Шмагія - Олди Генри Лайон - Страница 50

• Предыдущая
• 50/73
• Следующая

– Ось ти, братику, й думай: що далі? І затям, що третя робота – вона, якщо вірити казкам, найкапосніша.

Ідучи, чаклун озирнувся. Янош сидів під акацією, схожий на хворого горобця. Заблуканий син приват-демонолога Кручека думав. Довкола нього водили танок тіні: дітвора, ліліпутка Зізі в двох іпостасях, огрядний Леонард Швелер притупував ногою, чухав потилицю малефік Андреа Мускулюс… Бачити в цьому танку себе було трохи дивно, але не більше того.

А чинбар із циркачкою і зовсім були як рідні.

Божевільний вечір. Жорстокі витівки дитинства й шаленство юності поступалися місцем спокійній розважливості, що приходить із віком. Коли час твій наближається до заходу, починаєш більше цінувати мірний плин життя, що налаштовує на споглядання. Різкі вивихи долі більше не збуджують, викликаючи досаду й глухий щем у серці. Здається, день цей нарешті зрозумів, чому Мускулюс тихо радів, лежачи в ліжку й бездумно дивлячись у стелю. Він щиро сподівався, що вечір важкого дня не піднесе більше ніяких сюрпризів.

Малефік із власного досвіду знав, які небезпечні й необґрунтовані бувають ці надії, – але нічого не міг із собою вдіяти.

Внизу приглушено брязкав посуд: Цетинка готувала вечерю. За сусідським парканом ліниво брехали собаки. Хазяйський Нюшка зневажав пусте перегавкування, зберігаючи гідність. Зарипіли ворота. Незабаром на першому поверсі важко, по-хазяйськи забухкали кроки Леонарда Швелера. Сонце підкотилося до небокраю, солодко позіхнуло й блаженно поринуло в рожеву перину хмар. Зате Андреа Мускулюс, навпаки, підвівся з ліжка, із задоволенням потягся, хруснув суглобами – і подався вечеряти.

Лише зараз він згадав: за календарем із нинішнього ранку вступив у свої права день Добряги Сусуна, інакше Пісний Четвер. Скоромного та хмільного, а також страв із гарбуза й баклажанів, улюблених овочів Сусуна, нині не дозволялось куштувати нікому, крім самого винуватця урочистостей. Ну, і, зрозуміло, єретиків, котрі не шанують доброго генія. І ще – святих праведників; їм малий гріх, що блоха коневі, а жерти вони полюбляють. Чесним же обивателям, які фанатично вірять, що сьогодні милостивець з’їдає їхні лиха-напасті без шкоди для свого дорогоцінного здоров’я, – цим заповідано піст.

У всякому разі, якщо зважати по Цетинчин стіл.

Тішили розмаїтістю страви з риби. Короп під кисло-солодким соусом, смажені окунці з хрусткою шкірочкою, в’ялений коряжник, чия плоть уздовж порібрин блищала фіолетовим глянцем, фарширований дід-щукар… Зелень свіжа й квашена, огірочки малосольні з хроном, морква, терта з горіхами й часником, боровики в маринаді з суничним листом. Зрозуміло, сири: овечий броччіо, козячий валансе, тверді саллерс і мюроль, пліснявий фурм-де-монтбрізон, пахучий тру-де-крю, вимочений у горілці з виноградного жому, вершковий ліворо…

Піст у будинку Швелерів цінували й поважали, дотримуючись усіх дрібниць. Великий глечик із брагою вінчав цитадель аскетизму. Тільки запеклий єресіарх віднесе чесну бражку до міцних напоїв, заборонених у Сусунів день! Важко було уявити, що ця жалюгідна трапеза призначена для трьох. Однак гвардійцям і лілльским самітницям Цетинка вечерю встигла подати окремо.

Невже хазяїн на гостей чекає?

