Лазарит - Вилар Симона - Страница 22

• Предыдущая
• 22/146
• Следующая

Обрі де Рінель ударив кулаком по краю балюстради.

– Присягаюся месою! Погляньте лишень: її обдаровують, немов вуличну дівку!

Він ухопив був меч, але Мартін стримав розлюченого благовірного.

– Не варто втручатися, друже. На Сході заведено висловлювати схвалення, підносячи ті чи інші дари. До того ж ця шаль із шовку, який у Європі вважають коштовним. Дійсно щедрий подарунок.

– Ви так гадаєте? – пожвавився Обрі. – Скільки ж вона може коштувати?

Чекаючи на відповідь, англієць устиг помітити у світлі смолоскипа, що горів неподалік, посмішку на обличчі госпітальєра й схаменувся:

– Утім, що мені до цього ганчір’я. Жалюгідний негоціантик наважується звертатися до високородної дами як покровитель! Це образа її честі!

– Сер, ви не маєте рації. У мусульман купців шанують на рівні з воїнами. Навіть пророк Мухамед був купцем…

Лорд і далі бурчав та сердився, аж раптом Мартін вирішив: зараз саме час пристати на пропозицію жовтоголового англійця, від якої він спершу був відмовився, і відвідати сусідню грецьку харчевню. Це дасть змогу йому скласти повніше уявлення про леді Джоанну.

Сер Обрі вмить зрадів.

Обидва спустилися у двір і, пройшовши за спинами слухачів, які досі оточували даму, покинули караван-сарай.

Вино в харчевні було досить-таки непогане – густе й солодке, як і більшість вин Сходу. Мартін, пославшись на обітниці, обмежився пряним шербетом,[62] зате сер Обрі, спорожнивши кілька кубків поспіль, швидко сп’янів і розв’язав язика. «Госпітальєр» уміло скеровував розмову, і незабаром мова знову зайшла про дружину володаря Незербі.

– Не дивуйтеся, сер лицарю, що Джоанна зверхня й оточує себе залицяльниками. – Обрі де Рінель несподівано стиснув міцний кулак. – Насправді, все це – лише омана. Готовий присягнутися кожним цвяхом Хреста Господнього, що кохає вона лише мене. Інакше й бути не може. Адже я здобув її прихильність, перемігши у великому турнірі у Вінчестері… Ніколи в житті я ще не бачив такого величезного скупчення людей, як там! І серед них – вона, геть іще дитя, молодша дочка одного з найзнатніших лордів Англії і родичка самого короля… Слід зауважити, – одна з найбагатших спадкоємиць країни… О, я мав заради чого битися й ламати списи, і я знав, як досягти мети, адже я – найкращий воїн в Англійському королівстві! Що і було підтверджено, коли мене привселюдно визнали переможцем…

Сер Обрі квапливо спорожнив черговий кубок і вів далі:

– Якби ви бачили, як тієї миті дивилася на мене Джоанна! І я зрозумів, що означає цей погляд та почав облогу за всіма правилами. Я юрбами наймав менестрелів, які на повен голос співали під її вікнами, я призначав їй таємні побачення, балував подарунками. Яка юна леді встоїть перед таким? Коли ж ми з нею впали навколішки перед її батьком і зізналися, що кохаємо одне одного, гордовитий барон Артур де Шампер, власник Малмсбері, Ґронвуду та інших великих земель Англії, не зміг нам відмовити. Сам король Генріх був на нашому весіллі, адже де Шампери – його родичі, він завжди був до них прихильний… Отак я, бідний лицар з далекої півночі, став членом могутнього роду і… – Язик сера Обрі вже заплітався, думки збивалися. – Іст… істинно, я завоював її мечем та звитягою, як лицар із балади!..

Сіро-зелені очі п’яненького англійця скаламутилися, солом’яне волосся сколошкалося, лице палало. Складно було повірити, що цей високий, але вже схильний до повноти чоловік якихось сім років тому був переможцем відомого на весь християнський світ турніру. Може, все це лише п’яне вихваляння?

Треба доручити Ейріку та Сабіру з’ясувати, чи відповідають дійсності його розповіді. Та поки що Мартін мусив зробити одне – підняти на ноги англійця, який уже почав сповзати з лавки, доправити його в караван-сарай і передати до рук похмурому капітанові Дроґо.

