Лазарит - Вилар Симона - Страница 17

• Предыдущая
• 17/146
• Следующая

– Безперечно, ризик великий, – погодився даян. – Але я не наражав би тебе на ризик без виняткової потреби. Людина з такою, як у тебе, зовнішністю, скрізь привертатиме увагу. Саме тому я завжди наполягаю, щоб ти змінював свій образ, як тільки можеш. Тобі доводилося зображати бритоголового еміра й солідну даму під серпанком, бородатого одноокого горлоріза та монаха-пустельника. Ти сам розповідав, що жоден із людей, які тебе знали і з ким перетиналися твої шляхи, не зміг тебе впізнати. Виконуючи останнє й найважливіше для нашої общини доручення, тобі вдалося цілий рік прожити в замку графині Ешиви в Тиверіаді[42] в личині Арно де Бетсан, високородного жевжика нормандської крові, який народився у Святій землі і мав звичку фарбувати хною волосся та бороду, як це роблять мешканці Персії!

Ашер бен Соломон цілком свідомо згадав ці події, не перестаючи пильно спостерігати за Мартіном. Та лицар залишався незворушним, на його обличчі не здригнувся жоден м’яз.

Даян вів далі:

– Узявши ім’я Мартін д’Ане, ти прибудеш у табір під Акрою та загубишся в тому безладному скупченні наметів, конов’язей, тимчасових укріплень і валок. Коли ж тобі вдасться пробратися у фортецю… – і він узявся розлого пояснювати, де розташований будинок покійного Леві, що в ньому нині ховається Сара з дітьми.

Потім Ашер бен Соломон розгорнув план Акри, і вони обидва щонайуважніше простежили шлях від фортечних воріт до того багатого будинку, що більше нагадував палац і який легко було впізнати по зображенню усміхненого собаки, вирізьбленому над входом, і по смоківниці біля сходів. Отже, знайти його з-поміж решти міських будівель буде не так уже й складно.

– Атож, – усміхнувся Мартін. – Не так уже й складно. От тільки, як сарацини поставляться до появи лицаря-госпітальєра у взятій в облогу Акрі?

Ашер бен Соломон знову почав розтирати долоню лівиці. Нарешті промовив:

– Не мені тебе вчити мистецтва війни. Справді, з’являтися у фортеці в личині хрестоносця – божевілля. Але головне – будь-що потрапити туди. Сара тебе впізнає і зрозуміє, що ти прибув за моїм дорученням. Надалі тобі доведеться чинити на власний розсуд. Якщо це станеться вже після падіння Акри, ти зможеш звернутися до пізанців чи генуезців, зафрахтувати купецький корабель і морем вивезти звідти моїх рідних.

– Ви забуваєте, господарю, про одну важливу обставину. Я прибуду в табір Святого Івана. А це означає, що коли я захочу його покинути й поїхати, мені треба буде брати на це дозвіл очільника ордену. Дисципліна в них вельми сувора, і мене можуть просто не відпустити.

Даян замислено кивнув.

– Мені завжди подобалась твоя передбачливість, хлопчику, – зауважив він. – Ти не божевільний франк, який вихваляється безрозсудною відвагою, ти – мій вихованець, і я тобою пишаюся. Тому скажу: якщо виникнуть такі труднощі – а я усвідомлюю, що вони неодмінно виникнуть, – у нас є впливова людина, яка тобі допоможе. Це Вільям де Шампер, маршал ордену Храму…

Ашер бен Соломон замовк і, очікуючи, відвів погляд.

Лицар напівлежав на смугастому шовковому дивані, спираючись на купу подушок. Пасмо світло-каштанового волосся спадало на чоло молодого воїна, очі його залишалися в тіні, але їхній блиск раптово став колючий і холодний.

– Ця людина – мій ворог, – коротко кинув він. – Вільям де Шампер допитував мене в Триполі після битви при Хаттіні. І хоч як би я старався змінити зовнішність, він мене впізнає. Більше того: якщо ми зійдемося з ним віч-на-віч, навряд чи я зможу допомогти вашим рідним. Мене просто повісять на першій же гілляці як зрадника. І це в кращому разі. У гіршому – кинуть туди, звідки мене з такими зусиллями визволили Сабір та Ейрік – у підземну катівню.

Даян ледь подався вперед і примружився:

– Мартіне, повір, я й це врахував. Де Шамперу не обов’язково бачити твоє обличчя.