Якщо Леонард на кого й чекав, то не виказав цього. Статечно сів на чільному місці, кивнув гостеві. Вказав дочці: сідай із чоловіками, дозволяю. Прогув, як водиться, коротку подяку Добрязі Сусуну й схопив лаписьком глека. Мускулюс відмовлятися не став. Навіть Цетинка з нагоди свята підставила кухлик, у який татусь хлюпнув трішки браги.

– Хай буде прихильний до нас вельмишановний Сусун! Хай послужать йому лиха наші їжею настільки ж приємною та корисною, як страви, що стоять на цьому столі! До його користі, до нашого благоденства! – мистецьки завернув чаклун заздоровницю, належну до випадку, дивуючись власному красномовству. Шкідник, око лихе, а язик свою справу знає!

Господар схвально гмикнув.

Дзвякнули зсунуті кухлі. Запрацювали щелепи. Майстер Леонард знову потягся до глека, який у його лапі здавався іграшкою, котра не заслуговувала на повагу чесних пияків. Але тут у будці загавкав Нюшка.

Далі хтось грюкнув кулаком у ворота.

– Заходь, у ім’я Сусуна! – гаркнув, не встаючи з-за столу, Леонард.

На порозі став невиразно знайомий малефіку здоровань. Здається, Андреа його зустрічав у Ятриці. Тільки була того разу на здоровані форма ландвер-капрала, а не шкіряні штани, забруднені на колінах глиною, та стьобана розхристана кацавейка. І блював бідолашний у кущах від збурення селезінки, бо побачив його Мускулюс одного разу в спогадах Ернеста Намюра, люб’язно наданих ланд-майором.

За п’ять років капрал мало змінився. Як тебе звали, чоловіче добрий? Фюрке?

Точно, Фюрке.

– Лиха геть, добро в дім, – привітався гість. Язик у нього трішки заплітався: Фюрке був добряче напідпитку. Руді капралові вуса (очевидне наслідування майорських!) войовничо стовбурчилися. Ніс втягував аромати пісних страв, очі блищали олив’яними ґудзиками. Хоча з вигляду Фюрке виразно читалося: у гості він зайшов не просто так, заради гарного товариства.

– І тобі повною мірою, капрале. Сідай, не погребуй. Разом постувати веселіше!

Погойдуючись, ніби баркас у шторм, гість добрався до столу. Кухля за допомогою Цетинки знайшли швидко, а до решти бравий охоронець порядку й сам чудово дотягся. Сьорбнув бражки, хвилин зо п’ять зосереджено натоптував рота їжею, ковтаючи пережоване єдиною короткою судомою. Схоже, в попередньому місці бідоласі довелося пити, занюхуючи рукавом. Капрал вгамував перший голод, відсапався. Хлюпнув собі з глечика, але замість заздоровниці виголосив дивне:

– Воно, звичайно, свято. Це саме, значить. Добрі діячі й усе таке інше. Воно неначебто невчасно. Але душа горить! Просить душа!

На підтвердження він рвонув комір несвіжої лляної сорочки. Відлетів ґудзик. Кіт, який крутився під ногами, негайно закотив здобич подалі, про запас.

– Ти, Леоне, неодмінно знати мусиш. Знати! Яке гадюченя на грудях пригрів. От.

– Ти що мелеш, падлюко?

Швелер почав повільно багряніти. Лагідності господареві, як то мовиться, не бракувало. Добре ще, сидів на іншому кінці столу. Інакше в ім’я Добряги Сусуна приклав би капрала писком до стільниці. А так вставати полінувався.

– Млинком, виходить, мелю. Щоб сволоті всілякій шлях засипати. Забродам усяким, значить. Цей, годованець твій, Янош, чи як його матінку?

Одного разу, розмовляючи з фізіогномом двору Його Величності, мессіром Цезарем Ламброзьє, чаклун з’ясував, що в словах правди нема. Левову частину правди людина довідується не з мовлення, а за виразом обличчя, міміки та інтонацій співрозмовника. Теж своєрідна магія. Ось і зараз: якщо слухати нісенітницю, яку молов капрал, то їжака лисого зрозумієш. А на пику Фюрке глянеш – відразу впевнишся: не на добро.

• Предыдущая
• 50/73
• Следующая