Замість того, щоб подякувати, цей сакс лише сердито щось пробурчав. Зі своїх покоїв на мить з’явилася леді Джоанна, обережно обхопила чоловіка за талію і, упівголоса щось йому кажучи, повела за собою. Може, вона й справді так прив’язана до чоловіка, як запевняв сер Обрі?…

У тому, що завдання Ашера бен Соломона виконати не так уже й просто, Мартін переконався протягом двох наступних днів. Темнокоса англійка поводилася відчужено, і всі його спроби привернути її увагу були марними. Серйозно заважали й тамплієри – вони весь час були при Джоанні, немов друге коло охоронців. З незнайомим госпітальєром лицарі Храму поводилися шанобливо, але прохолодно, усім своїм виглядом показуючи, що його присутність тут недоречна.

Сер Обрі теж не поспішав ближче познайомити нового приятеля з дружиною. Він був із Мартіном привітний, усміхався, натякав, що не проти повторити їхній візит до грецької харчевні, але на тому все й закінчувалося.

День відбуття каравану був метушливий, як завжди, коли чисельний гурт людей, позбавлених спільних інтересів, покидає насиджене місце. Однак саме завдяки цій безладній біганині Мартіну вдалося наблизитися до знатної дами, яку він мав не лише спокусити, а й знеславити.

Він поспіхом спускався з галереї, а леді Джоанна піднімалася у свої покої, і вони мало не зіштовхнулися на сходах. На якусь мить обоє опинилися майже впритул одне до одного. Мартін уперше побачив обличчя жінки зблизька й мимоволі вразився. Ніжна, без щонайменшого ґанджу шкіра кольору вершків, легенький рум’янець і пришвидшене дихання, ледь розтулені яскраві повні вуста, невеличкий делікатний ніс та широко посаджені очі – сірі, глибокі, з дивовижним фіалковим відтінком.

Прекрасне завжди тішить, і Мартін мимоволі всміхнувся. Очі англійки лукаво зблиснули, однак вона негайно відхилилася, гордовито піднявши голову.

Мартін відійшов і шанобливо вклонився.

– Мадам!

Замість відповіді – ледь помітно кивнула.

Джоанна пішла далі, а він проводив її захопленим поглядом доти, доки не переконався, що цей погляд помітила камеристка Ґодіт. Вона, ще раз поглянувши на захоплено остовпілого госпітальєра, наздогнала свою господарку на горішній галереї і взялась їй щось нашіптувати. Він уловив легкий кивок дружини сера Обрі до камеристки, але вона так і не озирнулася.

Мартін був задоволений: тепер особа лицаря-монаха, на якого справила таке враження леді Джоанна з Незербі, неминуче виникатиме в довірчих бесідах цих двох жінок.

Але на тому все й скінчилося.

Джоанна покидала караван-сарай, як завжди – оточена юрмою залицяльників і білими плащами храмників. Чоловіка високородної пані в цьому почті не було: вранці вони посварилися, й англійський лицар вирішив бути якнайдалі, змішавшись із натовпом прочан і провідників.

Караван у хмарах куряви вийшов із Нікеї. Вигуки погоничів, іржання мулів та коней, хрипке ревіння верблюдів, стукіт копит і рипіння коліс важких сарацинських возів, дзвін верблюдячих дзвоників утворювали божевільну какофонію. Крім провідників й охоронців, у каравані було більше ста людей разом із жінками та дітьми, а також понад триста в’ючних тварин. Процесію очолював досвідчений караванний ватажок Євматій з кількома помічниками – їм належало надавати в дорозі послуги знатним купцям і прочанам, а позаду каравану йшов загін тамплієрів, що зголосився охороняти мандрівників. Узбіччям шляху гнали гурт овець, яких дорогою мали з’їсти.

Мартін із Йосипом, Сабіром та воїнами-вартівниками, котрих найняли охороняти сина Ашера бен Соломона, були в середині каравану. Ейрік навпаки – за першої ж нагоди наздогнав людей зі свити англійки і тепер їхав упритул за ними. Мартін іноді заздрив легкій та безпечній вдачі рудого – він устиг не лише зачарувати покоївку знатної дами, а й заприятелювати з капітаном Дроґо. Кухар Бритрік пригощав його ласощами, а паж Жос аж заходився від сміху з Ейрікових жартів.

Невдовзі Мартін подав Ейріку знак наблизитися.

– Чого тобі, малий? – запитав він, стишуючи коня і підлаштовуючи його крок до кроку коня вдаваного госпітальєра.

Ейрік був на дванадцять років старший за Мартіна, і часом за старою звичкою називав його «малюком», як тоді, коли вони щойно познайомилися. У ті часи Мартін справді був чотирирічним хлопчиськом із сиротинця Святого Івана, що його прийняв Ашер бен Соломон, поважний купець, який облагодіяв сироту.

• Предыдущая
• 22/146
• Следующая