Сказавши це, він задоволено відкинувся на спинку крісла.

– Розумієш, хлопчику мій, розповідаючи про лицаря Мартіна д’Ане, я згадав був, що його вразила тяжка хвороба і він не здатен іти далі. Але я не сказав, яка саме. Лепра, вона ж фінікійська болячка!

– Оце так! – Мартін здивовано підвівся. – Проказа?

Він трохи помовчав, міркуючи.

– Тепер я розумію, заради чого Мартін д’Ане прагнув у Святу землю. Я зустрічав таких, як він, лицарів, котрі мали цю болячку, але ще спроможні воювати, вступали в орден Святого Лазаря Єрусалимського, який приймає до своїх лав прокажених. Лазаритів вважають найзвитяжнішими, бо їм нема чого втрачати. О, таких вояків ще треба знайти, а Бодуен Єрусалимський, король-прокажений, був найкращим серед них. Немилосердно страждаючи, гниючи заживо, він так бився із сарацинами, що затьмарив славу полководських талантів султана Юсуфа.[43]

Мартін знову замислився, а потім звернувся до Ашера бен Соломона:

– Я зрозумів ваш задум. Маршал де Шампер не побачить мене, бо я постану перед ним у подобі лазарита, який ховає спотворене лепрою лице. Але як, нехай я навіть буду непізнаваний, схилити цього зверхнього храмника виконати моє прохання?

– Вельми просто, – тонко всміхнувся даян. – Склавши загрозу його честі. У твого ворога бездоганна репутація. Честь ордену – ось як його називають! По загибелі Великого магістра Жерара де Рідфора[44] ні в кого не виникає сумнівів, що саме Вільям де Шампер очолить орден тамплієрів. Але тепер, коли він розраховує непомірно піднятися, славне ім’я Шампера стане для нього ахілесовою п’ятою. І ми цим скористаємося, примусивши його піти на поступки. Та й хіба це поступка для впливової людини: дозволити покинути табір жалюгідній жменьці біженців?

Ашер бен Соломон знову вмочив губи в чаші і продовжував далі:

– Вільям де Шампер – виходець зі знатного англійського роду, в якого багато спільних із Плантагенетами предків. Він найстарший у сім’ї, але ще в отроцтві відмовився від спадку та вступив в орден тамплієрів. Вісімнадцятирічним прибув у Святу землю, брав участь у багатьох битвах і прославився. В ордені його завжди відзначали: де Шампер був комендантом багатьох замків, його відряджали в найнебезпечніші місця, і скрізь він показував себе чудовим воїном та стратегом. Як освічену людину й непоганого богослова орден двічі відряджав його з особливою місією до Святого Престолу. У Римі де Шампер провадив із понтифіком перемовини про таємні справи тамплієрів. Він здобув прихильність самого Папи, який оцінив його обдарованість, а також не останньою чергою – родинні стосунки з англійським правлячим домом. Авторитет Вільяма в ордені щороку дедалі зростав. На момент початку битви при Хаттіні маршал де Шампер перебував у приморському Аскалоні,[45] а потім особисто очолив його оборону. Він так успішно воював з Аль Абділем, султановим братом, що Саладін змушений був привезти під мури Аскалона полоненого Ґвідо й оголосити, що відрубає йому голову на очах у захисників фортеці, якщо ті не здадуть її сарацинам. Сама Сибілла Єрусалимська, дружина Ґвідо й сестра покійного короля Бодуена, навколішках схиляла аскалонців до перемовин із невірними, щоб досягти прийнятних умов і здатися.

Маршал Вільям де Шампер учинив мудро: погодився більше не опиратися за умови, що жодної волосини не впаде з голів містян і захисників Аскалона. Саладін не мав сенсу гаяти час на взяття гарнізону фортеці змором – попереду на нього чекав Єрусалим. Тому він не торгувався… О, Єрушалаїм! – Даян скорботно скинув руки догори. – Чи є кінець твоїй чарівливості!?

– Господарю мій, – нетерпляче зауважив Мартін, – зараз не час шукати відповідей на це запитання. Скажіть краще, як сталося, що здавши готову до боротьби фортецю, маршал де Шампер уникнув ганьби, бо знеславився Жерар де Рідфор, котрий, потрапивши в полон, розсилав звідти накази своїм людям, і могутні міста одне за одним здавалися сарацинам?

• Предыдущая
• 17/146
• Следующая