустріч офіцерському ременю батька, якого він тепер теж не боявся. Мабуть, щось у житті змінилось або він подорослішав.

Шофер прокинувся й розплющив очі. Все ще було темно, але зірок на небі він не побачив. Ноги отерпли від незручної пози. Він сплигнув на землю, розім'явся, поприсідав. Увімкнув фари й поліз у кузов будити напарника.

– Ти чого?! – крізь сон обурився Горич. – Темно ж.

– Уставай, поїдемо, поки темно, – наполегливо говорив шофер.

Горич підвівся. Вони зайняли свої місця в кабіні.

– Не поїде! – впевнено сказав Горич.

– Xa! – видихнув шофер. – Не поїде? А це бачив?

Уражений Горич мовчав, намагаючись розібратися, що з минулого було сном, а що – реальністю.

Поверхня була вибоїстою, й машину знову кидало з одного боку в другий.

Фари вихоплювали з темряви тільки голу тверду землю.

– На, закуси! – шофер простягнув другові два абрикоси.

Приємний солодкий смак заповнив рот. Горич довго їх жував, стараючись затримати смак якомога довше.

Шофер теж жував, голосно спльовуючи кісточки.

– їдемо! Все-таки їдемо! – торжествуюче мовив він із набитим ротом.

Горич сплюнув дві кісточки в долоню й подумав про те, що добре б де-небудь посадити абрикоси. Поклав кісточки в кишеню гімнастерки. У світлі фар знову закружляв сніг, але вони не звернули на нього уваги.

22

Час для Кортецького й Андрія минав повільно. Іноді, під час короткого передиху, він зупинявся разом із ними й знову продовжував рух, коли Андрій, важко зітхнувши, брався за візок.

Уже давно вони не відчували спраги й навіть не наповнювали фляги. Адже йшли вони берегом річки й могли у будь-який момент зупинитися та попити чистої холодної води.

Поки вони йшли, річка стала ширшою, і протилежний берег тепер неможливо було розгледіти в уранішньому серпанку, але місця залишалися безлюдними й після тієї хатинки слідів присутності людини вони не зустрічали.

Долоні в Андрія зажили, і шкіра на них так загрубіла, що одного дня хлопець сам собі подряпав долонею обличчя, проганяючи комара.

Кортецький помітно нервувався, боячись, що коли й далі не буде людей, то вони й до зими не повісять дві останні «сковорідки».

А час уже рухався до холодів, і сонцю з кожним днем потрібно було все більше сили, щоб розігнати вранішній серпанок і хоч якось прогріти повітря. Від натуги воно червоніло, але чим червонішим ставало, тим менше тепла діставалося землі.

Тайга обабіч річки рідшала, а далі, там, куди простувала течія річки, виднілися сопки, що піднімалися до неба. Коли повітря було прозоре, Андрій, штовхаючи візок, не дивився під ноги, не маючи змоги відірвати погляд від цих небачених високих пагорбів, які тупими конусами таранили низьке небо.

– Скоро гирло! – говорив, дивлячись на сопки, інвалід. – Онде, за цими пагорбами, плескається море і напевно живуть люди. Вони, можливо, і на сопках живуть.

Зупинившись на чергову ночівлю, вони розвели вогнище недалеко від води. Земля поступово охолоджувалась, і тому влаштувалися вони майже біля самого полум'я, що ледве не дотягувалося до їхніх рук і ніг. Іскри тріскучого вогнища рвалися в низьке небо й перед тим, як погаснути і розчинитися в темряві, встигали, на мить завмерши, стати в один ряд із зірками. Зірки теж гаснули, як іскри, або іноді раптом зривалися з місця й починали падати на землю, але до неї не долітали, згаснувши в дорозі. И від цього мерехтливого руху іскор і зірок небо здавалося зовсім близьким – простягни руку і помацаєш його глибоку синяву, й залишиться на долоні опік від випадково зачепленої зірки.

– Непорядок… – бурчав собі під ніс інвалід, дивлячись на полум'я. – Куди ж вони всі поділися?! Треба було до війни рівномірно населення розселити, якщо країна така величезна. Скажімо, двісті чоловік на квадратний кілометр. Ось тоді куди не підеш, а вийдеш до житла…

– Якби ще одне зимовище знайти, – продовжував бурмотати інвалід, – нехай навіть без людей, залишилася б тоді всього одна «сковорідка». А з однією повернутися – не великий гріх…

Якось уранці вони знайшли на березі напівзатоплений дірявий човен.

Кортецький зрадів, але коли витягли його на берег, він просто розсипався – дошки були гнилими.

– Чого ж ми раніше не додумалися? – запитував Кортецький. – Навіщо йти вздовж річки, коли можна пливти?

Андрій здивувався – як, дійсно, як вони не додумалися до цього раніше? Але ось тільки на чому пливти?

– Може, пліт зробити? – запитав хлопець.

– Молодець! – схвалив думку інвалід. – Цвяхи і молоток же є!

Пліт побудували швидко. Правда, вийшов він не дуже надійний, але річка була спокійною, нікуди особливо не поспішала, й це надавало інвалідові впевненості.

Працюючи, Андрій час від часу оглядався на кедр, який ріс недалеко від берега.

– І чого ти туди косишся? – запитав Кортецький, теж кинувши погляд на горде високе дерево.

– На такий же кедр ми гудодзвін вішали. – Андрій схилив голову набік, дивлячись на верхівку дерева.

– Це той, що гудів?!

– Так, – кивнув хлопець. – Я тоді двічі на кедр видирався, на саму крону.

– Ти ба… Ну та тобі легше, у тебе ж дві ноги.

Андрій задумливо дивився на пліт, збитий зі стовбурів молодих сосон.

– Ну що, вантажитимемось і відчалюватимемо? – з виразом урочистої радості запитав Кортецький.

– А може… – мовив і знову замовк, замислившись, хлопець.

– Що – може? – запитав інвалід. – Ану викладай, не темни!

– Може, я «сковорідку» там угорі закріплю, як дзвін. Дзвін-то по всій окрузі чутно було.

Інвалід іще раз задер голову й подивився на кедр. Дерево йому подобалося – своєю самостійністю, чи що. Стояло воно між річкою й іншими деревами, що росли стовпищем, і було вище й міцніше за інших.

– А що, може, й добре! Який рибалка пропливатиме по річці, то обов'язково почує. Ну давай, з Богом!

43
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело